«Роксолана» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Роксолана»

A- A+ A A1 A2 A3

— Тільки верхи! — зареготав Гріті, показуючи на криву шаблю в коштовних піхвах.

Супроводжувало їх з десяток бостанджіїв, зготовлених на все лихе. їх не подивував Ібрагімів вигляд. Бачили й не таке. Головами відповідали за його цілість і недоторканність перед самим султаном — ось і все. Гріті про охорону, здавалося, не дбав зовсім. Його охороняли гроші. Міг купити пів-Стамбула. Ще й не знати, де більше скарбів: у Семибаштовому замку чи в нього?

— Ми забули взяти євнухів,— спохопився Гріті. Ібрагім пересмикнув нервовими устами.

— Навіщо? Я не вважаю, що таке видовище прикрашав справжнього мужчину.

— Не прикрашає, але слугує першою прикметою мужчини. Інакше кожному правовірному довелося б возити за собою цілий гарем. Клопітливо занадто, чи не так?

— Невеличкий гарем ліпший за найпишніших євнухів. Я б згодився возити навіть гарем, тільки не цих обрубків". Але мій гарем із самих рабинь. Це нагадувало б мені щоразу про моє власне становище.

—Чи не вважаєте ви, мій дорогий, що вже час вам змінити своє становище бодай у гаремі? –прискалив око Луїджі.

—Я ще надто мало живу в Стамбулі. Всі, кого знав, лишилися у Манісі.

—Зате вас знає весь Стамбул.

Ібрагім засміявся:

—Згодьтеся, дорогий Луїджі, що я не можу взяти собі кадунами одразу всіх красунь Стамбула! Рабинь— скільки завгодно, законних жон –тільки чотири! Так повелів пророк.

—Не треба всіх. Починати слід завжди з одної. Мій друг Скендер-челебія має юну доньку.

—Скендер-челебія? Головний дефтердар? Він міг би породичатися з рабом?

—Не згадуйте зайвий раз про те, що для вас уже, власне, й не існує. Що ж до Скендер-челебєї, то він хотів би догодити новому султанові так само, як умів догоджати його покійному батькові. Одного слова султана Сулеймана досить, щоб Кісайя стала вашою кадуною. А вона-справжня квітка з садів аллаха.

—Як можна судити про красу, не переконавшись у цьому на власні очі?

—А хіба вас не переконує майнове становище Скендер-челебєї?

—Досі я намагався наповнювати не кишені, а голову й серце.

—Те, що не існує, не може бути наповненим.

Що ви маєте на увазі?

—Чоловік наймудріший може вмерти з голоду ,коли в нього вітер у кишенях,-прокричав Гріті так голосно, ніби кидав ці слова голодранцям, що крутилися у вузьких вуличках, мало не підлазячи коням під ноги.-Я особисто надаю перевагу наповненню усього без винятку. Може, дефтердару якраз не вистачає вашої голови.

—Досі він обходився власною головою, і не без успіху.

—Є межа, перед якою безсилі такі уми, як Скендер-челебєя. Торгівля нагадує стамбульський Бедестан; тобі здається, ніби ти охопив її всю, а тим часом ти нагадуєш рибалку: що більше ловить він риби в морі, то більше бачить невловленної. Одні впадають у розпач від такого відкриття, інші шукають способів упіймати ще більше. Може, Скендер— челебії бракує саме вашого розуму і вашого впливу так само, як вам не вистачає вільної жони для гарему.

—Я нічого не говорив про гарем. Не переймався цим ніколи. Коли хочете, то про мій гарем, хоч казати про це смішно й не годилося б, дбав Сулейман.

—Хай подбає ще. Тому, хто проводить із султаном іноді й ночі голова до голови в безсонних бесідах, неважко випросити таку дрібницю. Одне слово султанове — і Скендер-челебія сам приведе свою прекрасну Кісайю па Ат-Мейдан...

Ібрагім мовчки всміхався під своїми тонкими вусами. Ці два вовки, Луїджі Гріті й Скендер-челебія, видно, уже неспроможні проковтнути здобич, яку хапають по всій імперії, їм потрібен ще й третій. Вибрали його, від нього не вимагається ніяких зусиль. Усе вони зроблять самі. А Сулейманове слово він випросить легко. Тільки натякне — і султан сам благатиме його, щоб узяв у жони доньку дефтердара.

— Я пришлю вам рідкісне дзеркало перської роботи,— сказав Ібрагім.

— А в мене для вас є ще рідкісніша золота монета, карбована найславетнішим італійським майстром,— тим самим відповів Луїджі. Ніби купці, що з пропозиції-іджабу й згоди-кабуля укладають договір-акд, вони згоджувалися діяти спільно в справі вельми важливій, хоч і зродилася вона, як могло видатися, з випадкової й несуттєвої балачки.

Саме під'їздили до Бедестану — головного стамбульського базару, так само старого, як і це місто, знищуваного й відроджуваного теж так само, як і це місто, і, як Царгород, незнищенного, вічного, безсмертного. За вузькими вуличками, за купами сміття, бруду, потоками нечистот, харчевнями, де дим, сморід, пахощі, лайка, насичення і спорожнення; за гамором і тіснявою, сонцем і вітром — ціле місто, сховане від світу під високими кам'яними склепіннями, з десятками вуличок і переходів, зі своїми майданами, водограями, струмками, навіть із власною мечеттю. Тут ніколи не подме вітер, і повітря зворухнеться хіба що від людських голосів, брязкоту збруї, ревіння віслюків і рикання диких звірів, котрих продають так само, як і живих людей та мертві товари.

