— Коли б я був професором, то теж дозволяв би собі такі фокуси! Йому що? Він знаменитість! А от спробуй ти виплутатися з сітей лженауки, і виявиться, що без допомоги твого друга Кучмієнка ні руш!..
На лекцію вони пішли разом, відчепитися від Кучмієнка Карналь не зміг. Професор був лобатий, міцно збудований, схожий не на математика, заглибленого в теорії, а на залізного практика, партійного або державного діяча. Енергія так і прискала з кожного його поруху, слова буквально били студентів — докоряв за нездарність, за посередність, за розумові лінощі, ніби саме зібрані в актовому залі студенти фізмату винні були в тому, що триста років ждуть свого розв'язання проблеми, запропоновані Ферма. Це був не просто вчений — борець, агітатор.
Він міг примусити забути все на світі, забути про всі плани й кинутися мерщій вирішувати невирішене в математиці, про що саме казав професор.
Під час своєї бурхливої лекції професор чіпко обмацував поглядом аудиторію, ніби шукав когось. Карналь, холонучи серцем, вирішив, що той шукає саме його, і знітився. Йому хотілося заховатися під стіл або хоч за спину Кучмієнкові, але професор жодного разу не зупинився на ньому поглядом, частіше його очі затримувалися на Кучмієнку, бо той сидів виструнчений, високий, час від часу картинно стріпував своїм прекрасним чубом і з таким захватом пожирав очима професора, що той мимоволі мав би зарахувати його до своїх найпалкіших прихильників.
Студенти були так приголомшені ерудицією і наступальним пафосом ленінградського професора, що не спромоглися на жодне запитання. Проректор по науковій частині, який представляв гостя перед початком лекції, подякував йому, і на цьому зустріч мала б закінчитися, але професор жестом пам'ятника викинув руку наперед, сказав, звертаючись до всіх:
— Коли тут присутній студент Карналь, то я б просив його залишитися.
Всі погляди звернулися до Карналя, він почервонів, повільно підвівся і серед загальної тиші підійшов до професора. А за ним, як тінь, ніби прив'язаний, посунув Кучмієнко. Це було так несподівано, що студенти не ворухнулися, чекаючи, чим закінчиться ця досить кумедна ситуація. Проректор, тихий, спокійний чоловік, ніяково протирав окуляри, а ленінградський гість, видно, впевнений, що Карналь саме той високий і гордо-чубатий, завчасно радіючи своїй проникливості, спитав насмішкувато переднього, пригорбленого, розцвіченого рум'янцем ніяковості:
— А ви теж до мене?
— Я Карналь,— сказав справжній Карналь.
Провидців не можна ні осоромити, ні засоромити. Професор миттю накинувся на Кучмієнка:
— А ви? Хто ви і що ви?
— Я друг Карналя.
— Прекрасно. Вітаю вас і заздрю. І миттю переключився на Карналя:
— Виберіть час і зайдіть до мене в готель. Я зупинився...
— У Лондонській,— підказав проректор.
— Номера не пам'ятаю, там спитаєте.
— Теж мені математик, не може запам'ятати, в якому номері готелю зупинився,— бурмотів ображений Кучмієнко, протискуючись слідом за Карналем до виходу.
До готелю Карналь так і не зібрався. Йому завжди бракувало рішучості в останню мить. Згадував лобатого професора, його манеру трибуна, енергійну наступальність і розумів, що не має про що з ним говорити. Такі люди не знають і ніколи не захочуть довідатися, що таке непевність, сумніви, їм невідомі глухі кути, вони не лякаються переслідувань, високе сонце істини сяє для них незгасно, і вони йдуть до неї, незважаючи ні на що. А хіба він, Карналь, належить до таких людей?
Коли вже вони мали познайомитися з професором саме на теорії ігор, то Карналь з повним правом міг би сказати, як англійці: коли ти не можеш робити того, що тобі подобається, то хай подобається бодай те, що ти робиш.
Але професор належав до людей, які не відступаються від свого. Він покликав Карналя вже не до готелю, а на третій поверх гуртожитку, де в двох маленьких кімнатках жив разом із своєю молодою дружиною, привезеною, як казали, з Грузії, секретар університетського парткому Пронченко.
Якийсь студент-першокурсник постукав у двері кімнати Карналя й сказав, що його просять до Пронченка. Пронченко був кандидат наук, він вів на їхньому факультеті семінар з механіки, але Карналь не відвідував семінару. Пронченка знав лише зовні. Дуже високий і дуже вродливий чоловік, очі, як на візантійських іконах, завжди ледь усміхнений, все обличчя випромінює доброту. Як і всі фронтовики, ходить в офіцерській формі. Розповідали, що він був танкістом, горів у танку, має багато орденів за фронт, хоч ніколи чомусь не носив навіть колодочок. Може, через скромність, а може, щоб не надто вирізнятися серед тих викладачів, які на війні не були,— хто через похилий вік, хто через хворощі, хто "заброньований", як цінний спеціаліст, до яких Пронченко належати не міг, бо захистив дисертацію вже по війні, вийшовши з госпіталю, де лікувався так довго, що встиг познайомитися з своєю майбутньою дружиною, закохатися в неї, вона закохалася в нього, і ось так вийшло, що цей гарний українець викрав прекрасну грузинку з Тбілісі й привіз її сюди. Дружину Пронченка студенти часто зустрічали в гуртожитку, вона була так само вродлива, як і чоловік, очі в неї трохи сумні, темні, задумливі, обличчя ласкаве, і вся вона якась ласкава, з кожним віталася, так ніби була їм сестрою або однокурсницею, хоч нічого спільного з студентами не мала, викладала в школі мову й літературу, завжди носила стоси зошитів, які мала перевіряти й на які математики зловтішно вказували філологам: ось ваша майбутня доля.
