«Нарцис і Геркулан» Сергій Жигалко

Читати онлайн повість Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан»

A- A+ A A1 A2 A3

– Василю, нащо ти думаєш, там же грошей немає? Я його й пальцем не торкнула, портфеля! – і скоса, хитро, так здалося Василеві Івановичу, глянула йому в лице.

Так і є! Коли не вона, то її любовник, так і є!

– Коли ще раз помічу, що все не гаразд у мене, буде лихо! – одрубав він. – Я не лякаюся твоїх любовників, вони нуль для мене, вони – ніщо!

– Що? – скрикнула дружина, підступаючи до нього.

Уже це не була затуркана, спокійна жінка. Зараз промовляла сама зненависть й образа. Запаленими зіницями вона колола, наче шилом, Василя Івановича, все ближче підступала до нього, і не встиг ще він вимовити слова, як йому в голову полетіла сковорідка, за нею – горщик і важка мідна ступка.

– Я тобі! – кричала вона вже за дверима на Василя Івановича, що несамовито збігав сходами на вулицю.

Тоді пішла до своєї сусідки, вдови, схилила голову свою у неї на стіл і голосно заплакала. Вдова гладила їй голову, вмовляючи не побиватися з якоїсь дурниці.

– У мене покійник був, не те що в тебе чоловік. Бувало, не так глянеш на вулицю – і вже під очима у тебе синьо і ребра болять. Він же не бив тебе?

– Гірше! Нехай би побив краще, коли б я заслабла од нього. Ах, який гидкий він! Нехай… нехай згадає, коли до нас приходили більшовики ховатися, а він передав їх гайдамакам, контрреволюція нещасна!

– Контрреволюція? – з жахом промовила вдова.

– Ні, то так… він гарний у мене… то так я… ми й не бачили в себе більшовиків. Ваш син комуніст уже?

– Ну, да…

– Прощайте!..

А Василь Іванович в цей час сидів за столом у канцелярії і беззмістовно дивився на руки машиністки. Вони були білі, наче з тіста, довгі тонкі пальці – з дебелим перснем золотим…

– Ніно Карпівно, скажіть будьте ласкаві, ви не купували ще авіалотерейного квитка?

– Ні, а що?

– Я так. Пробачте.

Реєстратор посміхнувся. Бухгалтер зупинив пальця на рахівниці і голосно щось вимовив, якийсь один примітивний звук.

Серце Василя Івановича потерпло і стиснулося, як порожній шкіряний гаманець. Лице його зблідло, на скронях надулися жили. Він не міг очей одірвати з газети, що лежала просто перед ним. Набравши повітря в груди, став по літері читати.

"Англійські шпигуни в Ленінграді…" – більше не міг дивитися, як відомий шпигун і провокатор X… був зловлений агентами ДПУ.

Василь Іванович зараз же схопив портфеля, вийшов у темні сінечки і, витягши маленький аркуш паперу сховав його у себе за пазухою. Тоді знову повернувся до канцелярії. Уже спокійний був, ніхто не міг залізти руками своїми йому за пазуху.

– На вас лиця немає, Василь Іванович! – узяв його за руку реєстратор. – Ви слабі, що з вами?

– Портфель, мій портфель! – скрикнув Василь Іванович, вискочив з-за столу і підбіг до розчиненого вікна.

Він побачив, як його портфель заворушився, знявся з місця і поволі, наче пір’ячко, полетів у вікно.

– Мій портфель! – простяг руки перед себе Василь Іванович і, зблідши, як стіна, упав, на підлогу.

Його облили холодною водою. До скронь поклали оцту й хрін. Машиністка схилилася над ним, намацала пульса, і, слова не вимовивши, сіла за машинку.

Бухгалтер у штрафній книзі до прізвища Василя Івановича добавив п’яту ластівку за "прогули", тоді понюхав тютюну і голосно, дико й нестримано чхнув.

На стіні пробило чотири години…

І найменшої уваги на Василя Івановича. Він лежав під стіною, як дровина, а його обминали службовці і, весело розмовляючи, розходились додому. Один тільки бухгалтер, вичекавши хвилину, коли був сам, похапцем порився у кишенях непритомного, за пазухою і на своє здивовання витяг звідти шифровану телеграму і авіалотерейного квитка під № 275 на два карбованці. Телеграму розірвав і вкинув до кошика, а квитка сховав собі до портфеля і, насвистуючи Марсельєзу, вийшов на вулицю.

На вулиці спалахнув ліхтар. До порожньої канцелярії увійшов сторож з мітлою, спокійно запалив цигарку, але, вгледівши під стіною Василя Івановича, скрикнув з жаху.

Василь Іванович підняв лице своє, рукою поманив до себе сторожа.

– Підведи мене, голова болить! – зміг вимовити, хапаючись за голову.

Сторож боязко підвів його і посадовив у крісло. На здивовання йому Василь Іванович обняв його за плечі і боляче, наче дитина мала, заплакав.

– Проведи мене додому, сам не можу! Ах, який сон страшний! – сказав він і, помітивши свого портфеля на столі, скрикнув!

