Та була сила, якої лякався сам султан. Покликана зміцнювати й підпирати імперію, вона іноді потрясала її так несподівано й страшно, як жодна інша. Силою тією були яничари. Це султанське військо, яке лякало Європу, Азію й Африку кілька віків, вигадав брат султана Орхана — Алаеддін, що добровільно відмовився від права на престол і став у свого молодшого брата великим візиром. Він запровадив на покорених землях податок крові — девшірме з християн. Кожні п'ять років спеціальні султанські чиновники мали брати з кожних сорока дворів по одному п'ятилітньому хлопчикові, причому брали найліпших і найздоровіших. Дітей забирали навіки. "З печальними лицями гірко плакали батьки, рідні і їхні брати й сестри, такий зойк, такий стогін лунав, що незмога передати людською мовою; надягнувши траур і волосяниці, посипали голову попелом бідні батьки і голосно кричали, мертвим заздрили живі, коли дітей відривано від батьків. Було багато горя, сліз і страждань". Стогін цей проб'ється крізь товщу століть. Випивали кров із народу — брали найчистішу, найневиннішу. Позбавляли народ майбутнього, вважаючи в самовпевнонім засліпленні, що майбутнє належить тільки їм. Алаеддін казав: "Коли діти будуть примусово ісламізовані і як воїни взяті на державну службу, то цим досягнуто буде їхнє тимчасове визволення, бо слова корану проголошують, що в кожному новонародженому закладено прагнення до ісламу. А коли це прагнення розповсюдиться між військом із християнських дітей, тоді легко буде з їхньою поміччю залучати до ісламу їхніх співвітчизників, і таким чином дедалі збільшуватиметься їхня кількість".
Понад десять років узятих у вічну неволю дітей учили в школі джемів у Сютлюдже чужої мови, віри та мистецтва вбивати людей, тримаючи кілька тисяч у величезній похмурій будівлі, в нужденній тісняві й жорстокості, тоді посилали найвправніших до яничарських орт, інші йшли пажами до султанського двору і до дворів вельмож, навчалися далі, обираючи собі той чи інший фах, дехто на все життя лишався у прислужниках, інші, як славетний будівничий Сінан, виявляли обдарованість, ще інші пробивалися і до найвищих посад у державі — і вже за Сулеймана ставали навіть великими візирами, повсюди платячи світові тою самою жорстокістю, яку він виказав до них і до їхнього дитинства. Молодих
яничарів учили ще й далі — до 25 і до ЗО років, аж поки вони нарешті могли назватися воїнами, яких не знав світ. Яничари не були простими, вульгарними зарізяками, як уявлялося тоді невтаімниченим. Підлість і жорстокість побільшуються від ученості — так вважали наставники цього війська, тому невтомно вчили й учили яничарів до самої смерті, домагаючись найвищого вміння й досконалості. І вони справджували надії. Стріляли з луків так, що потрапляли птахові в око на льоту, ятаганами не тільки рубалися в рукопашному бою, а й могли навкидь прибивати чоловіка до стіни, ніби метелика шпилькою, знали таємниці підведення порохових мін під мури обложених фортець, вдираючись крізь проломи, безжально падали на голови захисників разом із гуком вибуху; не питаючи нічиїх порад, знали, якого ворога як зламати; не ждучи нічиєї помочі, самі будували собі кораблі при потребі, виливали гармати, робили порох, наводили переправи через ріки й трясовини; не знаючи жалю, незважаючи на людські сльози, не сподівалися й на чиєсь оплакування своїх загиблих, мовчки ховали своїх полеглих, мали своїх власних імамів, мудреців, поетів, мали навіть святого, яким вважали веселого бідного дервіша Хаджі Бек-таша, який жив ще за сельджуцьких султанів, а один із послідовників його Алі-баба вчив мудрості життя самого Селіма Грізного. Коли Селім спитав Алі-бабу, в чому щастя на землі, той відповів, знущаючись із султана: "їсти, пити, випускати з себе вітри і спорожнятися". За таку образливу відповідь султан звелів кинути Алі-бабу в підземелля Еді-куле. Та майже одразу й занедужав шлунком. Тоді послав за зухвалим дервішем і пообіцяв тому, що, коли той поможе, за кожний випущений вітер даруватиме йому село. І як понесло ж султана! Аж його мати налякано закричала: "Сину мій! Перестань, а то в тебе нічого не лишиться!"
