«Нарцис і Геркулан» Сергій Жигалко

Читати онлайн повість Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан»

A- A+ A A1 A2 A3

Василь Іванович підбіг до вартового міліціонера, підняв руки над головою й крикнув:

– Чому спите? Грабують, бачите? Шукайте його!

Міліціонер глянув йому в лице, одійшов убік, спокійно промовив:

– До чорта йдіть. Пізно вже! Марш!

Василь Іванович прожогом убіг під проїзд, де зникла людина з його портфелем, підійшов до високої стіни і злякано закам’янів на місці.

Він побачив, що той самий злочинець одімкнув портфеля, поклав перед собою і, сказавши якесь невідоме слово, посміхнувся. За хвилину з портфеля вискочив низький на зріст чоловік у високих чоботях і шкірянці, підійшов до стіни і стомлено хусточкою витер собі лице.

Василь Іванович похитнувся, упав на камінь і застогнав.

Над ним зупинилося двоє людей.

– Що з ним, Нарцисе? – тихо сказав вищий.

– Не жартуй, Геркулане! Ти ж бачив сам? Це його портфель!

Василь Іванович чув, як вони говорили, але з жаху не показав і виду, що був живий. Коли ж вони вийшли на вулицю, піднявся на руках і на чім світ стоїть гукнув:

– Банда, рятуйте!

Десь на вулиці весело зареготалося.

Розділ III

…про те, що кожна молекула заслуговує великої уваги і що казка може бути справжньою подією, як і те, що людина може гуляти спокійно собі на землі

Нарцис і Геркулан були звичайнісінькими чортами. Вони безжурно, як справжні небесні скептики, виконували свою ролю, ніколи не замислювались над собою і долею свого чорного племені й рішуче не цікавилися справами землі, що була під пануванням царя їхнього, вічно п’яного – Дія.

Навіть тоді, коли Дій з п’яної руки образив Бога святого, навіть тоді Нарцис і Геркулан не подумали над тим, що з цього може виникнути якась велика неприємність, а спокійнісінько грали в шахи і краглі. Нічого таки й не трапилося поміж Дієм та Богом. Вони на похмілля випили удвох барило вина й заїли старим сиром.

Тільки тоді, як племенем пройшла чутка, що на Землі сталася якась велика подія, а страшний Дій з гарячої руки забив сина свого, який радо сповістив його, що люди ще не втратили смаку свободи, тоді тільки Нарцис довго щось радився з Геркуланом, зібрав гурт вірних друзів, вигукнувши перед ними:

– Вітаю вас, шановне товариство. Одтепер люди будуть нашими вчителями!

Усі мовчали, бо добре розуміли в чому справа.

І як же був здивований Нарцис, коли його й Геркулана було приведено перед глибокі очи царя Дія. Він був ще надто наївним. не знав, що на небі, так само, як і на землі, бувають шпигуни, провокатори й інші мерзотники, що їх так рясно може сплодити тільки висококультурна людська громада.

– Підданці мої! – не даючи їм отямитись, скрикнув Дій. – Я знаю, що мозок ваш отруєний поганою думкою проти мене.

Нарцис з Геркуланом вражено перезирнулись. Їх опанувала неймовірна зухвалість.

– Справді, нащо творити собі надію з якоїсь ганебної потвори? – спокійно сказав Нарцис.

– Ти також? – пильно глянув в очи Геркуланові Дій.

Той не встиг ще хитнути головою, як цар уже стукнув ногою на Нарциса.

– Геть же від мене! – І, коли Нарцис поплив в етері на Землю, навздогін кинув: – Моя любов безмежна! Будеш одурений – повертайся!

"Ніколи!" – подумав Нарцис, наближаючись до землі. Була вже ніч. За містом ходила якась людина. Нарцис помітив у неї портфеля і, недовго роздумуючи, прожогом упав у середину, сховавшися в паперах.

Геркулан лишився поміж своїм племенем. Він не то що не захотів з Нарцисом одвідати Землю і впевнитися, що там дійсно сталося щось велике, – просто, виникли обставини! – так дурив себе Геркулан.

Коли ж агенти Дія, що він їх надіслав на Землю слідкувати за Нарцисом, повернулися ні з чим і категорично заявили, що його й сліду немає, а в просторах між Землею й Небом плаває озброєна варта – Геркулан занепокоївся. Але це було один тільки день. На другий ранок він одержав пневматичну пошту, де на бланках Молочарспілки було рукою Нарцисовою написано:

"Дорогий друже. Ув’язнений. Але чую, що жити можна. Прибудь на землю. Твій Нарцис".

Через тиждень іще новий лист.

"Твій Нарцис. Рятуй. Здається повік сидітиму в цьому проклятому портфелі. Чекаю".

Не одкладаючи справи надалі, Геркулан зараз же рішив добутися Землі. Вичекавши, коли зостався сам і зайшло сонце, він склав руки над головою й просто упав у холодну, колючу синь.

Нарциса одшукати було легко.

Тепер, після ріжних неприємностей вони обоє разом ішли вулицею великого міста і голосно, не звертаючи найменшої уваги на вартових, розмовляли як давні друзі, котрі зустрічаються після довгої розлуки.