Тоді схопив його під руки, зіперся на плече сторожеві і, голову низько схиливши, вийшов за двері.

На вулиці перед ними розступалися люди, вдивлялися у бліде лице Василя Івановича і голосно, наче вирок над злочинцем, говорили!

– Де він напився?

– Іди, я вже сам! – сказав сторожеві Василь Іванович. – Спасибі тобі!

Коли дійшов на ріг вулиці, чомусь, сам не розуміючи чому саме, руку сховав собі на грудях і трохи не повалився на камінь.

Його таємницю було порушено незграбною брудною рукою людини…

Можна тільки уявити, що стала б робити людина, бувши на місці Василя Івановича. Не обійшлося б тут без плачу, без крику. Міліція й інші керуючі органи влади були б поінформовані, на завтра у газеті було б уміщено петитом про неможливий, нелюдський вчинок або бандитський напад.

А Василь Іванович тільки зідхнув і поволі подався вулицею. Він уже не міг страждати. Все щастя його, вся радість його була украдена. Був, наче свіжий плід виїдений усередині, сама шкаралупа. Уже не знав, куди йде, – тільки ухо ловило тиху музику, що доносилася з темних кущів скверика.

Там сидів лірник сліпий, незрячими очима дивився на людей, розбитим голосом виводив якусь невідому пісню.

Василь Іванович зупинився перед ним і прислухався. Він не помічав збоку себе нічого. Не бачив, як зідхав спекулянт з Нарєжної, як плакав щасливий юнак, голову свою низько схиливши, і печальними устами посміхалася повія, прислухаючись до лірника.

Лірник співав.

"Колись, давно дуже, ще як не було зла на землі, жили двоє юнаків. Братерською любов’ю споєні, вони пройшли землі далекі, бачили чужі племена й народи, прислухалися до мудрого шелесту гаїв і говорили з вітром бистрим у темних, високих горах.

Так жили брати.

А як смерть прийшла – стали раду вести.

– Станемо, брате, деревами родючими на степу! – каже старший брат. – З наших гілок рясних людина зриватиме овочі пахучі і хвалитиме бога свого під затінком нашим синім.

– Ти старший і слово твоє мудре! – каже другий. – Вислухай же і мене, брате. Глянь кругом і побачиш, що на землі нема недостатку людям. Підніми ж лице своє і побачиш небо вечірнє, чорне й сумне, як вітер осінній у полі. Краще станемо, брате, зорями ясними на небі, вийде тоді людина з печери своєї і буде милуватися нами.

І стали брати на цьому.

На землі радости кінця й краю немає. Народи глянули на небо, з печер глибоких вилазили немічні діди й маленькі діти і дивились у небо, де переливались любов’ю святою дві зірки.

Минали віки, народи руками ніжними зривали стиглий плід з дерев і славили бога свого перед високим, білим огнем.

А в небі раділи брати. Уночі бачили вогонь на землі, бачили, як переходили племена з місця на місце і не було між ними злоби й зненависті.

Так ішли віки, кудись за сонцем.

Одного разу менший брат запитав у старшого:

– Чому сумний? Твоє проміння згасло, а лице змарніло, печаллю й тугою вкрилося?

– Брате, глянь униз, ти побачиш людину під скелею – у неї кров на лиці. Цю людину забила людина.

– Забила людина, брате? – тривожно перепитав менший.

– Так. Я неспокійний, я зійду знову до людей, щоб вернути їм загублену любов.

І бачили люди, що серед ночі глухої зірвалася велика зірка з неба, огнем синім оперезавши далекі обрії.

Ходив старший брат по землі, в розпуці чоло своє хилив над мертвою людиною і плакав дощами осінніми серед порожнього, німого степу, аж доки люди забили камінням його, за те, що він учив їх любити один одного.

Тоді менший брат упав зіркою кривавою на землю і в святій зненависті своїй почав пригноблені племена вчити повстати проти дужчих за себе.

І чорне небо тепер, і холодні зорі, і вітер осінній у полі журно хилить жовту траву до сирої землі…"

Уже давно лірник сльози витер з очей, давно вже люди скупо одійшли од нього, – один тільки Василь Іванович стояв, голову низько схиливши, здавалося, завмер він у якомусь напруженому чеканню.

Тоді тільки, коли лірник заграв щось веселе, він підняв голову і п’яною, розбитою ходою одійшов убік, сів на тумбі, беззмістовно поглядаючи перед себе.

Вулиця стала порожніти. Було тихо й сумно. На розі непорушно стояли вартові.

Десь промчалась карета "швидкої допомоги", і знову стало пронизливо тихо.

І ніхто не бачив, що над містом зірвалася зірка, спалахнула вогнем синім і швидко покотилася з неба. Василь Іванович почув, як фосфоричне сяйво різнуло йому по очах і щезло. Він знову байдуже голову свою вібрав у плечі і зараз же, наче хто його підняв за волосся, скочив на ноги.

– Караул! – встиг крикнути він, учепившися за свого портфеля. – Грабують!

Але дужа людина вирвала портфеля з його рук, швидко повернулася на закаблуках і за хвилину зникла у темному проїзді.

(Продовження на наступній сторінці)