«Сурми» Олесь Донченко

Читати онлайн оповідання Олеся Донченка «Сурми»

A- A+ A A1 A2 A3

— Скучно, — повторює. — Весна, нічого не поробиш. Роботи в осередку ніякісінької, навіть на збори перестали ходити. Вимагають, одне слово, нових метод роботи. Да-а. .. Знаємо це Не в методі справа.

— Що?

— Не в методі справа, кажу, а в тому, що мало різали в двадцятому році.

— Цебто ?

— Дуже просто, братішка. Батистові хусточки, краватки, панчішки — он що!..

Лаврін замовк і обвів похмурим поглядом кімнату.

— Що, власне, тебе так непокоїть ? — запитую я.— Що це в тебе за хандра ? Ти зовсім змінився з того часу, як ми з тобою у вагоні.. .

— Покинь! — із запалом перебиває він.—Це не хандра, просто багато нечистої сили завелося навколо, повилазила із своїх закапелків і нудить.

Якась сіренька пташка сіла перед самісіньким вікном на гілку яблуні й виводить високу, тонку мелодію. Зробить одно колінце, друге, а на третьому ніяк не візьме потрібної ноти й знову починає спочатку. Хвилину ми уважно слухаємо її простеньку пісеньку.

— Да — а,— каже Лаврін. — І головне те, що ця наволоч так діє, що не причепишся, не знаєш, як боротись із нею. Я вже якось думав ... от би такий гурток утворити — ну, скажімо, "таємний гурток допомоги партії". Постанова: такий-то гад шкідливий для справи пролетаріяту — знищити. Хе ! Краса !

— Чудний ти,—'Кажу я, — невже ти серйозно переконаний, що партія потребує такої "таємної допомоги" ? .

Він не відповів. Ми майже мовчки просиділи з півгодини.

— Піду, — встав Лаврін.— Ох, і нудота ж!

Його рот уже не роздирається до вух, як було колись раніше, брови йому насунулись на самий ніс, і він більше про віщось міркує, ніж розмовляє. Він збирається йти й уже на порозі зупиняється й питає л ене :

— А як у тебе нащот кордупельки, га ? Я не розумію й дивлюся на нього.

— Ат, чудак, не розумієш, — досадує він.—Про баб питаю. Як у тебе нащот ламца-дріца-ха-ца-ца ? Для зава сельбуду це найлегше діло.

І, не чекаючи моє'ї відповіли, він ковтнув слину. Очі йому заблимали й примружились.

— А в мене, брат, попова дочка, теж учителька. І в Парижі не була, а які штуки вміє... от, брат! Тобі, мабуть, і не присниться таке.

Сіренька пташка на гілці яблуні за вікном виводить свою тонку, як скляний дзвіночок, мелодію. Вона зробила одне колінце, покотила вниз кришталеве по-котьольце, тільки на мить спинилась і раптом із якоюсь жагою й несподівано для неї самої взяла потрібну їй високу ноту, і вона дзвінко розсипалась на тисячу золотих цвяшків, ніби розгорнувся самоцвітний вахляр із безліччю ніжних невловимих відтінків і кольорів.

Лаврін хотів іще щось сказати чи спитати, але тільки сильно грюкнув дверима і, не прощаючись, пішов.

— Да ... братішка, — кажу я й один стою серед кімнати. Потім швидко виходжу в коридор, іду на поріг, дивлюся вслід Лаврінові. Він поволі йде, і непокрита голова його хилиться, ніби під тягарем якоїсь важкої, як стопудовий молот, важкої-важкої думи. Зараз він заверне за ріг. Може, озирнеться?. . Ні, не озирнувся.

Я мовчки повертаюсь і йду до своєї кімнати. І враз чийсь хрипкий, повний зненависти голос уривається , в коридор. Та це ж Ян! Я швидко й тихо підходжу до Явтухової кватири. За дверима двоє сперечаються. Ян погрожує, вимагає, йому відповідає притишений голос Явтуха.

— Не бреши, старий ! Чуєш, не бреши !... Де золото ? Де речі ?

Я чую — Ян наступає, Явтух ніби молить і, здається, ось-ось упаде навколюшки.

— Немає... як перед богородицею. Все пан забрав. І знову гнівний Янів:

— Не бреши, все одно взнаю. Об'явлю !..

Далі Явтух щось сказав, чого я не міг розібрати. 1 раптом звірячий рев Янів і тяжко гупає якась важка річ.

Я поспішно відчинив двері. Це зроблено вчасно, бо Ян, певно, задушив би свого батька. Явтух, стогнучи, підіймався з підлоги. Ян тільки зиркнув і стукнув дверима.

— Що тут у вас ? За віщо це він ? — ніби байдуже ціджу я крізь зуби, а сам пильно-пильно й непомітно збоку вп'явся в Явтухове обличчя. Він мовчить, жодна рисочка не ворухнеться.

— За віщо, га ? — повторюю я.

Не відповідаючи жодним словом, Явтух лягає на дерев'яне ліжко в кутку й відвертається до стінки. ^

— Нічого, буває, буває, — кажу я, вдаючи, що це мене зовсім не обходить, — буває, діду, не журіться. — І я спокійно виходжу з кімнати. Тоді почув, як застукали Явтухові чоботи й грюкнула за мною защіпка.

