Кудинович скористався саме з цього узвичаєння, він зненацька напав на Глібових дружинників, які дрімали собі на конях, не передчуваючи лиха, багатьох убив зі своїми злочинними підручними, аж тоді оточили його суздальці важкими списами, мов дикого вепря, і стали кричати:
— Чого б'єшся, свине безшерста! Бачиш, стоїмо мирно?
Тоді Дем'ян зі своїм Тарасом і отроками вернувся в Переяслав, сказав Мстиславу:
— На любов і на мир прийшов Гліб, а не на рать. Ти ж мене послав на вбивство.
— Для цього й присланий з Києва, — почув він у відповідь.
Гліб відступив, а за якийсь час знову стояв перед Переяславом, але тепер уже в силі набагато більшій, бо приєднався до нього Ізяслав Давидович та ще половці. Степовики не мали наміру стовбичити перед валами города, марно сподіваючись, що перемога прийде сама по собі. Стрілами з прив'язаним горючим клоччям вони підпалили посад, в городі зчинився перестрах, Дем'ян Кудинович сам, без доспіхів вилетів з брами, розізлений і наляканий несподіванкою, але половці й тут не дали себе заскочити, вони здалеку спокійно обстріляли Дем'яна з луків, і той вернувся в город ледь живий.
Мстислав прибіг до Кудиновича, дари пропонував, волості обіцяв. Дем'ян простогнав:
— О суєто людська! Хто мертвий забажає сього дарування тлінного і волостей, погибаючи? Засну вічним сном.
Лише тоді намірився Ізяслав укласти мир з чернігівськими князями, щоб осамотнити остаточно Гліба з його дружиною і прогнати в Суздаль, а самому мати вільні руки для змагання з своїм загадковим і загрозливим ворогом — Юрієм.
В Чернігів послано було з грамотою білгородського єпископа Феодора і печерського ігумена Федоса. Писалося в грамоті таке: "Вже раз цілували ви мені хреста на тому, що не вимагатимете брата Ігоря, але відступилися від того і вчинили мені доста пересердя. Та коли ви запросили в мене миру і каєтеся в усьому, що хотіли вчинити, то задля руських земель і християн не поминаю того. Отож цілуйте хрест на тім, що ви за Ігоря ворожнечі не матимете і не станете більше чинити того, що колись намірялися".
В церкві святого Спаса, серед кадильного диму й молитов, в золотому блиманні свічок цілували хреста князі Володимир Давидович і брат його Ізяслав, Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович, клялися бути поєднаними, мов браття, охоче й рясно лили сльози, каялися в гріхах.
А восени Давидовичі та Ізяслав з'їхалися до Остерського Городка, щоб тут, у південному гнізді Долгорукого, змовитися про подальші дії, бо Ізяславу не сиділося в Києві, не мав спокою від своїх бояр, яких лякала навіть тінь великого імені Долгорукого і які не могли заспокоїтися, допоки жив той далекий, але такий сягливий своєю могутністю син Мономахів.
Лодьї Ізяславові впливли з Десни в Остер, пристали до низького берега навпроти Городка, що здіймався над річкою крутими високими валами; за валами видно було нові дерев'яні будування і гарну кам'яну церкву святого Михайла, поставлену Долгоруким. В церкві дзвонилося. Дзвін лунав повільно-урочисто, так ніби наближалися до Городка не вороги, а свої. Ізяслав відав вельми гаразд, що Гліб з дружиною пішов у Суздаль, отож у Городку лишилася геть незначна залога, яку можна б вибити звідти одним ударом, але він того не хотів; відчуття сили сповнювало його якоюсь ще не звіданою досі урочистістю, отой дзвін, здавалося, розлунювався над зеленими деснянськими луками на честь київського князя, хотілося чути дзвін здалеку, з-за річки, тож великий князь звелів напинати своє біло-золоте шатро, затіяв грища перед шатром, послухав, як харчать зненавистю один одному в лице його мерзенні карлики Льон і Шльоп, повеселився з запобігливими Давидовичами, поплакав, позгадував Бога й святих мучеників, а той дзвін розлунювався й далі, так ніби справді мідним язиком своїм славив силу й упевненість Ізяславову.
Ольговичі, хоч теж мали прибути до Городка, чомусь не прийшли. Чернігівські князі стали заспокоювати Ізяслава, запевняючи його, що куди вони, Давидовичі, туди й Ольговичі, і вже коли вони всі цілували хрест Ізяславові, то підуть тепер за ним повсюди й не відступляться від нього, бо душею не можна гратися; на це Ізяслав, позітхавши й поплакавши від розчулення, відповів, що не турбується відсутністю Ольговичів, бо ж Святослав Ольгович готує шлюб своєї доньки з сином його брата смоленського князя Ростислава.
А в церкві святого архангела Михаїла дзвонилося та й дзвонилося, так ніби сам Дух Святий залетів у Городок і, всупереч отим нужденним суздальцям, що заховалися за високими, у буйній зелені валами, славить київського князя, його всемогутність і удачливість, якими він з'єднує усіх своїх друзів і впокорює недругів.
