Цей князь любив війну, і війна, здається, теж любила його й оберігала. Він нападав завжди несподівано й підступно, міг за одну ніч зробити такий великий перехід, що супротивникові й не снилося; шалено й дивним чином захоплював укріплені многолюдні городи, завжди обставлявся союзниками, бо король угорський Гейза одружений був на сестрі Ізяславовій Єфросинії, а князь польський Болеслав Кучерявий за жону мав братеницю Ізяславову, отож обидва на першу вимогу свого іменитого родича посилали йому свої полки. Ще мав за постійних і вірних союзників берендеїв, яких лякав половцями, для чого посадив берендеїв коло торків на краю половецького степу, так що тим доводилося вибирати: або вірність Ізяславові, який при потребі міг захистити їх від половецьких набігів, або ж смерть від могутнього степового ворога. Окрім того, завжди мав Ізяслав полки від свого брата Ростислава, який сидів у Смоленську, а також від стрия В'ячеслава, старого й надто доброго, щоб втручатися в суперечку за київський стіл, наляканого Ізяславом мало не до смерті й водночас гнівного на свого молодшого брата Юрія, що, як переказували В'ячеславові, мав заміри на київський стіл, забуваючи про існування брата старшого.
Та й тоді, коли Ізяслав не мав коло себе союзників, йому щастило, бо в стані його ворогів панували незгоди, великі відстані між Черніговом і Суздальською землею не давали змоги Ольговичам вчасно попросити допомоги в Юрія, допомога звідти йшла занадто довго, Юрій посилав одного за одним своїх синів з дружинами, Ізяслав зустрічав їх і розбивав поодинці. І ось так син Юріїв Іван помер, тепер колотився тут, на півдні, другий син, Гліб, бігав між Переяславом і Остерським Городком, поки виступив проти нього київський князь, запер у Городку, тримав його там три дні, а поміч від Святослава Ольговича не йшла, і Гліб вимушений був вийти з Городка, вклонитися Ізяславу, цілувати хреста поневолі.
Цілу зиму ждали помочі від Юрія, але в Суздалі щось творилося незбагненне. Долгорукий мовчав, не озивався ні до ворогів, ні до союзників своїх. Два гінці, які пробилися крізь морози й сніги, привезли грамоти для київського митрополита Климента й чернігівського єпископа Онуфрія, однак у тих грамотах не було за що зачепитися ні одній ворожій стороні, ані другій. Ізяслав не міг звернути вину за вбивство Ігоря на Долгорукого, а Ольговичі не могли звинуватити в убивстві Ізяслава; справа лишалася нез'ясованою далі, ворожнеча між князями не втихомирилася, а коли так, то ждати Ізяслав не міг і не хотів, бо мав уже сорок вісім років, вік, коли в людини пропала охота ждати, хоча, коли подумати, то, здається, такого добродушного віку взагалі не існує: молодим завжди нетерпеливиться, люди досвідчені занадто впевнені в своїх силах і здібностях, щоб відкладати будь-що, літніх же людей всяк зрозуміє і виправдає, бо їм лишилося обмаль часу на сім світі.
Отож Ізяслав знову прикликав своїх союзників, узяв полк у свого стрия В'ячеслава, про якого розповідати ще не час, привів угрів, берендеїв і пішов на Чернігів. Однак той, хто стане зосереджувати свою увагу лише на описові облог і сутичок, неминуче знехтує великою картиною понять, звичаїв і схильностей як окремих людей, так і цілого народу; тому ліпше надати на короткий час слово тим, хто вів цю безглузду, дріб'язкову й ганебну війну, не перестаючи водночас дивуватися, що нікчемні слова про нікчемні справи перетривали цілі століття, тоді як загинуло стільки мудрості, що змалювати велич і багатство її наша уява цілковито безсила.
Ізяслав написав після походу братові своєму Ростиславу в Смоленськ: "Брате! Об'являю тобі, що ходив на Ольговичів до Чернігова і стояв на Олеговім полі, і много їм зла вчинив, землю їхню повоював, і туди до мене не змогли вийти битися полком. Звідти пішов на Любеч, і вже сюди вони прискакали, та роз'єднала нас ріка, і незмога було через ту перешкоду битися полкам. Тої самої ночі пішов дощ великий, і став на Дніпрі лід лихий, через що перейшов я на той бік, і так Бог і свята Богородиця і сила животворящого хреста привели мене здоровим до Києва, і тебе, брате, вопрошаю, чи в здоров'ї єси і чи Бог тобі помагає?"
Чернігівські князі разом з Святославом Ольговичем послали в той самий час грамоту до Юрія Долгорукого, грамоту, сповнену докорів: "Ти нам хрест цілував, що підеш з нами на Ізяслава, і ось не пішов, а Ізяслав, прийшовши, за Десною городи наші попалив і землю нашу повоював, а це знову Ізяслав прийшов до Чернігова, став на Олеговім полі, тут села наші попалив до самого Любеча і всю живність нашу повоював, ти ж ні до нас не прийшов, ні на Ростислава не наступав. Коли ж тепер хочеш піти на Ізяслава, то ми з тобою, а коли не підеш; то ми вільні в хресному цілуванні, бо не можемо самі гинути раттю".
