«Сурми» Олесь Донченко

Читати онлайн оповідання Олеся Донченка «Сурми»

A- A+ A A1 A2 A3

Надворі листопад. Учора вперше після довгої перерви в сельбуді було комсомольське зібрання. Головував, як раніше, Лаврін. Мені здається, що він часто замислюється, і я думаю, що він згадує тоді про попову дочку — очі йому мружаться й туманіють.

Після зборів до мене зайшла в кімнату Ольга. Я радісно зустрічаю її, але вона мовчазна, і холодом віє від неї.

— Ну, Ольго, прощай! — кажу я.

Вона тільки тут спостерігає, що я складаю свої речі. На хвилину зняла вгору дугасті бровенята й зморщила ластовиння біля носа.

В неї нова звичка — часто палити. Вона якось виросла, витяглась угору й вилюдніла.

Ми дивимось один одному в очі, потім вона тихо відводить зір і просить іноді писати їй. І зненацька мені спадає чомусь на думку колишній мій сон: десь за вікном виграють-розлягаються сурми —мідні, срібні, золотаві. Я чую їхні звуки — безліч барвистих густих звуків. Там ідуть ескадрони: зелені, сині, голубі. Вибивають дріб кінські копита, як стривожене, розбурхане серце. І раптом — грр... рр!.. Прокидаюсь — гроза.

"Так,—думаю я, — просурмили сурми й стихли. Прийшла гроза й одшуміла. І здається — все тихо й знову все сонно. Але чиєсь велетенське серце живе. Я чую, як ^воно стукає й гонить по артеріях кров; Воно не спить, стукає й дихає, як динамо., Його стукіт— у грудях у Ольги, у Марти, у мене... Хай просурмили сурми й одшуміла гроза! Хай пройшли ескадрони ! Наше серце не змовкне ніколи !"

— Значить, прощай! — Ольга встає й подає мені РУКУ-

Рука в неї така тонка й холодна, а погляд блакитних очей чужий і байдужий. Ось у неї ледве помітно ворухнулись губи:

— Скучив... за дружиною ?

— У мене ніколи не було дружини... Вибач, я тоді сказав тобі неправду.

Щось нове блиснуло в неї в зіницях і зразу ж погасло.

Я знаю — тепер кінець.

— Прощай !..

У мене карі очі й кострубаті брови, може навіть занадто кострубаті, і сходяться вони на переніссі. Це надає мені, мабуть, похмурого, зосередженого вигляду. Я — завше такий.

От зараз за вікном осінь і ніч, і я уявляю собі листопада, як якусь живу незвичайну істоту, ніби це якийсь маленький тихенький дідусь, і його нечутні кроки губляться в шелесті опалого листу. За вікнами ніч, дощ і буря, і коли я вийду зараз на ґанок і по мокрих кривих східцях зійду в чорний сад, я, мабутьі зустріну його. Він напевно схожий на Явтуха, напевно і в нього таке маленьке зморщене темно жовте обличчя.

Я слухаю, ловлю шелехи. Ось десь стукнула віконниця, ось смакує щось у кутку пацюк, і миші шарудять за шахвою старими газетами.

Я слухаю, а речі моі вже складені, і просто переді мною лежить зв'язаний мотузочком пакунок старих потріпаних книжок, що я залишаю Марті.

"Марта! Марта!" — а втім, я думаю зовсім про інше:

Я уявляю собі, яким мусить бути листопад, коли б це справді була жива істота, і думаю про ніч, що надворі, про темний сад і про бурю, про великі мури й далекі тривожні сурми.

Знову десь грюкнула віконниця. Я думаю, що вона .зірвалась із петель, і ще думаю про те, що завтра я вже буду далеко-далеко в шумкому й рідному місті, а тут чорний сад і дощі, і осінь стукотітимуть у шибки моєї кімнати, де не буде вже мене, і, мабуть, тоді на цей порожній стіл, нюхаючи повітря, злізе великий сірий пацюк ...

Харків 1927.