«Три долі. Гоголь, Шевченко, Чехов» Павло Загребельний

Читати онлайн твір Павла Загребельного «Три долі. Гоголь, Шевченко, Чехов»

A- A+ A A1 A2 A3

Диктатура задавлює слабкодухих, нездар, посередностей, а в справжніх талантів од зіткнення з примхами і сваволею тільки викрешуються іскри творчого горіння. Тому мистецтва можуть розцвітати і— при деспотіях і животіти при демократіях, знівельовуючись, хиріючи в тепличних умовах, розчиняючись у посередностях.

Про Шевченка слід говорити не однобоко: не тільки борець і бунтар, а в усій його енциклопедичності, у всій профетичності (пророчості), в усьому евкуменізмі (не церковнім!). Начитаність, горіння всім, що було і є, провіденціальність, плюс безміри натури, буйність характеру.

Ми невтомно повторюємо його віщі слова про "сім'ю вольну, нову", а тим часом могли б знайти в "Кобзарі" великі пророкування на всі клопоти й печалі нелегких наших часів. Хіба не таврує поет усіх отих розставлювачів "євроракет" і їхніх покірливих підтакувачів у рядках з "Марії":

О муко!

О тяжкая душі печаль!

Не вас мені, сердешних, жаль,

Сліпі і мали є душою.

А тих, що бачать над собою

Сокиру, молот і кують

Кайдани новиє...

Після Шевченка поезія вже не піде вперед. Розвивається те, що він почав (як і Пушкін).

Гесіод розповідав, як музи вчили його пісень біля підніжжя Гелікону, де він пас батьківські вівці.

А Шевченко? Які музи вчили його, коли він пас ягнята за селом? Гайдамацькі музи, музи степів, Дніпра, сивих туманів, диких бур'янів і козацького реготу.

Шевченко був упертий, як мала дитина, як пророк, як геній. Він пишався своїм родом, дідом-гайдамакою, поколіннями предків-бунтарів, історією, народом.

Рівний з рівними і пан між панами, визнавав тільки ієрархію розуму, талановитості і порядності.

Ненавидів нездар, лакиз і паразитів. (У "Трьох лірниках": "Нема хисту, то й не бреши").

Природа дала йому життєрадісний дух, який помагав Шевченкові долати найтяжче горе і пережити страшні роки, а буйна уява і пам'ять рятували від зневіри, туги, розпачу.

Рєпніна не бачила Тарасових очей, коли він прийшов до неї в Москві після заслання. Геніям в очі зазирає тільки вічність, і тільки вона бачить в них сліпучий блиск, велике сяйво.

Про поетів найкраще сказав Гоголь: "Поэты берутся не откуда же нибудь из-за моря, но исходят из своего народа. Это —огни, из него излетевшие, передовые вестники сил его".

Ще він сказав, що справжні поети: "Точно разнозвонные колокола".

Чи знав Шевченко заздрощі? Чи боявся, що хтось напише краще за нього? Він не знав цього принизливого почуття. Дрібні душі вмирають і забуваються навіки, а справжня велич живе і торжествує.

Коли Шевченко був у Вільні, йому, мабуть, показували базиліанський монастир, в одній з келій якого ув'язнено було на півроку (жовтень 1823— березень 1824) А. Міцкевича за належність до таємничих товариств філоматів (друзів науки) і філаретів (друзів доброчинства).

Тоді Петербург, смерть Пушкіна і його безсмертя, невмирущий дух декабристів...

Згодом це проросло кирило-мефодіївцями і наміром змінити весь слов'янський світ.

Чому в Шевченка жодного вірша про Київ? Петербург був столицею, там цар, чиновний бюрократичний центр імперії, неживе видіння, марево, сірий туман у душах. Це треба було проклинати, він це робив. А Київ? Генерал-губернаторство, одне з 52-х російських губернаторств? Він згадав недобрим словом тих капралів, що правили Україною,— ось і все. А люди жили не в Києві — на просторах. Простори, гнів, клекіт, прокляття, що піднімаються до самого бога! Географія його не обходила. Історія? Навіть у біблійських правіках цікавив тільки клекіт гніву.

Вистраждав це велике право, бо з 47 років життя тільки 13 відносної свободи. А то: 24 роки рабства в кріпаччині, 10 років солдатської каторги.

Російські царі особистим прикладом показували своїм сатрапам, як треба "тащить и не пущать" і не тільки "высочайшими" указами відсилали на плаху Разіна й Пугачова, а декабристів на шибеницю, але й власноручно виписували смертні присуди геніальним творам і їхнім авторам.

"Просвіщенна" Катерина II звеліла засудити на смерть, а тоді "помилувала" Сибіром Олександра Радищева, а його книгу "Путешествие из Петербурга в Москву" спалити за те, що вона "наполненная самыми вредными умствованиями, разрушающими покой общественный, умаляющими должное ко властям уважение, стремящимися к тому, чтоб про известь в народе негодование противу начальников и начальства и, наконец, оскорбительными, Неистовыми изражениями противу сана и власти царской".

Олександр II, коли його просили помилувати Шевченка, власноручно "начертав" на клопотанні: "Он оскорбил мою мать".