Коли ти вже п'ятий рік в університеті, то можеш більше або менше знати про кожного викладача. Ясна річ, про ректора чи університетських проректорів знання твої відповідно більші, так само трохи більші щодо Пронченка, який викликає не меншу цікавість, ніж сам ректор, але все це так звані паралельні життєписи, евклідова геометрія, ніяких схрещень, ніяких дотичних з життям-буттям якихось рядових студентів типу Карналя воно не має і не може мати. І зненацька Пронченко запрошує Карналя до себе додому! Щоправда, теж у гуртожиток, у такі самі кімнатки, як і в студентів, так само стоїть у черзі до загальної плити дружина Пронченка Веріко Нодарівна. Але водночас існує грань, яку перейти не дано нікому. Для справ у Пронченка є кабінет в університеті, наукові питання вирішуються на кафедрі й у деканаті, і в ті дві кімнатки в гуртожитку можуть ходити до Пронченка лише найближчі друзі. А який же йому друг Карналь, коли вони до пуття й не знайомі?
Карналь не любив, коли його кудись кликали, не дуже любив навіть коли запрошують. Бо ж однаково вчував загрозу для власної свободи* відразу переставав належати сам собі, мовби переходив у чужу власність, і все його єство протестувало, бунтувалося, ремствувало. З часом у нього виробився спротив до будь-якого примусу, зазіхання на свободу вчинків він убачав навіть тоді, коли доводилося кудить їхати. Куплений квиток видавався йому еквівалентом втраченої волі. Тому Карналь міг іноді вискочити з вагона поїзда, який уже рушав, або зістрибнути з пароплава на берег, коли матроси вже прибрали трап. Добровільних зобов'язань Карналь міг набрати на себе цілі купи, але зовсім не вмів бути покірливим. Навіть у його організмі виробилися своєрідні сигнально-захисні функції, і коли, скажімо, Карналеві страшенно не хотілося кудись іти або їхати, то в нього могла навіть підвищитися температура. Лікарі мали б визначити такий стан як концтабірний синдром. Але що могли знати лікарі про того, хто дев'ятнадцятирічним побував у пеклі й повернувся з пекла, яке не снилося навіть великому Данте!
Коли Карналь почув, що його запрошує до себе Пронченко, то перша його думка була: Кучмієнко. Накапав на Карналя Пронченкові, і той, чоловік делікатний, не захотів вести з безпартійним студентом офіціальну розмову в університетському кабінеті, а вирішив запросити до себе додому. А може, знав норовистий характер Карналів, побоявся, що той взагалі не захоче з'являтися до офіціального кабінету, закомизиться, ще погіршить своє становище, дасть привід тому ж таки Кучмієнкові виступати з новими звинуваченнями. Хоч як там було, Карналь щосили намагався знайти виправдання такому несподіваному запрошенню. Тим часом обійшлося без Кучмієнка.
Карналь зрозумів це, переступивши поріг кімнатки Пронченка. Бо коло столу, наполовину заваленого книжками, простого, погано струганого, здається, мало не саморобного, як майже всі тодішні меблі, над склянками з міцно завареним чаєм сиділи Пронченко у своїй незмінній гімнастерці, в діагоналевому галіфе й хромових чоботях, і... ленінградський професор — без піджака, з розстебнутим коміром білої сорочки, з недбало зсунутим набік галстуком. На прогорнутому від книжок клаптику вільної поверхні, крім склянок з чаєм, вазочки для варення й корзинки з печивом, лежав розгорнутий на останній сторінці "Огонек". Професор, вимахуючи авторучкою, замість привітання відразу гукнув до Карналя, ще не встиг той зачинити двері:
— Підступи, або приховані дії. Сім літер! Знаєте?
Пронченко і професор, виявляється, сушили голову над журнальним кросвордом. Найпримітивніше заняття з усіх, які тільки міг уявити Карналь.
— Ну, що ж ви мовчите? — наглив його професор.
— Інтриги? — підказав Пронченко.
— Хвилиночку. Лінійка — лягає. Шторм — сходиться. Мотив— точно. Так і записуємо: інтриги.
Пронченко підвівся, потиснув руку Карналеві.
— Сідайте з нами пити чай. З Ремом Івановичем, сподіваюся, ви знайомі.
— У загальних рисах,— буркнув професор,— дуже в загальних рисах. Без наближень. У науці наближення, знаєте, процес тривалий і, як вам відомо, безконечний.
(Продовження на наступній сторінці)