Розділ IV

…де фарба міняє фарбу, а людина зміняється другою

Повість набирає жвавішого і досить таки заплутаного характеру

Василь Іванович до ранку блукав вулицями, навіть не думаючи піти додому, щоб заснути. Вранці пішов до каррозшуку. Там сказали досить-таки впевнено:

– Зараз ремонт. У вас портфеля викрадено? – заінтересовано запитав рудий міліціонер. – Ви злочинця могли б упізнати?

Коли ж Василь Іванович сказав, що злочинець високий на зріст, у пальті й черевиках, а на голові стриміла панама, міліціонер провів його до одиночної камери і, пошепки заявивши, що зловлено цю ніч, показав йому на двері.

Василь Іванович глянув крізь щілину всередину камери, помітив там у кутку на соломі молодого мужчину в пальті й черевиках, а панама зім’ятою валялася серед підлоги. Ув’язнений непорушно дивився у стелю – з карих великих очей його текли сльози на бліде, розумне обличчя.

– Це поет, каже сам! – шепнув вартовий. – Кажуть, п’яний був.

– Пробачте, друже! – крикнув у щілину дверей Василь Іванович.

– Дайте цигарку! – тихо просив поет. Василь Іванович подав йому свого портсигара.

– Не він, та взагалі нащо це все? – докірливо глянув Василь Іванович міліціонерові в очи. – Нехай пропадає портфель мій! – І вже легко, наче зробив якесь велике й добре діло, пішов на посаду.

Тут його ждала велика неприємність, коли можна так м’яко висловитись.

– Ви довго так будете?

– Як саме? – здивувався Василь Іванович, глянувши в неспокійні очи бухгалтера.

– Маєте шість ластівок!

– Ну й що?

– Вас скоротили, прогули на прогулах і прогулами поганяють! – жодним нервом на лиці не моргнувши, пожартував бухгалтер. – Вас викинули з посади.

– З посади? Викинули? І тепер я без хліба… на вулицю? – скрикнув Василь Іванович, наче зі сну.

Тоді зблід на лиці, похитнувся і, дико зареготавшися, упав на підлогу.

"Швидка допомога" констатувала смерть. Удар.

І помер Василь Іванович, як та муха. Помер так чудно, як тільки може померти ніжна, м’яка людина. Жахнувся дійсності, не міг уявити себе без посади і забув, бідний, що його чистих пів тисячі строго охороняє ощадна книжка.

Словом – помер секретар молочарської спілки, і тільки машиністка Ніна Карпівна одвела очи до вікна і, чи з огиди, чи то з жаху, промовила, затрусившись, наче в пропасниці:

– Брр…

Не встигли ще теплого трупа винести з канцелярії, як увійшло двоє людей, підійшли вони до реєстратора і, запитавши:

– Тут працює Василь Іванович? – запалили цигарки.

– Василя Івановича тут немає! Був, а тепер немає!

– Як немає, він же був учора?

– Учора був, а тепер не буде. Он він! – показав рукою реєстратор на сусідні прочинені двері, де над трупом метушилися санітари.

– Що я бачу, Геркулане?

– Це він, Нарцисе?

Вони схилилися над непорушним Василем Івановичем, щось пошепки сказали один одному, тоді повернулися назад і, гостро глянувши бухгалтерові в очи, мовчки вийшли.

Бухгалтер, сам не свій, виліз з-за столу; витяг авіалотерейного квитка і, порвавши його на дрібні шматочки, кинув через вікно на вулицю. Тоді заклопотано сказав:

– Ніна Карпівно, ви ще довго будете передруковувати мені відомості? Ах, ці машиністки!

У розчинене вікно влетіла оса, заплуталась у павутині над головою реєстратора і жалібно занила.

Реєстратор довго приглядався до полоненої комахи, поволі узяв лінійку і за мить на стіні був роздавлений павук і гостра оса. Тоді посміхнувся.

Машиністка вибила замість "О" літеру "А".

Бухгалтер замість "Кредиту" поставив у "Дебет" зайвих півсотні.

У сінцях тяжко позіхнув сторож.

На вулиці кричали газетярі: – "Повстання в Сирії!"

Нарцис з Геркуланом вивчали місто. Вони знали вже, де міститься виконавчий комітет, зупинилися перед високим будинком Біржі Праці і здивовано, не розуміючи просто, знизали плечима, глянувши на золоту вивіску міліції й розшуку.

Ввечері зайшли до ресторану, випили вина і спокійно стали розмовляти, зовсім не почуваючи, що над ними збиралася чорна хмара.

– Так, що Нарцисе…

– Я також думаю, Геркулане! – сказав Нарцис. – І уяви, нічого не вигадав такого, знаєш…

– Я розумію тебе, тільки лякаюсь, щоб не одвідало тебе розчарування або неспокій. Кинути свою батьківщину, плюнути на все, хоч воно й гидке надто, – це дуже серйозний і відповідальний вчинок. Здається, уловив мою думку.

(Продовження на наступній сторінці)