Гул стоїть, ніби ти всередині велетенської мушлі, звуки не мають куди вирватися, вони живуть тут вічно, у безчасі, для них, як і для всього Бедестану, немає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця, ні роси, ні спеки, ні зими, ні літа, тільки блиск, чари, сон, марення, запахи. Мускус від шкір козячих, баранячих, волячих, солодкавий дух килимів, п'янливі пахощі цинамону, ладану, перцю, гвоздики, імбиру, смоли, мускату, сандалового дерева, сірки, амбри.

Головний прохід, по якому можна їхати верхи, навіть кінськими запрягами і куди заходять цілі верблюдячі каравани, з високим синім зоряним склепінням. У напівтемряві бічні крамнички, набиті товарами, які лежать там, може, і тисячу років. Снопи світла падають крізь вузькі вікна згори. Тут височіють гори лілових і чорних фіг, висять баранячі туші, розрубані начетверо, кавалки бринзи, посипаної чорними зернятками, тверда, мов кістка, продимлена бастурма [6], тут же арабський клей у "сльозах", мастика, желатин, басма, хна, ароматні мазі для брів, гашиш, опій, фарби для вовни, східні коштовності; непорушне сидять товсті купці у високих чалмах перед крамницями із срібними, мідними й золотими виробами. Ремісники крають і шиють одяг, роблять мішки, плетуть кошики, їдять кебаби й солодощі, варять плов і шурпу, ріжуть баранів, смажать м'ясо (Бедестан з'їдає за день самих тільки верблюдів до півтисячі, а баранів без ліку), жують, плямкають, відригують, спорожняються, моляться, кричать і плачуть, клянуть і присягаються. Старі вірмени співають тисячолітніх дивних пісень, торговці зброєю, підібгавши ноги, сидять на звірячих шкурах, п'ють шербети, погладжують бороди, вибурмочують вірші корану, а довкола них купи ятаганів, рушниць, пістолів, дамаські шаблі, курдські кинджали, киї і палиці з кавказького залізного дерева, барабани; ще далі — золоті ланцюги, намисто, перли, персні, рубіни, смарагди, діаманти, купи бірюзи, кінська збруя, чотки, курильниці, світильники, пласке начиння, сандалі з розмальованого дерева, що їх жінки взувають, ідучи в хамам [7], коробки з черепах, з чорного дерева, інкрустовані перламутром, старі дзеркала, підставки для корану, солома, сіно, дрова, ячмінь, тканини — усе змішане, перемішане, звалене й навалене без пуття, без потреби, без видимого сенсу, ніби знущання над довколишнім світом, де споконвіку три сили намагаються дати всьому існуючому сякий-такий лад,— природа, чоловік, боги, щоб згодом, ставши перед хаосом Бедестану, переконатися у безплідності всіх своїх намагань.

Над стихією Бедестану невладна була ніяка сила, окрім хіба що стихії ще більшої. І такою стихією у Царгороді завжди була пожежа. Бедестан горів за імператорів, горів за султанів, починаючи від першого з них Мехмеда Фатіха. Панування кожного султана знаменувалося не тільки завойованими землями, яничарськими бунтами, спорудженням нових мечетей, тюрбе й медресе на майданах і узвишшях Стамбула, а й диким вигуком, од якого здригалася уся столиця, котрий міг пролунати вдень і вночі, в найбільше свято і в час найстрашнішої пошесті, у літню спеку і в сльотавий зимовий день: "Янгуйн вар Бедестан!" — "Пожежа в Бедестані!"

І тоді в цьому замкненому, загадковому світі починалося пекло. До вогню незмога було доступитися, він панував неподільно під вічними склепіннями базару, все, що було там живе, гинуло безслідно і безіменне. Горіло все, що могло згоріти, розтоплювалися метали, тріскалося каміння, висихали водограї, чорне полум'я било з Бедестану, мов з пекла, випалюючи все дощенту і в довколишніх вуличках, тому ці вулички завжди лишалися найнужденнішими, найбруднішими і найупослідженішими при всіх султанах.

Сулейман ще не пережив своєї пожежі в Бедестані. Надто мало владарював як для цього. Ібрагім і Гріті без страху занурилися у глибини Бедестану, проникли в найдальші його нетрі, поминувши гори товарів, людську клекотняву, ревіння тварин, сяйво коштовностей, мерву покидьків, добралися до майдану, на якому стояв золотий дим від потужних ударів сонця крізь скісні вікна у високих сіро-чорних склепіннях. Широкі промені вдарялися об кам'яні плити, курилися золотим димом, від чого здавалося, ніби все тут пливе, рухається, злітає у просторі, зависає над древніми плитами, над великим біломармуровим водограєм посередині майдану, над дерев'яними помостами, то голими, вичовганими, то застеленими старими яскравими килимами, залежно від того, кому належали помости і якої цінності товар виставлено на них і коло них.

Товаром тим на майдані, освітленому найяскравіше в усьому Бедестані, були люди. Раби.

(Продовження на наступній сторінці)