Сльотавого осіннього дня перед палац приведено кількасот болгарських, сербських, грецьких і македонських дітей, узятих на податок крові — девшірме. Пригнані султанськими емінами через кам'янисті гори, привезені в сідельних тороках із далекої Боснії, з берегів Струзького озера і з берегів солодководих слов'янських рік, обідрані, босі, худі, нещасні, збиті в безладний тремтячий натовп, обв'язані грубим міцним канатом, діти стояли перед палацом, і тільки великі чорні очі світилися їм на змарнілих лицях, очі ще й досі повні сліз, страху і глибокої, навіки затаєної ненависті до тих, що відірвали їх від рідної крові. А султан проїздив перед ними на чорному коні, весь у золоті, в хутрах, у коштовній зброї, і кінь його весь був обнизаний такими коштовностями, що за них можна було б купити не тільки натовп отаких маленьких рабів, а цілу державу.
Втішившись спогляданням майбутніх захисників і опори ісламу, Сулейман звелів пустити до нього Ферхада-пашу, який вимушений був, лютуючи й скрегочучи зубами, ждати прийому й тут так само, як перед тим у Стамбулі.
Султан, підібгавши ноги, сидів на широкому розкішному троні, пускав погляд поза Ферхадом-пашею кудись у розмальовану арабесками стелю, безмовні дільсізи кам'яними бовванами стовбичили коло дверей і по всіх кутках величезного Тронного заду, і жодного вельможі, жодного свідка розмови, хоч би вже якогось жалюгідного придворного писаря. Але Ферхад-паша вдав, що не зважає ні на похмуре никання Сулейманового погляду, ні на підозрілу порожнечу Тронного залу, ні на небажаних в його розмові з султаном насторожених дільсізів, яких було занадто багато тут сьогодні. Він з'явився перед Сулейманом у розкішному вбранні, в сяйві багатства, здоров'я, бадьорості, дотепності. Цілуючи праву руку султанові, пожартував, чи справді така біла, пещена рука могла втримати меч, який розсік мури Белграда й Родосу. Поклонився Сулейманові сірійським ковчежцем із золота й кришталю, у неймовірно дорогих самоцвітах, картаючи себе за непростиму забудькуватість, бо мав би піднести султанові цей ковчежець з головою зрадника Джамберді Газалі, від якого врятував престол чотири роки тому. Сулейман похмуро мовчав. Не відгукнувся па жарт, не подякував за колишню послугу, яку зробив тронові його зять. Ферхад-паша не збентежився. Ляснув у долоні, і його пажі внесли двоє чоловічих і двоє жіночих убрань із золототканого шовку, шитих по-перськи.
— Вклоняюся вашій султанській величності й прекрасній султанші Хасекі,— пїдніс Ферхад-паша дарунки Сулейманові.— Після того, як мої яничари погуляли серед кизилбашів, у тих пропала охота бунтувати, єдине, до чого вони тепер здатні: шити отакі вбрання.
Сулейман нарешті вмилостивився. Прийняв дарунки. Звелів обернути Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золотій таці купу дукатів. Це збадьорило Ферхада-пашу, і він, не гаючись, перейшов від поклонів, дотепів і запобігання до скарг.
— Ви відторгли вірного раба свого від світла ваших очей, мій султане! — вигукнув він із неприхованим докором.
— Вірність доводять ділами,— зауважив султан.
— Ділами? — Ферхад-паша вмить забув, що перед ним не просто сановний родич, а загадковий всемогутній повелитель. Всі образи, призбирувані протягом кількох років, підсилені гаремними шопотами, яничарським обожнюванням свого здобичливого паші, вмить закипіли в ньому, вихлюпнулися нестримно й свавільно.— Якими ж ділами, мій султане? Згадайте-но: хто більше гробив для вас із дня вступу вашого на престол, як не Ферхад-паша! Чи сиділи б ви на цьому Золотому троні, коли б не приніс я вам голову зрадника Джамберді? Чи звався б султан Сулейманом, якби Ферхад-паша пішов на змову з тим же Джамберді, або а туркменськими ханами, чи з кизилбашами? А тепер від Ферхада-паші вимагають ще якихось діл? Я не злазив з коня цілих двадцять літ, я ходив з великим султаном Селімом проти шаха і проти халіфа, я запекло бився з невірними й зрадниками, зазнав ран — і за це мене, як собаку, вигнано з візирського дивану, послано жалюгідним санджакбегом, а Сірія і Єгипет віддані тому, хто ще жодного разу не махнув мечем!
— Ти обдер наші східні провінції так, що вони досі нічого не дають до скарбниці,— спокійно сказав Сулейман. Ферхад-паша мав би вичути в цьому спокої загрозу для себе, але, захоплений своїми звинуваченнями, він утратив будь-яку обачність.
