— Я хотів довідатися, чи немає розбіжностей між публікацією і вашою дисертацією, яку ви надіслали Рему Івановичу?
—— Дисертацією? Якою дисертацією?
— Це ж ви надіслали Рему Івановичу своє розв'язання теореми Ферма для ряду значень?
— Так. Але це було давно. Здається, півроку тому. Ніякої дисертації. Я просто хотів почути...
—• Прекрасно. Рем Іванович завтра буде. Ми з вами про все домовимося, а тепер давайте я вас влаштую в готель. Тим часом прогляньте журнал. Він щойно прийшов, на жаль я ще не встиг... Боюся, що члени вченої ради так само не встигнуть до завтра ознайомитись, вам же, як автору, видніше...
Він дав Карналеві примірник математичного журналу, новенького, з пронизливо-приємним запахом друкарської фарби, журнал мовби сам собою розгорнувся саме на тій сторінці, де опецькуватим шрифтом було набране прізвище Карналя, а нижче в дужках стояло "Одеса", а ще нижче починалися химерні арабески формул, абстрактні пропорції, співвідношення, становлення, інтервали, понадчуттєві системи, гармонія й найвища музика для втаємничених.
— Я тепер не в Одесі,— спромігся вимовити Карналь, ще не вірячи, що то його ім'я стоїть у журналі і що то справді він витворив оті нерозчіпні ланцюги абстракцій, які звучали музикою сфер.
— Ми знаємо,— сказав секретар.— Насилу знайшли вас. Рем Іванович страшенно сердився. Як так — переїздити до Києва і нікому нічого. Ви повинні були б тримати зв'язок із своїм університетом. Для них ви завжди учень. А тепер ще й гордість.
— Гордість? — Карналь згадав тяганину з аспірантурою, Кучмієнка, перешіптування, полохливі поради просити підтримки у Пронченка. Ні, для свого університету він так і лишиться диваком, який гриз науку, демонстрував упродовж п'яти років блискучі знання, але виявився непрактичним, нездатним, власне, нікчемним, коли дійшло до діла. Він щось знав, але не вмів переконувати в своїх знаннях і намірах. Не вмів обіцяти, вмовляти, розшматовуватися, розстилатися на всіх вітрах.
— Гордість? — повторив Карналь і засміявся несміливо і водночас гірко. Секретар дивився на нього співчутливо, трохи навіть зболено. Мабуть, ніяк не міг повірити, що це і є той загадковий Карналь, який приголомшив усю їхню вчену раду.
Вчена рада зібралася точно об одинадцятій. Старі професори, моложаві доценти, поважні вчені, світила, корифеї, цілі академії знань, тихі перемовляння, натяки, ледь помітні кивання головою, багатозначні паузи. Все це так не пасувало до голови вченої ради Рема Івановича, з його лобатістю, грімкотливим голосом, веселою впевненістю, майже спортивним завзяттям,
Рем Іванович потиснув Карналеві руку так, що мало не вирвав її з плеча, обкрутив його, поляпав по спині, радо розвів руками:
— Бачили, який! Молодий і красивий! Нумо, сідаймо, Петре Андрійовичу. Гадаю, всі члени вченої ради познайомилися з роботою нашого молодого колеги Карналя і мають про неї твердо визначену думку. Так? Цю проблему навряд чи є потреба обговорювати. Де наш учений секретар? Просимо занотувати те, що належить у таких випадках. А шановного Петра Андрійовича ми б попросили розповісти нам... Ну, про що б ми попросили його розповісти? Скажімо, як він у присутності голови цього шановного зібрання, тобто в моїй присутності, якось зачепився штаньми за гвіздок на стільці й не міг відчепитися навіть тоді, коли йому на допомогу прийшла дуже симпатична жінка. Як би це колега Карналь зміг нам пояснити і чи взагалі зміг би пояснити?
— Я не розумію,— пробурмотів Карналь, викликаючи сміх членів ученої ради.
— Шановні колеги можуть переконатися, що наш пошукувач ученого звання не належить до людей відвертих! — зареготав Рем Іванович.— Він приховує навіть те, що можуть засвідчити інші, в даному випадку я. Але, на щастя, він аж ніяк не може приховати від нас своїх блискучих математичних здібностей, у цьому ми теж мали нагоду переконатися.
— Тепер переконалася й громадськість,— додав секретар,— прийшов журнал, де надруковано.
— Навіть? — удавано жахнувся Рем Іванович.— Тоді нам треба поспішати, щоб нас не випередила якась інша вчена рада, бо, гадаю, багатьом захочеться провести захист дисертації колеги Карналя саме в себе.
— Але ж ніякої дисертації...— злякано перепинив його Карналь.
— Ах, ніякої? Можливо, можливо. Які будуть пропозиції, шановні колеги?
