І ніхто по знав, що Сулейман мав сповірницю у своїх державних справах, якій щоразу переповідав про сутички на дивані і про невдоволення серед яничарів, котрі не можуть вгамуватися після Родосу, бо для них перемога без здобичі гірша за поразку, і про свої клопоти з владою, яка що безмежніша, то безмежніша залежність від неї того, хто нею користується. Механізм влади ускладнюється і розбудовується навіть тоді, коли здається, ніби ти нічим цьому не сприяєш. Дві тисячі лавашів у самому тільки султанському палаці Топкапи. Сорок тисяч військ капу-кули — тридцять тисяч яничарської піхоти і десять тисяч: кінних спахіїв. Десятки головних писарів-перване і сотні писарів звичайних — мунші і язиджі, безліч дефтердарів тільки в самому Стамбулі, бо, крім чотирьох головних податків, треба ще збирати дев'яносто три податки й повинності. Існує навіть посада, реїс-ус-савахіль—наглядач держави, себто глава всіх улаків-донощиків. Повсюди потрібні мудрі люди. Для державі! не досить самих воїнів. Завойована земля тільки тоді дає користь, коли приносить прибуток. Узяти його можна тільки розумом. Де набрати стільки мудрих людей?
— Ваш розум, ваша величність, облягає землю, як хмара із золотим дощем поля і сади,— зазирала йому в суворі очі Хуррем. Маленька її голівка гнулася на довгій шиї під тягарем червоних кіс. У прорізах просторого шовкового халата рожевіли панчохи з золотою каймою, загадково світилися аметистові застібки на червоних підв'язках. Шовки, парча, венеціанські флакони, індійські дрібнички, круглі різнобарвні подушки, білі дивани, білі .Й; шкіри, прянощі, вмерлий дух квітів, повітря, мов у теплиці, —Ж дияволи ховаються в кожному щілині, в кожному завитку літер таріхів [48], виписаних на склі. Вузька біла рука, мовби захищаючись, пустотливо наставлена на Сулеимана, молоде прекрасно тіло вигнуте рухом змії, що помітила небезпеку.
— Ваша величність, вашою мудрістю повинна вдовольнитися уся держава!
— А відданість? Коли голяр голить голову султана, його стережуть два капіджії з оголеними шаблями. Капіджіїв стережуть чотири вірних дільсізи. За дільсізами стежать шістнадцять ще вірніших акинджіїв. Де кінець підозрам? Кому вірити? Те саме на султанській кухні. Те саме в гаремі. В цілій державі. Від Белграда незмога знайти заміну старому Мехмеду-паші. Кого ставити?
— Поставте вашого улюбленця, ваша величність.
— Ібрагіма?
— Він найвідданіший.
— Звідки вам відомо, моя Хасекі?
— Деякі речі відкриваються жінкам самі по собі. Окрім того, хіба я не жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в цій державі. Погляньте на ті хутра, мій повелителю. Це соболі. Погляньте, вони ніби й не вбиті, ніби живі, дихають морозами, волею, лісовим духом, у кожній ворсинці тріпоче життя. Це дарунок московського посла.
— Знаю.
— А чи знаєте, що перш ніж вклонитися вашій величності дарами великого московського князя і піднести вашій рабині ці рідкісні хутра, посол мав роздавати дарунки чаушам, які привітали його з прибуттям; слугам, які принесли для нього від вашої величності й великого візира харчі; прибрамним і слугам великого візира; охоронцям, посланцям, стайничим; усім драгоманам — Юпус-бею, Махмуд-бею, Мурад-бею, Мехмед-бею.
— Так велить звичай.
—— Коли занадто багато звичаїв, тоді виникають зловживання.
— Послів треба стримувати. Шах кизилбашів прислав до нас посла, якого супроводжує п'ятсот вершників. Ціле військо! Я впустив його до Стамбула лише з двома десятками слуг, а інших лишив на тому березі Богазічі. Досить з нас власної величі.
— Для вашої величі потрібні найвідданіші, мій повелителю.
— Ібрагім еджнемі. Він не османець. Грек.
— Як ви ставитесь до великого Джеляледдіна Румі, світлий повелителю?
— Це був улюблений поет Мехмеда Фатіха і султана Селіма.
— Я насмілююся відвідувати книгозбірні Фатіха і вашу, мій повелителю. І хоч ще не вмію як слід розбирати дорогоцінні письмена, але дещо вже розумію. Якось я прочитала таке. Одного разу шейх Салахеддін найняв для возведення садової стіни майстрів-турків. Румі сказав, що тут потрібні майстри-греки. Турків треба кликати для руйнування.
— Гіркі слова Румі не можна застосовувати до всіх османців.
— Так само й до всіх греків, ваша величність. Але гідності Ібрагіма вам відомі найліпше. Може, про таких і мовив великий поет.