Міцні й здорові юнаки, відірвані від вітчизни, від віри й мови батьків, з поруйнованими навіки душами, вже не мали для себе ніякого опертя у житті, крім султана, який облудно звав їх своїми синами, і нічого святого, крім платні за свою криваву службу та грабунків, якими щоразу закінчували різанину. Вони жили у величезних казармах-кишласі коло Ат-Мейдану й Топкапи, ніби монахи, не мали права одружуватися, усе їхнє майно було з ними й на них, спали покотом на повстяних твердих підстилках, як собаки, за найменше невдоволення карано їх смертю, не сміли нікуди відлучатися на ніч, бо за це теж загрожувала смерть. Ішли в похід за султаном, який красувався на коні під золотою збруєю, покірливі й мовчазні, смажені диким сонцем, шмагані дощами, потопаючи в багнюці, у тяжкому повстяному одязі, який місяцями не висихав од поту й води, прів, гнив на людях, так що вже й людське тіло під ним мовби пріло, і сморід над яничарськими ортами стояв такий тяжкий, ніби над табунами слонів або над отарами баранів, яких гнали слідом за військом на заріз. Приречені бути отарою — чи були вони ще людьми, чи зоставалися в них бодай крихти розуму, доброти, шляхетності? Була тільки сліпа відвага, але, дивлячись на них, можна було сумніватися, що відвага справді людська риса.
Смертельно виснажені в боях і в походах, або ж намучившись за день від безперервної військової муштри, падали після останньої молитви на кілька годин на свої тверді підстилки, мов домашня худоба. Вважалися опорою султана й імперії, а спали мов бідні ремісники, що не мали куди йти зі своїх нужденних майстерень, ніби кожум'яки, які лягали серед чанів із смердючими заквашеними шкурами; неначе мідники, яким і вночі снилося безугавне дзвеніння у вухах; мов вуличні голярі, що брали всього по одній акча з чоловіка; наче упосліджені вірмени, які з ночі мали топити підземні печі хамамів і так і не виходили з-під землі на світ божий; немов злиденні підмітальники базарів — ферраші, які так і спали на своїх мітлах під купами сміття.
Світ був безжальний до цих нещасних і не давав їм ніяких надій на визволення із свого стану. Коли їх гнали на війну, вони йшли без опору, бо не мали куди більше йти; коли інші молилися, їм теж хоч-не-хоч доводилося молитись; коли хтось обжирався, вони ковтали слину і люто скреготали зубами від голоду, думаючи лиш про те, щоб вирвати шматок і собі, бо наїдалися досхочу тільки тоді, коли приходили до казанів з пловом після битви і живим припадала пайка своя і тих, що полягли трупом, їм до вподоби були зухвальство і гіркий сміх їхнього святого — Бекташа. Як Бекташ, вони могли вважати на цім світі своїм тільки з'їдене — та й то ненадовго! Як і в Бекташа, у них завжди бурчало в животах від голоду, бо їли вони тільки після битви, а в час мирний двічі на день: після ранкової молитви і перед сном. Якось голодний Бекташ зустрів чоловіка, за яким ішли слуги, гарно зодягнені, вгодовані — як не тріснуть. І вигукнув Бекташ: "О аллах, поглянь на цього чоловіка і візьми з нього приклад, як треба утримувати своїх рабів!" Один чоловік сказав Бекташу: "Коли таке буде далі, світ перевернеться, все стане догори дном".— "Що ж,— засміявся Бекташ,— може, дно саме й виявиться кращим!"
Яничари оберігали царство, але водночас були його найбільшою загрозою, як бочка з порохом, що може розламати неприступний ворожий мур і так само висадити в повітря свого недбайливого й необережного хазяїна.
Це почалося березневого ранку 1525 року, через десять місяців після бучного весілля Хатіджі й Ібрагіма. За сніданком яничари перевернули свої мідні миски з пловом, до якого не доторкнулися, і стали щосили бити в них ложками.
— Казан калдирмак! [56] — ревіли вони.
Вісім тисяч чоловік щодуху били в мідні миски, і цим страшним звуком сповнилися похмурі яничарські казарми, простір довкола Ат-Мейдану, султанський палац Топкапи, весь Стамбул.
Двірська челядь розбігалася. Капіджії утікали від брам, які мали стерегти. В гаремі одаліски перелякано накривали собі голови подушками, щоб не чути того страхітливого стукоту. Вмить спорожніли вулиці. Купці на базарах замикали свої крамниці,ремісники залишали майстерні. І полохливий, тривожний шепіт по всьому місту: "Казан калдирмак!" Як на вмируще, завили пси. А тоді з диким виттям викотилася з казарм жива лиховісна хвиля і залила Стамбул по самі краї руйнуванням, грабунками, нищенням, вогнем і смертю. Кипіло на яничарському дворі Топкапи, рвалися у Браму блаженства, яку охороняли білі євнухи, кричали; "Доберемося й туди! Виволочимо за коси кляту відьму, яка зачарувала нашого султана!" Бунтували довкола Ібрагімового палацу, посилали погрози мерзенному грецькому виплодкові, який нахабно заволодів їхнім батьком рідним — падишахом. Тоді кинулися по Стамбулу, грабували базари, єврейську дільницю Чіфутані, знов поривалися до розкішно здобленої Брами блаженства, посилаючи прокляття гяурці, яка народжує їхньому царственому повелителеві недоносків.
(Продовження на наступній сторінці)