"Яке золото? Які речі?" — міркую я, і мені здається, що це ж так легко взнати, в чім тут справа. "Розумію, розумію. Он воно що" ! — кажу я сам до себе.

У своїй кімнаті я підіймаю з підлоги картуза, що його забув Лаврін, і обережно вішаю на гвіздок.

VII.

Коник ! Коник ! Вороний і шерсть блискуча й оксамитна. Косить чорним вишневим оком і, роздуваючи рожеві ніздрі, хропе. Спасибі тобі, сусідо, спасибі ! Ти дав мені сьогодні свого коня на цілий день. Спасибі ! Я згадаю сьогодні червоне —козацтво, клинок й списа, бар'єр і манеж, і своїх командирів і комісарів, табір у Селищах, сосновий бір і Бог, і руїни старовинного польського замку, і таку тиху,таку маненьку соснову станційку Гнівань !

Ах, коник ! Ця старенька кульбака видається мені такою знайомою й рідною, що я хвилююсь, як гімназист, солодко й тривожно.

Я взяв повід і вже плавко колихнувся раз і друге, і третє. Я ЇДУ кроком, а вороний коник гарячиться й хропе. Я раз — у — раз стримую його, і тоді він гне свою круту шию вбік.

Ось базар і брук. Тут центр, тут усе містечко і всі галасливі євреї, і всі вивіски й рундуки. І щодня тут малиновий міліціонер урочисто забирає в баби цеберку з десятком мочених яблук і вигукує щось про патент, а баба вигукує про силу хороб і кричить, що її син теж комуніст.

Я зупиняюсь біля лотка й купую цигарок, і тут підходить до мене високий і брудний чолов'яга. Він простягає руку й щось хрипить про бдга й про те, що він голодний. Я хочу для чогось сказати цьому дужому парубкові, що бог не нагодує й що краще хай він не просить ради імени Христа, але наші очі на момент зустрічаються, і я бачу в його зіницях таку тугу й біль, що швидко сіпаю за повід свого коника й від'їжджаю. Жебрак обдає мене горілчаним перегаром, тліном брудної одежі й щось хрипко гукає вслід.

Ковані копита дзвінко співають по бруку, і на мене з прихованим острахом зиркають тужні й чорні очі:

— Знову копита по бруку? Який знайомий звук!

Ах, містечко, подільське містечко, містечко з брудним, вонючим базаром, повне ви ІІСОК і євреїв ! Ось ти живеш, торгуєш і галасуєш, та в бідняцьких єврейських кварталах не забудеться ще довгі-довгі роки проклята згадка —про білі розкидані ноги й чорні криваві ями роздертих ран і про "Третій гайдамацький імени Симона Петлюри" полк...

Ось поворіт і останній заулок. Тут, коли переїхати місточок, минути великого хреста й капличку з образом богоматері, починається поле.

Скільки повітря! Воно тисне серце й розриває груди. Скільки жита і меж, і синіх волошок ! Я їду вузенькою доріжкою, і гнучке колосся зграями вибігає назустріч, падає навколюшки перед кінським копитом і тане, і розсипається синяво — зеленим оксамитом навколо. Побігли вперед аж за обрій телеграфні стовпи, і гудуть, як рій, проводи. Ніби сонце грає на них, як на струнах. Я їду, і гострокрилий кібець летить геть від дороги.

Пирхає мій вороний коник і мотає головою Я пригадую раптом давні, знайомі слова й голосно кажу:

— Шенкель! Шенкель, шенкель ! —гукаю я багато разів.

Ех! Я різко вигукую й. жену учвал. Раптом робиться так легко-легко й весело. Я почуваю, що я — струна, і тільки вітер свистить і шалено тікає назад. Тоді завертаю в бік і вже тихо їду обніжком.

Ось селянин Він, мабуть, оглядає свою нивку. Ми здоровкаємось і дивимось один на одного. І я питаю :

— Що, на жито вийшли подивитись ?

— Атож, — відповідає він. — Хлібець нічого. Дощу б тільки треба. А так — нічого.

— Росте, значить, во славу руського оружія ? — жартую я.

— Та росте... Хватить на всіх, — посміхається він.

— Аби хліб був, а роти знайдуться.

Я їду далі й ген — ген на обніжку бачу якусь чорну крапку. Під'їжджаю ближче. Видко, що сидить якась жінка чи дівчина. Ой ! Щось шпигонуло мене в груди. Та це ж Ольга ! Вона підвела голову від книжки й раптом побачила мене. Вона хутко встала, і книжка впала в неї з колін. Ольга ! Ольга боса, простоволоса йде мені назустріч, вся порив і здивування.

— Сергію, як це ти сюди ? Яким робом ?

— А ти як ? Де тут узялась у полі ?

— Дуже просто. Я тут часто буваю. . .

Ми сидимо поруч, і коник мій тут же хрумає житні колоски.

Я збоку дивлюсь на таке знайоме до болю обличчя, на блакитні очі й ластовиння біля носа.

— Олю, — кажу я.

Вона підіймає якось кумедно брови й дивиться вапитливо на мене. Тоді я тихо нахиляюсь і дзвінко цілую її в шию. Вона стріпнулась і підносить до моїх і очей якусь блідорожеву квітоньку.

— Не знаєш, як назва? — питає якимсь робленим і ніби не своїм голосом.

Я відчуваю, як прислухається вона до моїх рухів.

(Продовження на наступній сторінці)