«Роксолана» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Роксолана»

A- A+ A A1 A2 A3

— О достойний,— сплеснув руками Сінам-ага,— те, що вже продане і зветься "сахіх", належить тому, хто купив, і зветься "мюльк", і ніхто без згоди господаря не сміє поглянути на його власність. Так говорить право шаріату. Чи ж міг я не сховати те, що треба було сховати від усіх очей, щоб соловей розуму не втратив спокою від свіжості цієї рідкісної квітки північних степів. Вона виросла там, де панує жорстока зима і над замерзлими ріками віють крижані вітри. Там люди ховають своє тіло під м'якими хутрами, воно в них так само м'яке...

Вони вже були коло світильників, але не бачили нічого.

— Де ж твоя квітка? — знетерпеливився Гріті.

— Вона перед тобою, о достойний.

Ібрагім, який мав очі зіркіші, уже побачив дівчину. Вона сиділа по той бік двох світильників. Здається, під нею теж був килимок, а може, товста циновка; уся загорнута в чорне, з чорним покривалом на голові і з непроглядним чарчафом [11] на обличчі, дівчина сприймалася як частина цього темного, затхлого простору, якась закам'янілість дивна, химерний темний предмет без тепла, без руху, без щонайменшої прикмети життя.

Сінам-ага ступнув до темної постаті і рвонув покривало. Буйно потекло з-під чорного шовку сліпуче золото, вдарило таким несамовитим сяйвом, що навіть досвідчений Луїджі, якого важко було чимось здивувати, охнув і відступив од дівчини, натомість Ібрагіма незбагненна сила мовби кинула до того дивного волосся, він аж похилився на дівчину, вловив тонкі пахощі, які струменіли від неї (дбання досвідченого Сінам-аги), йому передалася тривога чужинки, її пригніченість і — дивно, але справді так — її зненависть і до нього, і до Гріті, і до Сінам-аги, і до всього довкола тут у затхлому мороці Бедестану й за його стінами, у всьому Стамбулі.

— Як ти звешся? — спитав він по-грецьки, забувши, що дівчина не може знати його мови.

— Вона зветься по-грецьки, ефенді,— мерщій кинувся до нього Сінам-ага.— Зветься Анастасія.

— Але ж у ній немає нічого, що б приваблювало погляди,— розчаровано промовив Гріті, погамувавши свій перший відрух.— Ти, старий ошуканцю, навіть ступаючи одною ногою у пекло, не відмовишся від паскудної звички обдурювати своїх замовників.

— О достойний,— заскімлив Сінам-ага,— не треба дивитися на лице цієї гяурки. Бо й що в тім лиці? Коли вона роздягнеться, то видасться тобі, ніби зовсім не має обличчя через красу того, що сховано одягом.

— То показуй те, що сховане у цієї доньки диких роксоланів! Ти ж роксолана? — звернувся він тепер уже до дівчини і простягнув руку, щоб узяти її за підборіддя.

Дівчина схопилася на ноги, відхилилася від Гріті, але не злякалася його, не скрикнула від несподіванки, а засміялася. Може, смішний був їй оцей окатий турок з товстими вусами й густою бородою.

— Не треба її роздягати,— несподівано сказав Ібрагім.

— Але ж ми повинні глянути на цю роксоланку, щоб знати її справжню ціну! — промурмотів Луїджі. Він ухопив один з світильників і підніс його до обличчя бранки.

— Не треба. Я куплю її так. Я хочу її купити. Скільки за неї? Непомітно він заговорив по-італійськи, і чи то це дивне дівча збагнуло, про що йдеться, чи хотіло якось виказати своє обурення отим нахабним присвічуванням, до якого вдався Гріті, воно голосно, з викликом засміялося просто в обличчя Луїджі й дзвінким, глибоким голосом кинуло йому фразу мовою, яка видалася Ібрагімові знайомою, але якої він не розумів.

— Що вона каже? — спитав він Гріті.

— Квод тібі, муліер? — не відповідаючи, звернувся Луїджі до дівчати тою самою мовою, заточуючи із своїм світильником півколо віддаля од полонянки, приглядаючись до неї тепер уже не тільки з цікавості, а й з сумішшю подиву. Але дівча, випаливши свою дивну фразу, знов засміялося і вже не говорило більше, з деякою навіть зневагою поморщило свій гарненький носик і наставило білу руку навпроти світильника, який Гріті знов наблизив на відстань занадто неприємну.

— Уявіть собі, вона говорить по-латині! — вигукнув Гріті, звертаючись до Ібрагіма.

— Що ж тут дивного? Вона, мабуть, училася в себе вдома. Ми нічого не знаємо про неї. Може, вона з багатої родини.

— Ви не знаєте, що саме вона сказала!

— Що ж саме?

— Це одне з канонічних запитань католицьких священиків, які сповідають жінок. Доволі грубе і непристойне, як на такі ніжні уста.

— А в устах ваших священиків воно не видається занадто непристойним?