Та надвечір прискакала передня сторожа Ізяславова і закричала в немалій тривозі, що тим берегом Остра підходить до Городка якась дружина, може, й сам Долгорукий.
— Спитали, хто такі? — вискочив з шатра Ізяслав, про якого можна було казати будь-що, але всі сходилися на тому, що народився воїном і в поході почувається набагато вільніше і ліпше незрівнянно, аніж коло своїх чотирьох Микол або ж забрезклої княгині, принцеси з германського імператорського роду, виснаженої незвичними руськими холодами і постійним перебуванням у безкінечних згадуваннях про вищість германського духу й міць імператорів, її прославлених предків, серед яких було чимало славетних зарізяк, але жодного, хто б просидів життя на лаві для трапезування або пролежав у пуховій постелі коло теплої жони.
— Погукали ми: "Хто такі?" Відповіли нам: "Суздальці". Ще ми полаялися трохи, тоді кинулися сповістити тебе, князю.
— Сповістити, сповістити! — перекривив дружинника Ізяслав. — Коли йде ворог, з ним треба битися, а не втікати до свого князя! Гук битви миліший моєму серцю, аніж ледачі слова про те, про що й самі не відаєте! З чим прийшли, і що маю гадати?
Дружинники похнюплено мовчали, урочистість цього зелено-золотого осіннього дня була зведена нанівець, але хоч як гнівайся і хоч які слова проголошуй, а десь тим берегом наближається в цей час ворожа дружина з червоними круглими щитами під знаком лева, готового до пострибу, а також під знаком лука з виціленою в землю стрілою, що не завадить суздальцям при потребі послати свої гострі стріли проти нечисленної київської дружини і чернігівців, які те й знали, що ламали своє слово, метаючись поміж одним та другим великим князем.
Щастя, хоч розділяла супротивників річка. Хай не широка, але достатньо глибока, щоб затримати суздальців на той час, поки Ізяслав або ж залаштується до битви, або відступить без ганьби й неслави, хоч відступ завжди так чи інакше несе неславу.
Врятували Ізяслава два верхівці, що зродилися не знати й звідки, десь, видно, перепливли на конях Остер, бо ще стікала по кінській шерсті вода і в самих вершників чоботи й порти були мокрі, як хлющ. Коли б не вода на конях і на вершниках, то можна б прийняти їх було за примари, — так зненацька вони зродилися, мовби й нізвідки, і такий страшний мали вигляд: худі, оброслі сплутаними бородами, крізь які ледь прозирало бліде, виснажене тіло, ніби в мерців або великомучеників, або в утоплеників, добре вимочених у воді. Кінна сторожа враз обскочила вершників з усіх боків, мечники, що стояли коло князівського шатра, вихопили з піхов свої мечі, але тих двох ніщо не стримало, вони спокійно їхали далі, тоді, не дбаючи про своїх коней, злізли на землю і пішли до Ізяслава, непевно ставлячи ноги, хитаючись, так ніби ось-ось мали впасти й сконати коло ніг у князя. Ізяслав безпорадно озирався, хотів був розгніватися, та не встиг, бо один з тих привидів заговорив, звертаючись, здається, до нього, хоч і без належної поштивості:
— Ось і повернулися до тебе. Здоров будь, князю.
— Здорові будьте, — ще не скинувши з себе розгубленості, відповів Ізяслав. Хотів спитати, хто такі будуть, але той випередив князя, бо сказано вже, що не володів належною поштивістю, спитав не без насмішкуватості в голосі, хоч і де б там взялася насмішкуватість у такому хирлявому тілі:
— Чи не впізнаєш?
— Не впізнаю? — недбало сковзнув по них своїми золотушними очима князь. — Кого я не впізнаю? Чому б мав упізнавати? Хто такі й чого вам тут треба?
— Дуліб я, твій лікар прибічний, — сказав той дивний чоловік. — А це — Іваниця.
— Ти лікар? Дуліб? З нами хресна сила і свята Богородиця! Живий?
— Коли не вмер, то живий.
— Де ж був так довго?
— Куди їздив, там і був.
— У Долгорукого?
— Там.
— І повернувся?
— Стою перед тобою.
Ізяслав перехрестився. Був сам собою завжди й скрізь. Насамперед мав виказати свою побожність і сердечну скруху…
— Застерігав я тебе, сину мій! І втримував від необачності. Не послухав мене. Міг би й навіки там зостатися.
— Міг.
— Але радуюсь, що вернувся цілий. Гей там, дайте гостям меду! Відведу тобі шатер окремий на вас двох. Переодягнетеся. Зігрієтесь.
— Дяка. В порубі звикаєш до всього.
— Кинув вас Долгорукий у поруб?
Ізяславові кортіло поспитати, що ж виїздив Дуліб, окрім свого сидіння в порубі, але гідність князівська не дозволяла, та й знав уже про грамоти до митрополита Климента і єпископа Онуфрія. Дуліб відразу задовольнив цікавість князеву, сказавши:
— Кинуто нас до поруба за несправедливе звинувачення проти князя Юрія, бо ніщо не ствердилося на цілковитий наш сором і ганьбу.
— Переконався в цьому? — суворо поглянув на нього Ізяслав.
(Продовження на наступній сторінці)