«Сурми» Олесь Донченко

Читати онлайн оповідання Олеся Донченка «Сурми»

A- A+ A A1 A2 A3

— Дайте слово,—кажу я й продовжую сидіти. Потім рвучко встаю й тру собі руки. Зиркаю в бік— Ольга бліда, як мертвяк, і не дивиться на мене. Я почуваю, що губи мої й пальці непомітно дрібно затанцювали. Я напружую сили, я голосно, виразно проказую:

— Мені відомо, що за свою поведінку, за нетовариське поводження з дівчатами Ян Когут уже двічі одержував попередження від осередку. Він не виправився. Він тероризує зараз товаришку Ольгу. Тримати його й комсомолі гадаю зайвим. Осередкові вжити заходів до захисту від. дальших нападів Когута.

Лаврін удає байдужого. Мені здається, що я читаю його думки. Тоді я пірнаю в себе, я міркую довго, старанно. Так, він спочатку думав, що я буду захищати його суперника, а тепер думає, що я хочу знищити одного з суперників своїх. Та це ж так ясно, так звичайно—я не помиляюсь.

Що це ? Я бачу—Ян встає. Його обличчя спокійне, навіть лагідне. Він хвилинку стоїть мовчки, а все зібрання дивиться на його короткий потертий піджак, на вперту, трохи сутулу постать вола, на стрункі брови й орлячий ніс.

— Годі, братва, кумедію !.. Мені не жалко, виключайте !

І раптом вогневі, гарячі півонії спалахнули йому в зіницях.

— Виключайте, плювать ! Сами ж ви — кнури ! Грюкнули важкі двері, навздогін за ним затюкала

крилами кострубата тиша...

Я пам'ятаю, я висвистував пісню, що її слів не знав. А криві вулички були повні зачинених віконниць, і над містечком лопотіли зелені смарагдові зірки. Я йшов і висвистував і думав про Ольгу, і тоді на порозі сельбуду зустрів темного Яна, що сидів. І от тепер зараз будуть голосувати, а я думаю про те, що він мене тоді, мабуть, чекав, мабуть, виглядав і знав, що я з Ольгою, і її він страшно ненавидів і страшно любив.

Ось уже голосують за те, щоб виключити його з комсомолу, і всі — "за". А коли Лаврін спитав, хто

утримується, несміливо підвелась і захиталась одна рука за столом президії— рука Марти, комсомолки з великими карими очима й смаглявим обличчям, і всі пригадали, певно, що вона божевільно кохає Яна Когута, який дві хвилини перед цим був членом комсомолу.

V.

Квітень приголомшив ніжним улесливим хором синіх, темносиніх фіялок, першим клейким листом топіль 1 вишень, ласкавими кришталевими днями з округлим, [червоним, як рубін, сонцем, з туркезовою блакиттю, ик дивна невидана пава. Зграї фіялок соромливо таїлись під кожним кущиком, на кожнім горбочку; пахуче клейке листя крислатих дерев розвивалось на моїх очах і тихо гуло голубими вечорами; стовпом .вигравали комарі на теплу ясну годину.

Квітень приголомшив зеленим галасливим бубном, і я, очманілий, не встеріг приходу прозорого бузкового травня. І коли одного разу поглянув навколо р старому занедбаному парку, зелений дим. засліпив мої очі, серце дзвінко застукало, пурхнуло з палючих Грудей, розсипалось серед білих конвалій, скалками рлиснуло в смарагдовій хащі зеленого повного листу, покотилось поклонами у високу густу траву.

Старий парк-дідуган колисав і леліяв у собі, як дитину, округле холодне озеречко. Сховалось воно, блискуче, синяво — синє в темнозелені береги, з лівого боку ряскою вкрилось, лапатим листом та жовтим лататтям. Праворуч сіріли й біліли руїни купальні, а вода тут була прозора, ясно-зелена, як туркеза. А на березі, на сірому камінні, що залишилося від купальні, вигрівались на сонці маленькі прудкі ящірки, і жовтовухий вужак просто звідци кидався в озерце й плив, підвівши з води голівку.

Щоранку я прихожу сюди купатись. Тоді все озеречко розбігається широкими колами й тікає до берегів від мого фуркання й хлюпання. Прудкі зеле-няві ящірки тоді не сміють вилізти з-під каміння, а злякана зозуля раптом ковтає своє "ку — ку", і я чую тільки її хапливе ляпання крил, що стихає в далині між березами.

Після купання я неодмінно запалюю цигарку й тихою ходою повертаюсь додому. Різко й весело висвистують вивільги й вовтузяться у верховині крислатого клена. Лящать вівчарики, і в кущах біля зарослої стежки без перестану цокає чечітка.

Сьогодні, коли я проходжу повз стару альтанку, повиту буйним муром лапатого дикого винограду, я чую голоси. В альтанці двоє. І раптом голос мені видається таким близьким і знайомим. Де я його чув ? Я зупинився й прислухаюсь і ось відчув, що хвилююсь. Чому ?

Я звертаю в бік і тихо підходжу до альтанки. Я несміливо торкаюсь до нагрітого сонцем листу, нечутно рОздвигаю темнозелену стіну дикого винограду й застигаю.

На єдиній кривій лавочці сидить Ян. Він босий, без сорочки й без картуза. Я бачу м'язи його спини й рук, що переливаються під шкірою рухливими м'ячиками. На колінах у нього Марта. Мені видалось, що її смагляве циганське обличчя якось схудло й зго-стріло. Я відразу не можу вхопити її слів і тільки бачу, що вона обома руками обняла Янову шию, про віщось благає чи допитується, а він, байдужий і впертий, не дивиться на неї.

