Слово "служиш" не вельми сподобалося Олексію Кириловичу, точніше, зовсім не сподобалося, як і панібратське звертання Кучміенка на "ти". Він хотів навіть сказати заступникові директора: "Я вам не хлопчик",— але передумав, пожалів того, бо все-таки в чоловіка трагедія, загинула дружина, чоловік уже немолодий, за п'ятдесят, життя покотилося з гори, коли на нього дивитися з позицій тридцятилітніх, до яких належав Олексій Кирилович. Попервах він акуратно доповідав Кучмієнкові про свою роботу, але що далі, то більше замовчував, бо зловив себе на якійсь нехіті в усьому сповідатися перед заступником директора. Навіщо тому було знати, що робить Карналь?
Змовчав він і про все, що було під час поїздки до Придніпровська, і Кучмієнко, здавалося, не дуже й стурбувався, але десь за тиждень несподівано подзвонив Олексію Кириловичу, улучивши хвилю, коли Карналь усамотнився для своїх щоденних думань, буркітливо спитав:
— Ти що ж це збунтувався?
— Не розумію вас,— якомога делікатніше сказав Олексій Кирилович.
— їздили, каталися, і мовчиш. Чому не подзвонив, щоб я зустрічав?
— Ми виїхали несподівано, не встиг.
— Бреши комусь іншому, завжди можна встигнути, зайти до начальника вокзалу й дзенькнути. Або з обкому. Були ж в обкомі?
— Були.
— Ну от. Я все знаю. А від мене ховалися, бо була жінка?
— Я вас не розумію,— знов спробував викрутитися Олексій Кирилович, дивуючись, звідки Кучмієнкові могло бути відомо про Анастасію.
— Не розумієш, то зрозумієш, Кучмієнка всі розуміють, навіть авторитетні міжнародні організації, коли хочеш. А жінок до Карналя не допускай, це тобі заповіт на всі випадки. Жінок він терпіти не може після своєї Айгюль. Ти не знав Айгюль, а я знав.
Олексій Кирилович хотів був зауважити, що коли Карналь справді не— терпить жінок, то навіщо ж ним комусь так опікуватися, проте змовчав з природної делікатності, але Кучмієнко делікатності не визнавав і відразу присікався:
— Чого мовчиш?
— Просто не маю чого казати. І потім: таке допитування принизливе, коли хочете.. Я відмовляюся...
Він тихо поклав' трубку, обличчя йому взялося червоними випіками, ладен був піти до Карналя й розповісти йому про Кучмієнкові набридливі розпитування, але стримався, згадавши про академікову іронічність. Той скаже: "Кучмієнко знає, кого питати". І вже ти вбитий навіки. Олексію Кириловичу не дуже подобалася Карналева манера розмовляти з— людьми. Занадто різка, іноді майже неприхована насмішкуватість. Видавалося, що академік тримає всіх на іронічній дистанції від себе для надання належної ваги власній особі, а не для утвердження істини, якій, власне, повинен служити.. Досі Олексій Кирилович не мав нагоди постійно й упритул спостерігати таку небуденну індивідуальність, тому висновки свої щодо академіка міняв мало не щодня, починаючи від банальностей мало не обивательських, і поволі доходив до справжньої суті, надто що посада помічника сприяла роздумам, давала час. і змогу для вдумливого аналізу не тільки вчинків, а навіть окремих зауважень Карналя. Згодом Олексій Кирилович зрозумів, щ© для академіка його іронія — це мовби синонім свободи, таке собі розставляння ліктів, окреслення довкола себе своєрідного крейдяного кола. Тільки таким чином Карналь міг відстоювати свою індивідуальність, не підкорився автоматизму життя, не давав засмоктати себе дріб'язкові й метушні,, яким легко піддаються люди ліниві, неорганізовані, посередні або й просто нездарні — для них головне сховатися за інших, випхати наперед себе когось, а самому потирати руки. Навіть людей Карналь добирав, підсвідомо (а може, й свідомо) виходячи з свого, сказати б, іронічного принципу. Це були працівники з точним мисленням, відверті, часто безжальні,, коли йшлося про нездарність, про невміння працювати, одностайні а академіком щодо того, що наука іронічна по своїй суті, що всі закони (і закони природи, і закони людського співжиття) холодні, як цебро води, не містять у собі ніяких емоцій, отож і ставитися до них слід відповідно. Але на цьому вся схожість між найближчими співробітниками Карналя кінчалася. І його перший ^заступник, і заступники по темах, і заступник по серії, й головний інженер, усі, крім Кучмієнка, відзначалися такою неоднаковістю характерів, були такі різні за звичками, за манерою поведінки, навіть у побуті, що просто незмога було уявити собі, як умудрявся Карналь тримати вкупі таких неоднакових людей. Най-дивніше: він не докладав для того ніяких зусиль. Вони трималися коло нього лише завдяки обдарованості, і що оригінальніший кожен з них був у своїм способі життя, то, виходило, талановитіший і розумніший виявлявся ш працівник.