— Я обдер? Подивимось, що лишиться від Єгипту після цього грека, який вашою милістю їсть і спить на золоті! А коли я щось брав з тих бунтівників, то тільки для того, щоб нагодувати цих бідних, вічно голодних ваших дітей яничарів! І за це мене з візирів у санджакбеги?
— Ти зганьбив навіть звання санджакбега. Допустив, щоб п'ятнадцять тисяч славетного ісламського війська були побиті п'ятьма тисячами невірних. Зазнав ганебної поразки, а тоді ще й ганебно втікав. Чесний воїн повинен лишитися на полі бою. Як ти смієш жити після такої поразки?
Аж тепер Ферхад-паша належно оцінив султанову передбачливість. Справді, свідки тут небажані. Дільсізи не беруться до уваги. Вони німі, як мертві. І все тут мертве, навіть цей султан, в якого не зворухнеться ніщо ні в обличчі, ні в закам'янілій постаті. Але ж він, великий воїн, царський зять, улюбленець яничарів і всього війська, яке тримає оцей золотий престол, він живий, і він хоче жити!
— Мені не жити? А кому ж тоді жити? Ви, ваша султанська величність, чом же ви не вмирали зі своїми воїнами під Родосом? Моїх п'ятнадцять тисяч побиті п'ятьма тисячами угрів? А сто тисяч мертвих під мурами Родосу, який обороняло півтисячі невірних? Чому ж не лягли ви, мій султане, зі своїми вбитими?
— Я здобув Родос, а що здобув ти?
Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому словесному змаганні йому й так не судилося перемогти, бо падишах завжди має слушність, а підлеглі можуть бути тільки спровинені. Та сподівався хоч сказати султанові все, що він думає про нього, нагадати про свої заслуги, яких не відбере в нього сам аллах. І ось таке просте запитання: "А що здобув ти?" — і Ферхад-паша, попри все своє нахабство, не знав, що сказати. Взагалі коли ти стоїш, а твій супротивник сидить, то вже цим ваші ролі визначено наперед: той, хто сидить, звинувачує, хто стоїть — виправдовується. Щойно подумав про це Ферхад-паша, як уся кров ударила йому в голову. Він має виправдовуватися? Перед ким і за що?
— Я знаю, звідки незлагода між нами!—вигукнув він.— Все це через цього солодкомовного негідника Ібрагіма і цю сучку Роксолану!
— Іди геть! — тихо, але вже не приховуючи погрози в голосі, сказав Сулейман.
— Не піду, поки не скажу всього! Поки не почуєш! Бо хто тобі скаже? Всі бояться. Всі нікчеми. А я воїн! Я ходив у славні походи з султаном Селімом, коли ви ще обціловувалися з своїм греком. Я...
Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повітрі поперечну риску, дільсізи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його за руки, але він вирвався, вихопив кинджал.
— Геть, без'язикі! Понищу всіх тут! Не підступай!
Вони оточили його мовчазною впертою стіною, відтручували, відпихали від султанського трону, відганяли розсатанілого пашу, який плутався в товстому килимі, зачіпався ногами за довгі поли свого негнучкого від золота кафтана. Не дався дільсізам і за дверима. Пройшов усіма палацовими переходами, вигукуючи образливі слова про султана й султаншу, тоді, позбувшись переслідувачів, не покинув палацового двору, а всівся на мармуровій лаві, поставленій ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидіти тут і дивитися на великий водограй, і знов став клясти Сулеймана, Ібрагіма, найлютіше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря так, що він розганяє своїх найбільших воїнів.
Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не втихомирюється, але чауші дільсізів отримали веління заткнути пельку несамовитому боснякові. Знов кинулися німі на Ферхада-пашу, і знов вихопив він свого ножа і став відмахуватися, але прибігли ще нові чауші з довгими важкими киями, і хвальковитого воїна було вбито безславно й ганебно, мов скаженого собаку. Вже мертвому Ферхаду-паші відтяли голову його власним ножем, і згодом пішов поголос, що цим ножем паша хотів зарізати султана.
Тіло Ферхада-паші пролежало коло білої мармурової лави в палацовому дворі три дні. Відрізана голова мовби промовляла до всіх, хто йшов на прийом до султана: "Пощади не буде нікому!"
За десять днів до Едірне прибув сумний кортеж із чотирьох карет, супроводжуваних охороною з євнухів. Валіде Хафса і дружина вбитого, обидві в чорному, запрагли розмови з султаном, але Сулейман знов був на ловах, і їм довелося ждати його ще цілий тиждень. Коли повернувся, не міг не прийняти матері, валіде ж привела з собою і султанську сестру.
— Ти вбив мого мужа! — закричала ще від дверей Сельджук-султанія.— Тішу своє серце надією незабаром носити отаке вбрання й по тобі!
(Продовження на наступній сторінці)