— Серед людей трохи інакше? — спитав Пронченко, і Карналь ніяк не міг второпати, чи вони сперечаються, чи жартують, чи просто дають спочинок розумові, так само як з оцим безглуздим кросвордом.
— До речі, студент Карналь подає надії,— несподівано сказав Рем Іванович.— Його наукова робота одержала першу премію Міністерства вищої освіти.
— Знаю,— хитнув головою Пронченко.
— І як ви думаєте використати його після університету?
— А цього от не знаю.
— Тоді хто ж знає?
— Його наукові керівники, вихователі, професори.
— Ось він скаржиться, що його...
— Я не скаржився,— вихопився Карналь.
Веріко Нодарівна принесла ще склянку чаю, Пронченко познайомив Карналя з дружиною. Карналь смикнувся, щоб підвестися назустріч жінці, але відчув, що його щось тримає знизу. Те "щось" не було для нього таємницею. Всі університетські стільці замість диктового кругляка мали сидіння, зроблені з тоненьких паличок, поприбиваних до каркаса дрібними гвіздочками. Гвіздочки, як відомо, мають голівки з досить гострими закраїнами — прекрасний інструмент для дірявлення студентських штанів і спідниць. У Карналя єдині його штани мали вже кілька таких "поранень", але тепер ішлося й не про цілість штанів, а про його ґречність, про пошану до жінки. Карналь рвонувся щосили, але стілець вчепився йому в штани, мов кліщ. Довелося тягти за собою й стілець. Студент являв собою найкомічніше видовище, і Рем Іванович не стримався, зареготав голосно, розкотисто, охоче, Пронченко теж не стримався від сміху, тільки Веріко Нодарівна докірливо поглянула на чоловіка І, допомігши Карналеві визволитися від стільця, сказала:
— Ти знову переплутав стільці, Володю. Я ж просила тебе ніколи не давати гостям цього поламаного, а сідати на нього самому. /
— Студент — це не гість! — закричав Рем Іванович.— Студент — це людина для пригод. Бо коли ж і зазнаєш всіляких пригод, як не студентом!
— У нас уперше? — спитала Веріко Нодарівна з приємним грузинським акцентом.— Правда, Володю, вперше? — звернулася до чоловіка.
— Не запрошували, то й уперше,— добродушно буркнув Пронченко.— Тому й скаржиться аж у Ленінград, а нам не каже нічого.
— Я не скаржився,— знов хотів виправдатися Карналь, але його перебив професор:
— Я страждаю схильністю до неточності. Constitutionally inaccurate, як кажуть англійці. Скарги не було. Я не читав таких слів у листі нашого молодого друга. Так?
— Так,— згодився Карналь, не знаючи ще, до чого веде професор.
— Але хіба справжній стан справ залежить від того чи іншого сполучення слів? Світ, для того щоб існувати, не потребує ніяких описів і постанов.
— Даруйте, професоре,— спокійно втрутився ' Пронченко,— але ж ми знаємо, що постанови в державі з плановим господарством можуть спрямовувати цілі ділянки життя. А декартівська нумерація? Ви ж математик, а математики сплять і бачать світ не те що описаний і прореєстрований, а формалізований аж до таких меж, що навіть для поцілунків вони мріють вивести точні формули.
Професор підхопився зі свого стільця, хотів побігати по кімнаті, безпорадно розвів руками.
— У вас тут не розженешся! Ви що — удаєте скромність? Але ж той, хто ніс тягар війни, має право користатися плодами перемоги! Чому вам не дадуть квартири?
— Ми з Веріко й користуємося,— скромно зауважив Пронченко,— маємо дві кімнати на двох. По кімнаті на кожного! Це ж ціле багатство, професоре!
— Ви називаєте це кімнатою? — Професор вдарився об стілець, застрибав на одній нозі.— Могли б хоча скоротити до мінімуму умеблювання. В моїй ленінградській квартирі, наприклад, порожньо, як на стадіоні. В блокаду я попалив усі меблі, щоб зігріти своє старе тіло. Довелось навіть зачепити дещо з бібліотеки. Намагався вибирати маловартісне. Але хіба ж можуть бути маловартісні книжки для вченого? Тепер страшно подумати...
— А в мене був випадок, коли я своїм командирським танком розвернув стіну сільської бібліотеки. Засіли там два фашистські кулеметники, і не могли ми їх ніяк викурити. Довелося йти на таран. Не знали ми, що там бібліотека, та хоч би й знали, то довелось би. А коли розвернув стіни, влетів танк у будинок, вляглася курява, глянув я — книжки, розтерзані, як люди.
А мої хлопці вже вискочили з танка, збирають те, що вціліло, один несе "Гаргантюа й Пантагрюеля", знаєте, шкільне видання, читане-перечитане... Я своїй Веріко досі про цей випадок не розповідав, боюся навіть зараз... Хоч подумати, що міг ти тоді на фронті...