Чернігівські посли повернулися без помочі. Чи писав щось своїм союзникам Юрій? Може, за своїм дивним звичаєм не надавати ваги словам і не став посилати хартії своїм союзникам, а може, й послав відповідь, та не збереглася вона, бо чернігівським князям ішлося не про дотримання істини й не про збереження кожного мовленого й писаного тоді слова, а передовсім про власний спокій і бодай сяке-таке збереження свого становища. Юрій був далеко, Ізяслав — близько. Юрій заліг надовго в своєму Заліссі, готуючись до чогось великого, аж такого, що простий ум нездатен був осягнути, Ізяслав колотився тут, заповзявшись будь-що приборкати, упокорити своїх супротивників, вибити їм з голови думку про те, що він незаконно захопив київський стіл. Вже пишучи свого листа до Юрія, чернігівські князі натякали про свій намір відступитися від хресного цілування, даваного суздальському князю. Вони забули додати, що вже й так відступилися і цілували хрест Ізяславу, щоправда, водночас готуючи змову проти нього. Тепер знову хотіли переметнутися від Долгорукого до Ізяслава, знехтувавши давніми обіцянками й заприсягненнями. Бо й що для князів той хрест? Згодом, за кілька років по тому, думку всіх тодішніх князів щодо цього вичерпно висловить Володимирко Галицький. Він так само цілуватиме хреста Ізяславові, щоб порятуватися від розгрому, коли ж боярин Ізяславів Петро Бориславович прибуде до Володимирка, щоб нагадати йому про його клятви і докорятиме за відступництво від хресного цілування, галицький князь посміється йому в обличчя: "Та хіба ж то хрест? Просто якийсь маленький хрестик!"
Так вирішили й чернігівські князі забути свої обіцянки Долгорукому і впокоритися Ізяславу. Не зважили на те, що десь між Переяславом і Городком Остерським розпачливо метався син Долгорукого Гліб, самотою ведучи нерівне змагання з Ізяславом, не заховали для нащадків і те, що писав їм Долгорукий, який просив набратися терпіння, бо всяка велика справа вимагає насамперед терпіння, а він намислив здійснити справу велику, яка ще не вдавалася до кінця ні Володимирові, ні Ярославові Мудрому, ні самому Мономахові, — хотів побачити всі руські землі в єдності, а не в оцьому жахливому роздерті й ворожнечі, серед яких гинуть землі, люди, все найдорожне; найголовніше ж: пригноблюється дух, засіваючи гіркі зерна зневіри навіть і в серця найвищі, коли такими вважати князівські серця. А життя ж старе й вічне! Ось там забіяка Ізяслав прийшов і пройшов-проминув, палячи городи й села, засипаючи криниці, витоптуючи збіжжя і трави; але знову зазеленіє після чорної ходи його полків, вийдуть із лісів чоловіки, поставлять хижі, викопають криниці з солодкою водою, знайдуть жон собі і сплодять з ними дітей, і дитячий плач зіллється з сміхом дитячим, і півень з гребенем червоним, як квітка над тином, заспіває під вікном, і солодкі дими здіймуться над оселями. Бо життя таке давнє, що віками цілими не зміряєш його ні назад, ні вперед. Вічне й уперте!
Ні, ні, не стали слухати чернігівські князі ніяких слів. Йшли за силою. Чия ближче, до тої хилилися. Мерщій спорядили послів до Ізяслава з грамотою, в якій говорилося: "То було колись, ще перед дідами нашими й перед отцями нашими: мир стоїть до раті, а рать — до миру. Тож не ображайся на нас, що ми піднялися на рать супроти тебе, бо жаль нам було брата нашого Ігоря, і хотіли, щоб ти відпустив брата нашого. Та вже брат наш убитий, пішов до Бога, де й нам усім бути, а все те в руках Божих. То тепер слід би й помиритися, бо допоки ж хочемо губити землю Руську?"
Настало вже літо, найліпший час для походів, Ізяслав міг би знову вдарити на недружніх тих князів, попри їхні благання про мир, але він знав, що головний його ворог загадково мовчить і, видати, збирає велику силу, отож не слід було мати в себе під боком ще й цих ворогів, хоч водночас слід було ще раз нагадати їм про силу власну. Тому відповідь послав ухильну: "Браття! То добре християн блюсти. Про вашу готовність миритися звідомлю брата Ростислава та й знов з ним дійду до згоди щодо цього, а вже тоді пошлю до вас своїх послів".
Так, заспокоївши свою мстивість, Ізяслав, який мав коло себе розумного радника Петра Бориславовича, подбав і про історію, послав до брата свого Ростислава грамоту, яку дбайливою і передбачливою рукою Петра Бориславовича внесено, як і відповідь Ростиславову, до Ізяславового літопису.
Ізяслав писав братові: "Оце ж, брате, прислалися до мене Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович, миру просячи. Я ж знову раджуся з тобою, чи погоджуватися нам? Чи згоден ти на мир? Адже зла нам натворили, а тепер миру шукають з нами. Може, далі воювати? Покладаюся у всьому на тебе".
(Продовження на наступній сторінці)