Несподіване заступництво Хуррем за Ібрагіма наштовхнуло Сулеймана на думку порадитися з валіде. Щоб виявити матері особливу честь, султан відвідав її у власнім її покої, де все було йому знайоме: білі килими, низенькі столики, сури корану, виписані золотом на кольорових шибках, курильниці й світильники. Коран на коштовній підставці, мармуровий водограй. Коло водограю, недбало кинута на підлогу, лежала велика біла шкура незнаного звіра.
— Що це? — поспитав султан.
— Дарунок руського посла. Білий ведмідь.
— Хіба є білі ведмеді?
— Вони живуть між льодів. Це рідкісний звір. Він безцінний.
— Посли щедро наповнюють покої мого гарему. А хто наповнить мою скарбницю?
— Не можу бути вашою порадницею, мій державний сину,— подаючи йому чашу з шербетом, мовила валіде,— ви ж знаєте, що жінки вміють тільки розтринькувати гроші, а не збирати їх. Ваша Хуррем це показує щодня.
— Ви не любите Хасекі. Це наповнює мені серце болем.
— Я любила жону ваших перших дітей. Хасекі я вимушена поважати, бо ви назвали її баш-кадуною.
Вони довго сиділи й мовчали, як вороги. Змагалися у мовчанні, і ніхто не хотів поступатися. Але султан прийшов за порадою, до того ж був сином цієї владної жінки.
— Ваша величність,— ледь схилив він свій високий тюрбан перед валіде,— кого б ви назвали з моїх близьких найвідданішим?
Вона довго не відповідала, тішачись бодай короткочасною залежністю, в яку султан добровільно потрапив до неї. А може, ждала, що Сулейман не витримав і повторить своє запитання. Однак той теж був сином своєї матері і, раз піддавшись, більше не мав наміру цього робити. Нарешті темні уста розтулилися, і з них злетіло одне-едине слово:
— Ібрагім.
Не змовляючись (бо як могли змовитися ці дві жінки!), валіде й Хуррем назвали того самого чоловіка, про якого вже стільки часу вперто думав Сулейман.
З Венеції прийшла вість, що дожем Пресвітлої Республіки обрано старезного Андреа Гріті, батька Луїджі. В один день той із простого стамбульського купця став сином дожа. До багатства й розкоші додалося становище, якого досі не міг купити ні. за які гроші. За порадою Ібрагіма султан прийняв Луїджі в своїх приморських садах, де були тільки вишколені слуги та кілька придурків для розвеселеная султанських гостей, але й тих (вони показали, як Ахмед-паша розмахує шаблею і піниться на дивані, домагаючись державної печаті) було прогнано, і ніч Сулейман провів за вином прозорим, як півняче око, з найбагатшим, окрім самого султана, чоловіком Стамбула. Султана не дуже здивували розлогі знання Гріті: чоловік стоїть розполовинений між двома стінами, одною ногою серед мусульман, другою — серед християн, тут, коли ти не лінивий (а той, хто хоче мати зиски, не може бути лінивий), можеш черпати повними пригорщами й звідти, й звідти, мов слухняне ягня, яке ссе одразу двох овець. Приголомшило султана інше. Обізнаність Луїджі Гріті з становищем його імперії, з найдальшими землями.
— Звідки у вас такі відомості? — не стерпів Сулейман.
— Я купець.
— Але ж я султан.
— Султан не завжди сидить на місці, він вимушений ще й ходити в завойовницькі походи. А купець сидить на місці, до нього йдуть товари, а слідом за товарами — вісті. Вісті — це теж товар. їх можна пускати в обіг одразу, іноді доводиться складати в караван-сараях до слушної нагоди, але нехтувати ними справжній купець ніколи не буде. Моє становище особливе. Я народився в Стамбулі, тому маю підстави значною мірою вважати себе османцем. Іншої віри — так. Але ця земля мені дорога. Тому не байдуже мені, чи в багатстві ця земля буде, чи залишатиметься пустошньою й витоптаною, як витоптали її ще сельджуки, а тоді Тімур, а тоді... На жаль, щоразу збувається давня приказка: "Де ступить кінь турка, там уже не росте трава". Фатіх завоював Константинополь. Селім Явуз здобув Сірію, Єгипет і Хіджаз. Нога вашої величності ступила на берег Дунаю і на Родос. А чи збільшилися державні прибутки? Чи дали щось нові землі для скарбниці Еді-куле? Кому вони роздані? І ким роздані?
— Дирлики роздаються за заслуги моїми бейлербегами,— сказав Сулейман.— Чи ви хотіли повідомити мені щось нове про це?
Гріті приклав до грудей руки, обнизані перснями з коштовним камінням.
— Воістину, як сказано у вашій священній книзі, не побільшуй у тиранів нічого, крім хибних думок. Але хто роздає тімари й зеамати, той найперше і має з них зиск. Жодна держава в Європі не має стільки землі, як Висока Порта, чому ж вона не роздає ці землі сама, а довіряє бейлербегам? Змініть цей порядок, ваша величність, і ви матимете удвічі більші прибутки від самих державних земель.
— Над цим, мабуть, варто подумати,— згодився Сулейман.
(Продовження на наступній сторінці)