Я відчуваю зненацька, що мені не вистачає повітря. Я сильно й часто дихаю, і від подиху перед моїм ротом без перестанку полощеться маленький слабосилий листочок. Це мене чомусь дратує, я стискує зуби і з насолодою зриваю того листочка. Тоді починаю розуміти окремі слова, і вони шпигають мене, як шилом.

— Ольга... Я знаю... Ти її любиш, Яне... Скажи ж мені просто про це.. . щоб я почула з твоїх уст.

Мартина біленька хустина лежить біля Янових ніг. Я швидше вгадую, ніж чую, те, що відповідає Ян. Його губи ворухнулись.

— Не-можу я, щоб Ольги... без Ольги...

Я бачу, як темніє обличчя в Марта. І раптом Ян позіхає й ворушиться. Піднімає праву руку, занурює п'ять пальців у своє волосся й одним рухом розстібує їй сорочку на грудях. Марта закриває очі й безсило схиляє йому голову на плече. Тоді Ян встає, і Марта з несподіванки падає на підлогу. З невимовним презирством він дивиться на неї. Всього мить. Потім одвертається, плює й швидко виходить з альтанки.

Я хвилинку чекаю, поки його спина перестала блискати між стовбурами берез і старих яблунь, потім мовчки увіходжу в альтанку.

Марта стоїть навколюшки перед лавочкою й хутко втирає сльози. Вона з жахом і здивовано дивиться на мене й намагається застебнути сорочку. Руки її тремтять, і це їй не вдається.

— Дай, Марто, я... — каже мій голос.

Тоді вона встає й мовчазна, покірна стоїть переді мною. Я застібую їй сорочку й теж мовчу. Враз над самою альтанкою розлягається кування зозулі. Марта здригаьться й хоче вийти. Тоді я міцно беру її за руку й саджаю поруч із собою на лавці. Вона не противиться.

— Марто,— кажу я.— Марто, я все бачив... Вона мовчить, тільки повернула до мене голову.

Я її тихо обіймаю за стан і злегка притискую до себе. Марта не ворушиться й пильно дивиться на мене своїми овечими великими очима. Десь на дні їх іще бренить самітна солона сльоза.

— Марто, — кажу я, — як ти можеш так... так прохати його? І любити такого... такого...

— Пусти! — і вона раптом одштовхує мене.

— Марто, Марто, послухай!.. Але вона йде.. . іде. Вона пішла.

Зозуля вже стихла, тільки так, як і раніше, висвистують і вовтузяться вивільги у верховині клена. ,

Тоді я підіймаю з підлоги білу хустину, що її забула Марта, і виходжу з альтанки.

Я йду, в руках у мене Мартина хустина, я йду й намагаюсь так засвистіти, як вивільги, що виграють на зеленій флейті.

VI.

Явтух мене дивує. Він увійшов нечутно до мене в кімнату й нечутно зупинився на порозі. А коли я запитав, що йому треба, він ніби зніяковів і несміливо попросив прочитати йому газету. Новина! Явтух прохає газети! Що це? З охотою прочитав я йому й з'ясував малозрозумілі місця. Тоді він зідхнув і запитав:

— А скажіть, пане, чи скоро повернеться старе ?

— Що старе ? запитав я.

Але Явтух не відповів. Він раптом зіщулився-маленьке зморшкувате обличчя його ще більше зморщилось, і за хвилинку він мовчки пішов, від мене.

"Що за чудний дід? Що він хоче ?" —подумав я. Над вечір несподівано до мене прийшов Лаврін. Із часу нашої спільної подорожі у вагоні ми стали відчувати чомусь один до одного не то ворожість, не то якусь нещирість. Зустрічались ми з ним дуже рідко та й то на хвилинку, переважно на зборах. Ми .майже не розмовляли. 1 сьогодні візита Лаврінова цілком несподівана для мене. Він раптом, не спитав-, шись, увіходить у мою кімнату й мимрить мені: "Здоров". Кидає картуз із розмаху просто на мої книжки, він котиться через увесь стіл і падає на підлогу.

— Лаврін? — дивуюсь я. — Яким це ти робом вирішив завідати до мене ?

— Ху, спека! — каже він і витирає хусточкою спітніле обличчя. — Над вечір якась задуха. Вночі, мабуть, буде гроза.

— Напевно, буде, — поглядаю я для чогось у вікно.

— Чорт його знає, — раптом каже він, — набридло це мені все до чорта!

— Що саме?

Він хвилинку мовчить і розглядає кінчики пальців.

— Та все. .. хлопці, збори ці щопонеділка, ти ...

— Я ? Чим же це я так набрид тобі ?

— Так, і ти, і Ольга, і всі ви...

— Ольга? — починаю розуміти я. "Он що, голубчику"— думаю. "Так і треба було починати просто з цього !"

— До речі, Лавріне. От ти згадав про Ольгу. Слухай, друже, яка рація була тобі брехати тоді у вагоні ?

Він раптом подивився таким стомленим і, мабуть, болісним зором.

— Брехав, кажеш ? Не знаю. Тоді була правда. Скучно, братішка! Да-а, братішка.

Він якось із насолодою вимовляє це слово "бра-тішка".

(Продовження на наступній сторінці)