Тепер уже було покінчено з жартами, один за одним підводилися поважні професори, люди, знані Карналем як автори підручників, капітальних праць з математики, великих відкриттів, за кожним стояли цілі математичні школи, математичні епохи, коли можна так сказати, і всі ці люди, не змовляючись, уперше в житті бачачи Карналя, прочитавши оті двадцять з чимось сторінок, в які він напхав диких формул, всі пропонували присудити Карналеві звання доктора математичних наук.
Секретар несміливо нагадав, що Карналь не подав документів про здачу кандидатського мінімуму.
— Мінімуму? — подивувався Рем Іванович.— Про який мінімум може йти мова? Єдиний його злочин полягає в тому, що він занадто молодий, порівнюючи з нами. Скільки вам років, Петре Андрійовичу?
— Двадцять восьмий,— відповів Карналь.
— Лейбніц мав двадцять дев'ять, коли запропонував загальні схеми рішення задач на квадратури й дотичні,' ввівши таким чином як самостійні операції те, що ми сьогодні звемо інтегруванням і диференціюванням. Для математика молодість не лихо, а щастя. Ми вітаємо вас, колего Карналь! З вашого дозволу, ясна річ.
Карналя вітали, обіймав Рем Іванович, сміялися, згадуючи випадок із стільцем, про який Рем Іванович все-таки розповів. Коли спитали, чи даватиме бенкет, Карналь вимушений був визнати, що не має грошей. І взагалі після одруження, здається, майже ніколи й не пив нічого, крім легенького винця, та й то вельми рідко. Виявилося, що це прекрасно збігається із станом здоров'я переважної більшості членів ученої ради, які не потребують розігрівати свій організм рідиною підозрілого хімічного складу, надаючи перевагу власному внутрішньому вогню (у кого він ще зберігся).
На завершення Карналя попросили розповісти про свої наукові плани. Він не мав ніяких планів. Щодня двома трамваями до технікуму, лекції, клопоти по дому, тоді бігти до театру, зустрічати Айгюль.
— Трохи цікавлюся проблемою мінімізації булевих функцій,— сказав він несміливо,— Рем Іванович знає, що я ще студентом пробував трохи помізкувати в галузі дискретного аналізу. Здається мені, що булеві функції...
— Ага! Кібернетика вас не забула! — вигукнув Рем Іванович.— До речі, ви тепер у Києві, а саме там академік Лебедєв створив першу на європейському континенті лічильну машину! Ви про це, ясна річ, знаєте, а от про вас там не знає ніхто! Ми вимушені були мало не оголошувати всесоюзний розшук, щоб вас знайти! Тепер ми вам не дамо заховатися, не сподівайтеся!
Карналь ще не міг осягнути розмірів і значення всіх змін, які мають тепер статися в його житті. У Ленінграді він затримався, повернувся додому лише за тиждень, на здивовано-осудливий погляд Айгюль не знайшовся відповісти нічого іншого, як сказати:
— Я, здається, став доктором наук.
— А що це таке?
— Ну, вчений ступінь... Найвищий, окрім хіба що академічного.
— Тобі це потрібно?
Його розгублення перед її наївністю так виразно вимальовувалося на його обличчі, що Айгюль стрибнула на нього, обхопила за шию, підставила губи. 4
Поцілуй, коли ти доктор! Ніколи не знала, що це таке!
— По-моєму, я був щасливий і без цього,— обціловуючи її обличчя, сказав Карналь.
— Але ж ти радий, радий?
— Мабуть, так.
— Тоді я теж рада.
Невже так починаються всі великі справи життя?
Він ще не вірив, ще не знав, ще хотів залишитися тим, ким був, не мав нічого дорожчого на світі за цю тоненьку, зіткану з нервів і краси жінку, мабуть, вона теж не хотіла мати нічого й нікого, окрім нього, вони довго блукали в темряві по своїй просторій квартирі, поки ноги їхні заплелися на старому килимі, і тут скінчився для них світ і почалися вони самі, були тільки вони для себе, двоє у безконечності з безконечною чулістю, ніжністю й захватом.
11
Помічники бувають різні. Одних бояться, інших поважають, ще іншим ідуть назустріч. Олексій Кирилович належав до третьої категорії, але не почувався скривдженим, бо ж однаково становище помічника в сучасному світі належить коли й не до приємних, то принаймні до привілейованих. Але це тільки тоді, коли точно знаєш, чий ти помічник, кому маєш помагати, кому зберігати вірність. Непевність, роз,-половиненість для цієї посади загрозливо-небезпечні, бо тоді перестаєш себе поважати, а коли так, то не жди поваги й від інших.
Олексія Кириловича знайшов і послав до Карналя Кучмієнко. Були підозри, що попередній помічник, якого Олексій Кирилович не знав і про якого лише чув, як той трагічно загинув разом з дружинами Карналя й Кучмієнка, здається, теж був свого часу знайдений Кучмієнком і рекомендований Карналеві, бо той умів, мабуть, усе на світі, крім одного: добирати собі помічників. Посилаючи Олексія Кириловича до академіка, Кучмієнко добродушно поплескав його по плечу й сказав:
— Не забувай, кому служиш!
(Продовження на наступній сторінці)