Навіть термінологія повторюється!

Микола І, який мав уже власний досвід розправи з декабристами, Пушкіним, Лєрмонтовим, не знехтував і досвідом Катерини, влаштовуючи судилище Шевченкові. Але виявив ще більшу катівську винахідливість.

У страшному царському вироку "Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати" значиться: "Призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус, з правом вислуги". В "Щоденнику" поет напише, що такого вироку не зміг би вигадати й сам сатана. В листі до І. Лизогуба (29. XII. 1849): "Мені здається, що якби сам Рафаель воскрес отут, то через тиждень умер би з голоду або найнявся б у татарина кози пасти".

А за тиждень у листі до О. Бодянського:

А не продам себе людям,

В найми не наймуся.

Правом вислуги Шевченко не скористався, знехтував, потоптав царську "милість". Ось тут він піднявся над єфрейторсько-унтер-офіцерським світоглядом, над віками! Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

Ось так і бувало: віки цілі лежить щось непомітно-рівнинне, спокійне і дрімотне, як степи, а тоді вибухне бунтом, геніальністю, вічністю. Така Хмельниччина. Такий Шевченко. Ленін. Жовтень.

1974 — 1984 рр.

 

 

Чехов

Писати про Чехова тяжко. Відчуваєш, який ти незграбний, невмілий, недорікуватий. Ніхто ніколи не скаже так про літературу, про красу, правду і свободу, як сказав Антон Павлович у своїх оповіданнях і п'єсах і в своїх листах, і ні в чиїх словах ніколи не розкриється його прекрасна душа так, як розкрилася вона у власних словах цього дивовижного письменника, якого Толстой назвав Пушкіним у прозі.

Є письменники, які вже за життя звужуються, мов шагренева шкіра, а є ті, що розширюються й після смерті, розпросторюються дужче й більше, ідуть по світу далі й далі — в безсмертя.

Чехов належить до безсмертних.

Від нього йде мовби невидиме сяйво, і ти купаєшся в тому сяйві, очищаєшся в ньому і відчуваєш, що вийти з нього треба чеснішим, добрішим і благороднішим.

Чехова можна перечитувати все життя. Така щаслива доля судилася тільки великим поетам і зовсім небагатьом прозаїкам. Серед них і Чехов. Може, тому він ще й драматург? Але навряд чи можливо розокремити в ньому автора оповідань і автора п'єс, та чи й є потреба це робити?

Вперше я "проковтнув" усього Чехова майже сорок років тому. Моє рідне село фашисти, втікаючи, спалили, вціліло тільки кілька хат під черепицею. Саме на горищі одної з таких хат, у діда Радька Загребельного, я, повернувшись з війни, і знайшов кілька пак книжок, перев'язаних ще дореволюційним шпагатом. То були "приложения к журналу "Нива" — зібрання творів двох письменників: Чехова і Шеллер-Михайлова. Дід Радько ще до революції служив на залізниці кондуктором і навіть у класних вагонах, становище зобов'язувало його грати роль інтелігента,— ось так і став він передплатником "Ниви" і додатків до неї. Хоч і не читати, зате передплачувати. Велике діло мода!

Хоч як там було, я зрадів неймовірно, бо мав що читати на кілька місяців. Чехова я знав, хоч, ясна річ, не в такому повному обсязі, як пропонував мені видавець Маркс, про Шеллера-Михайлова взагалі не чув. Та й хто про нього чув? Навіть випускники філологічних факультетів навряд чи скажуть вам сьогодні що-небудь про цього письменника. А тим часом Шеллер-Михайлов виданий був Марксом ще в більшому обсязі, ніж Чехов! Це мене здивувало і навіть обурило. Як же це і навіщо — думав я.

Тепер я думаю так само, але думаю і про інше.

Як письменник Чехов не був самотній. Навіть Гомер, з якого починається вся світова література, мабуть, мав літературне оточення. Чехову пощастило жити й працювати поряд з Львом Толстим, при ньому входили в літературу Горький, Бунін, Купрін, він застав живими Достоєвського, Тургенева, Салтикова-Щедріна, Короленка, але були ще, сказати б, сучасники найближчі, за висловом самого Антона

Павловича, письменницька "артіль" під назвою: "80-ті роки", або "Кінець XIX століття". Ось найголовніші з тої "артілі": Микола Лейкін, Ігнатій Потапенко, Ієронім Ясинський, Казимир Баранцевич, Віктор Білібін, Володимир Тихонов, Іван Леонтьев (Щеглов), Олександр Маслов (Бежецький), Михайло Альбов. До них можна додати скромних літераторів, яким покровительствував Чехов,— Олександр Чехов, Лідія Авілова, Олена Шаврова-Юст, Марія Кисельова, Микола Єжов. їхні імена ми знаємо тільки завдяки листам Чехова, адресованим до них,— в літературі ж вони не зоставили жодного сліду. А який слід від усіх отих белетристів, дехто з яких (як Потапенко) вважав себе популярнішим за Толстого, інший вів себе як літературний вельможа (Лейкін), ще інший (Ясинський) чванливо проголошував себе володарем умів і жерцем чистого мистецтва?

(Продовження на наступній сторінці)