— А мені довелося рятувати гаубицю,— втрутився в розмову Карналь,— виколупувала з вежі польського костьолу фашистського кулеметника, й на неї сипонула рота фашистських автоматників. Насилу відбили. А костьол гаубиця потрощила капітально. Від кулеметників самі спогади... Коли ж відбили ми те містечко, то до командира прийшла делегація громадян з протестом. Мовляв, пошкодили костьол. Чотирнадцяте століття!
Професор тим часом сів, взявся за склянку, але чай уже охолов.
— Маючи таку чарівну дружину, не гріх почастувати й грузинським вином! — вигукнув він.
Пронченко зазирнув у куток за лозову етажерку, набиту книжками й рукописами.
— Грузинського немає,— сказав звідти,— а портвейн три сімки є. Хочете?
— Налийте хоча б нашому молодому другові!
— А чому така честь? — здивувався Пронченко.— Вже коли пити, то всім. За знайомство і за співробітництво. Чи як краще? Може, за успіхи нашої науки?
Він налив вино у склянки. Тим часом прийшла Веріко Нода-рівна. Професор галантно поступився їй місцем, але вона принесла табуретку, сіла. Пронченко хлюпнув їй трохи з пляшки.
— Символічно,— сказав він.— Цим однаково не нап'єшся, та й чого нам напиватися? На фронті ми своє відпили. А я додав ще в Грузії. В мене й досі таке враження від нашого весілля з Веріко, що ми тиждень плавали у вині. Море вина. Недарма поети колись плутали вино й море. Як це там у поетів, Веріко?
— Ти маєш на увазі Гомера, який називав море винно-чорним?
— Прекрасно! — вигукнув професор.— 3 поетами — це прекрасно! Це повертає мене до перерваної розмови. Отже, з чого ми починали? Про нашого молодого друга. Він зарекомендував себе талановитим математиком. Я мав високу втіху... гм... ознайомитися... Але я мав також необережність посвятити нашого молодого друга в деякі... Одне слово, я коротко виклав йому суть поглядів Норберта Вінера на кібернетику... На жаль, людей, які поділяють бодай частково ідеї Вінера, дехто з відомих учених не підтримує... Лженаука, реакційна ідеологія, підступи... Вчений же за своєю природою повинен прагнути нових знань, інакше він не виправдовує свого призначення.
— Зазначте ще й те,— спокійно додав Пронченко,— що вчений насамперед дбає за себе. У нього власні цілі, і на випадок невдачі він ризикує лише власним досвідом. Політика ж завжди спрямована на підтримку й захист більшості. Ризикує також більшістю. Отож і доводиться думати, перш ніж...
— Ага! — закричав радісно професор, схоплюючись побігати по кімнатці, але згадав, що бігати тут ніде, засміявся й сів на своє місце.— Ви кажете: захищати більшість? А коли ця більшість ні сном ні духом не знає про те, від чого її захищають?
— Незнання загрози ще не свідчить про те, що загроза не існує,— спокійно відбив напад Пронченко.
— Ми можемо випити? — дивуючи Карналя своїми несподіваними перескоками настрою, раптом миролюбно нагадав професор.— За ваше здоров'я, прекрасна Веріко! Знаєте, я все життя шкодую, що рано одружився. Щоразу зустрічаєш таких гарних молодих жінок і мимоволі думаєш: ах, був би вільний, як би міг закохатися, почати життя спочатку!
— Мабуть, мій Володя думатиме колись так само! — лукаво поглянула на чоловіка Веріко.
— Він не матиме на це часу! Його заїсть громадська робота! Учений і громадський діяч — це кошмар! Це забирає весь твій час, всі твої сили, виснажує і вичерпує... Але, дорогі мої друзі, в цьому світі для нас немає іншого виходу... Однак ми знову втратили нить... Ми забули про нашого молодого друга...
— Я не скаржуся,— подав голос Карналь.
— І дарма. Мовчати можу я. В моєму становищі, з моїм, як кажуть, ім'ям я можу й помовчати навіть тоді, коли мене... гм... почнуть критикувати... звинувачувати... Коли оракули піддаються нападкам, вони замовкають, і їхнє мовчання переконує нас у тому, що вони справді оракули... Не мною сказано, проте влучно... Ми заговорили про кібернетику. Але що таке кібернетика? Це наука про управління в природі, в суспільстві, у виробництві, взагалі в житті. Процеси ж ці існують, хоч би як ми не хотіли цього визнавати. Ленін надавав величезного значення їхньому вивченню. У резолюції Дванадцятого з'їзду нашої партії говорилося про наукову організацію праці й управління. В двадцятих роках у нас виходило близько двадцяти наукових журналів з проблем управління й організації виробництва. А тепер ми все забули й оголошуємо це неіснуючою наукою, і тільки на тій підставі, що кібернетика прийшла, мовляв, до нас з-за кордону і комусь заважає чи то хтось з академіків просто не втямив нічого в цій науці. Хтось, бачите, не дочитався.
— Дочитається,— докинув Пронченко.
(Продовження на наступній сторінці)