Кучмієнко ж, навпаки, любив оточувати себе людьми, схожими на —нього навіть зовні. Всі вони були чемні, виховані, добродушні, стримані, нікому й на гадку б не спало піднести голос проти старшого, проти самого Кучмієнка або (не приведи господь) проти самого Карналя. У них був цинічний девіз, повторюваний ними слідом за Кучмієнком: "Не випендрюватися". Хто вискакує,— відірвемо голову, сиди й мовчи. Не рвись виконувати вказівки. Добре виконаєш—виконуватимеш усе життя, а інші спатимуть на посту. Крім того, тебе тоді ні за що буде лаяти, а кого ж начальству й лаяти, як не тебе. Вони страшенно любили створювати для розв'язання будь-якої проблеми комісії. Комісія — найпевніший спосіб уникнути відповідальності. Ніхто один не відповідає, зате можна винести рішення про недоцільність, про похибки, про те й про се. Хто виконуватиме, то вже річ десята.
Усе це відкривалося Олексію Кириловичу не відразу, поступово, іноді тяжко, болісно, його попервах зачарував Кучмієнко своїм показним демократизмом, своїм умінням усім обіцяти, нікому не відмовляти, його співробітники подобалися Олексію Кириловичу, чоловікові від природи акуратному й ґречному, своєю вихованістю, вмінням модно одягатися, якимсь особливим, сказати б, шиком, який вони видавали за "кібернетичний шик", тоді як "команда Карналя" була іноді галаслива, розмахана, часто й просто грубіянська, одягнені всі ці доктори й "золоті голови" були як попало, навіть техніки на заводі до Карналя ставилися майже без ніякої поваги, сперечалися з ним, демонстративно кидали нараду, грюкали дверима, знов поверталися, "щоб долаятися". Коли Олексій Кирилович звернув увагу на те, що в Кучмієнка всі співробітники прекрасно виховані люди, Карналь буркнув:
— Дурні завжди прекрасно виховані й уміють у всьому дотримуватися пристойності. А ми з вами повинні жити не задля пристойності, а для діла. Справжній учений відданість істині іноді вимушений протиставити авторитетові керівника. І справжній керівник повинен це розуміти.
Думки його не завжди узгоджувалися з думками всього світу. Олексієві Кириловичу навіть здавалося спершу, що Кучмієнко прагне порятувати Карналя від такої неузгодженості, яка неминуче мала призвести академіка до цілого ряду незручностей, коли й не до справжніх конфліктів.
Скажімо, який помічник може зрозуміти свого начальника, коли, приносячи щоранку цілі стоси листів, адресованих —йому, ніколи не отримує жодної особистої відповіді, Карналь умить розписує листи по відділах, своїм заступникам, сам ніколи не відповідаючи на жоден, навіть коли це листи майже особисті.
— На листи трудящих треба ж відповідати,— нагадав йому якось Олексій Кирилович.
— А я, по-вашому, хто — не трудящий? Треба вибирати: або відповідати все життя на листи, або робити діло. Я не Чехов, щоб писати красиві листи, а поганих не хочу. Читали листи Чехова? Вони в нього кращі за оповідання. Почитайте.
На тому й кінець проблеми.
Коли Карналеві казали, що один з провідних конструкторів, на жаль, не байдужий до зеленого змія, академік просто відмовився обговорювати поведінку конструктора, заявляючи:
— Ліпше розумний п'яниця, ніж тверезий дурень. Коли хочете знати мою думку, то наші електронні машини були б набагато привабливішими, коли б до них додавати по чарочці горілки.
За законом Паркінсона, кожна установа, яка налічує понад тисячу співробітників, пориває будь-які зв'язки зі світом, не має виходу назовні, бо заклопотана лише своїми внутрішніми проблемами. Карналь найбільше боявся цього паркінсонівського герметизму, як він його називав. Часто був жорстокий до своїх працівників, не хотів розуміти звичайних людських потреб, не любив, коли йому докучали з дрібницями, а до дрібниць він скидав усе: квартири, путівки до санаторіїв, в пансіонати, будинки відпочинку, придбання автомашин, шлюбні справи, зміни місця роботи. В четвер у Карналя був прийом з побутових питань, але Олексій Кирилович мав попереджати всіх, хто записувався на прийом, що академік не стане обговорювати квартирних питань, матеріальних проблем, родинних конфліктів. Тоді ж які побутові питання? — дивувався Олексій Кирилович.
Зате Карналь особисто опікувався групою провідних конструкторів, перевіряв щоразу, чи виплачується їм належна двопроцентна премія за перевиконання завдань, намагався вибрати час для того, щоб переговорити з кожним, знав усі їхні проблеми, міг навіть займатися побутовим влаштуванням когось із них. "Несправедливо? — перепитував Олексія Кириловича.— А що можу вдіяти? Я повинен знаходити розумних працівників і дбати про них. Дурні й так наб'ються — не відженеш!"
(Продовження на наступній сторінці)