Почему одни педколлективы становятся командами, способными развиваться даже в самых сложных условиях, а другие постепенно истощаются из-за взаимного недоверия?
Ответ выходит далеко за пределы отдельной школы. Он касается будущего всего украинского общества.
Полномасштабная война россии против Украины стала не только испытанием нашего государства, но и своеобразной лакмусовой бумажкой для общества. Она обнажила не только нашу силу, но и те системные проблемы, которые скапливались десятилетиями: состояние социальных институтов, качество взаимодействия между людьми и уровень гражданской культуры.
Существует известное изречение о том, что войны выигрывают учителя и приходские священники. В этом заложен глубочайший социологический смысл.
Учитель не просто передает знания – он формирует представление о справедливости, государстве, праве, ответственности и гражданском долге.
Священник, в свою очередь, придает этим ценностям моральное измерение. Но есть одно принципиальное условие: и государство, и общественный порядок должны не только провозглашать справедливость, но и ежедневно подтверждать ее собственными действиями.
Именно поэтому сегодня одним из ключевых вопросов становится доверие.
Соціологічні дослідження впродовж багатьох років демонструють низький рівень довіри до державних інститутів, а корупція продовжує сприйматися як системна проблема.
Водночас результати опитування освітян, проведеного одним із авторів цієї публікації – Сергієм Терном – показали ще одну тривожну тенденцію: близько 80–90% педагогів не довіряють більшості людей. Це означає, що навіть у професійному середовищі, де співпраця є необхідною умовою успіху, домінує очікування ризику, а не взаємної підтримки.
Такий рівень недовіри не виникає випадково. Він свідчить про те, що соціальна взаємодія занадто часто не приносить позитивного досвіду. Люди звикають покладатися лише на себе, а суспільство поступово відтворює модель, яку економісти називають «суспільством шукачів ренти», де добробут пов'язують не зі створенням нової цінності, а з доступом до привілейованих ресурсів.
Фактично ми говоримо про різні моделі соціальної взаємодії в умовах ризику. Якщо люди не довіряють одне одному, вони уникають співпраці. Але майже всі великі досягнення людства стали можливими саме завдяки здатності людей об'єднуватися. Саме тому дефіцит довіри поступово перетворюється на один із головних бар'єрів розвитку.
Це добре пояснює концепція Дугласа Норта про суспільства з обмеженим доступом, у яких контроль над ресурсами стає способом збереження влади та відтворення нерівності.
Як працює ця пастка?
Теорія ігор описує явище, яке називають «грою з нульовою сумою». Це ситуація, за якої власний успіх можливий лише за рахунок чужої поразки. Якщо люди живуть у середовищі, де бракує безпеки, ресурсів і передбачуваності, вони починають саме так сприймати навколишній світ.
У цьому випадку будь-який колектив – шкільний, академічний чи професійний – легко перетворюється на арену боротьби за виживання. Замість співпраці виникає конкуренція за обмежені можливості. Руйнуються команди, зникає внутрішня мотивація, а найсильніші люди нерідко обирають середовище, у якому працювати психологічно безпечніше.
Чи не є саме проблема довіри ключем до розуміння багатьох процесів, які ми сьогодні спостерігаємо в Україні?
Ми вже зараз ведемо боротьбу не лише за території чи економіку, а й за відновлення суспільної довіри. Адже без неї не можуть ефективно працювати право, економіка, освіта та державні інститути. Після завершення війни нам доведеться відбудовувати не тільки міста й дороги, а й соціальний капітал – довіру між людьми.
І саме тут освіта отримує особливу місію.
Головний висновок, до якого варто прийти, полягає в тому, що довіра – це не емоція, а технологія. Це один із найважливіших управлінських і педагогічних інструментів, який можна свідомо формувати, переводячи колектив із режиму виживання до режиму розвитку – від «ігор із нульовою сумою» до «ігор із позитивною сумою», де успіх одного посилює успіх інших.
Саме тому освітяни можуть стати справжніми соціальними архітекторами – людьми, які закладають фундамент нових суспільних відносин через культуру освітнього середовища.
Практично це означає щонайменше три речі.
1. Легалізувати право на помилку. Там, де за кожну помилку карають, довіра не народжується.
2. Формулювати спільну надмету. Людей об'єднує не заклик «довіряйте одне одному», а спільна справа, яку неможливо реалізувати поодинці.
3. Запроваджувати максимальну прозорість правил, критеріїв і рішень. Недовіра найшвидше зростає там, де панують невизначеність, кулуарність і подвійні стандарти.
Щоб здійснювати таку трансформацію, педагогам необхідно розвивати критичне мислення, лідерство та навички управління змінами. Саме вони допомагають перетворювати складні виклики на можливості для розвитку.
Нам доведеться побудувати державу, засновану не на страху, а на довірі. І відповідь на запитання, чи зможемо ми це зробити, значною мірою залежить від освіти. Адже школа передає не лише знання. Вона щодня формує спосіб взаємодії людей, їхню готовність співпрацювати, брати відповідальність і довіряти одне одному.
Саме тому відбудова України починається не лише з бетону, сталі чи нових технологій. Вона починається з довіри. А довіра починається зі школи.
А що, на вашу думку, найбільше руйнує довіру в педагогічному колективі? І які управлінські або педагогічні рішення справді допомагають її відновити?
Олег Бондаренко, историк, магистр психологии, кандидат социологических наук, доцент кафедры социологии Запорожского Национального университета.
Александр Горелов, учитель общественно-гуманитарных дисциплин Запорожской гимназии №32, учитель высшей категории, старший учитель, сертифицированный учитель.
Андрей Денисенко, заместитель директора по учебно-воспитательной работе Запорожского академического лицея №23, сертифицированный учитель истории и правоведения, учитель высшей категории, старший учитель.
Анна Дубасова, учитель Запорожского академического лицея №45, учительница-методист, учительница высшей категории.
Светлана Кривова, учитель истории и гражданского образования Запорожской гимназии №80, учитель высшей категории, старший учитель.
Сергей Терно, историк, доктор педагогических наук, профессор, соавтор государственных стандартов базового и профильного среднего образования, профессор Запорожского национального университета, заведующий лабораторией современной истории Украины и инновационных образовательных технологий ЗНУ.