— Вони виконують свій обов'язок. І вони — грубі чоловіки. А це ніжна істота. Ти, смердючий баришнику,— гукнув він до Сінам-аги,— який товар маєш нахабство нам підсовувати? Де купив цю ледащицю? З-під якого просмерділого розпусника її витяг?

— Валлахі! — приклав руки до грудей Сінам-ага.— Ця дівчина чиста, як ранкова квітка, скупана в росі. Вона так само ціла, як...

— Я купую її,— урвав його розбалакування Ібрагім.

— Бейефенді вірить старому, Сінам-азі?

— Я купую цю дівчину,— повторив Ібрагім, уже нетерпеливлячись.— Скільки за неї?

— П'ятсот дукатів, бейефенді,— швидко промовив Сінам-ага.

— Даю тисячу,— недбало кинув Ібрагім.

— Бейефенді хоче назвати подвійну ціну? Але це належить робити мені. Купець повинен називати подвійну ціну, щоб дійти до справжньої неквапом, поторгувавшись усмак і досхочу. Інакше як можна зберегти себе для служіння справі, що нею тримається світ?

— Справді,— втрутився трохи подивований таким перебігом їхньої пригоди Гріті,— вона обійшлася мені, як свідчить Сінам-ага,— всього лиш п'ятсот дукатів. Ясна річ, старий негідник обдурює нас, як це він завжди робить, бо за такі гроші можна б купити цілих трьох черкешенок із князівського роду, але хай уже буде так.

— Я хочу, щоб Сінам-ага заробив, тому даю тисячу.— Ібрагім затулив собою дівчину від Гріті й турка, ступнув до неї, вона засміялася до нього ще зухваліше і з ще більшим викликом, ніж перед тим до Луїджі. Сміялася йому в обличчя нестримно, відчаєно, безнадійно, струшувала на нього хвилі свого буйного волосся, що палало золотом не знати й яким — райським чи пекельним, не відступала, не лякалася, випросталася, невисока, зграбна, відкинула голову на довгій ніжній шиї, розсипала між холодними кам'яними стінами Бедестану дзвінке срібло прекрасного голосу: "Ха-ха-ха!"

Ібрагім здригнувся від темного передчуття, але поборов той відрух душі, примусив себе усміхнутися у відповідь на сміх загадкової чужинки, котра не плакала, як усі рабині, не стогнала, не ламала відчаєно рук, а сміялася, ніби знущаючись не тільки з нього самого, а з усього цього жорстокого світу, який хотів скорити її, зламати й понищити. Ібрагім заговорив до неї незграбною мішаниною слов'янських слів, яких навчився від султана Сулеймана. Чи хотіла б вона до нього, саме до нього, а не до когось іншого? Дівчина вмовкла на мить. Ніби аж придивилася до Ібрагіма пильніше. Чи хотіла б? Ще хтось може питати в цій землі, чи вона хотіла б? Ха-ха-ха.

Ібрагім сухо звелів Сінам-азі привести рабиню до нього на Ат-Мейдан, ще раз повторив, що заплатить за неї тисячу дукатів, попередив, щоб ще сьогодні до вечора вона була в його домі і щоб не було завдано їй щонайменшої шкоди. Тоді подякував Гріті:

— Я ніколи не забуду цієї вашої послуги.

— Можу тільки позаздрити вашому витонченому смаку! — вигукнув венеціанець.— Ця Роксолана, як я її називаю, мабуть, справді щось таке... Як досвідчений купець, можу сказати вам, що товар набуває вартості також від ціни, яку за нього заплачено.

Ібрагім мовчав. Швидко видобувався з темного переходу. Почувався так само зганьбленим, як тоді, коли його, малого хлопчика, продано на рабському торзі в Ізмірі. Щоправда, тепер купував уже він, але хіба не однаково? Є раби, які купують, і раби, яких купують. А всі раби. І порятунку немає ніякого. Він пробував порятуватися вбранням, розкішшю, якою оточував себе завдяки Сулеймановій щедрості, вважав, що цим полегшує собі життя, уперто вмовляв себе, що життя, зрештою, й не може бути тяжким, раз воно зветься життям. А навіщо? Хай той старий ошуканець Сінам-ага обдурює людей, бо таке його покликання на цій землі, хай купує і продає усе на світі Луїджі Гріті, бо ж він купець, але навіщо ж тоді переконувати себе в тому, в що ніколи не повіриш?

РОГАТИН

Дощем, як слізьми, заливало весь видимий і невидимий світ, і душа її вся плавала в сльозах. Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана і проклята, під чужим небом, прочищеним вітрами, безжальним і блідим, як холодні очі стрільців-лучників. Тут не було дощу, він лив, як сльози, в її душі та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей од розпачу, недосяжному, навіки втраченому Рогатині.

Щось темне, велике й жахне — звір піднебесний, мара, паморока — налетіло на неї, насунулося, і голос дощу лунав у її серці як невідшкодована болісна втрата. Нічого й ніколи в житті не бачитимеш кращого й милішого, не зазнаєш уже того, що зазнала колись.

(Продовження на наступній сторінці)