Візьміть навіть легенди — що вони вам дають? Жінка народжується з ребра чоловікового, одна богиня з голови Зевсової, друга — з піни морської. А яка народжувалася з рабства, долаючи рабство і досягаючи найвищих висот влади? Радив би вам подбати про увагу до цієї жінки. Щоправда, ще ніхто не знає, що вона любить, яким дарункам надає перевагу, окрім того, тяжко змагатися з щедрістю Сулеймана. Ви чули про плаття за сто тисяч дукатів?
— Не тільки чув, а навіть бачив це плаття під час урочистого прийому в Топкапи.
— Тоді мені вже нема що вам більше казати,
Не знати як, але чутки про незбагненний вплив Хасекі Хур-рем, або Роксолани, на султана майже вмить поширилися у столиці. Руський посол Іван Морозов, який привіз від великого московського князя слова про мир і дружбу, був прийнятий Пірі Мехмедом-пашою хоч і з належною урочистістю, але без обіцянок.
— Усе залежить від милості й волі його величності падишаха,— сказав великий візир.
Але хтось натякнув, що годилося б піднести дарунки не тільки султанові, а й султанші, і Морозов одібрав для Хасекі найкоштовніших червоно-чорних соболів.
Після Родосу погіршали взаємини між Портою і купецькою республікою Дубровником. Султан не міг простити дубровчанам, що БІЙСЬКОВІ кораблі не допомагали йому перевозити війська на острів. Окрім того, серед захоплених у полон оборонців твердині виявилося кілька людей, які назвалися купцями з Дубровнику. Цього вже було задосить, щоб па дубровницькі товари було негайно збільшено мито, кораблі Дубровнику в турецьких водах безжально переслідувалися, грабовано товари, брано людей у рабство. З Дубровнику прибуло до Стамбула посольство, але його ніхто не хотів приймати. І знову хтось підказав: скласти дарунки з коштовних тканин для молодої султанші, може, це злагіднить суворого султана.
Хуррем знов була в надії. Син Мехмед такий кволий, що всі ждали: коли й не вмре через свою кволість, то вже чума прибере його неодмінно. Та холодні вітри поволі відганяли гнилий дух від Стамбула, чума відступала, малий Мехмед, хоч і кричав од незнаних болів, уперто тримався за життя, а маленька Хуррем, мовби для того, щоб остаточно зміцнитися і подолати всіх своїх заздрісників і недругів, зготовлялася подарувати султанові ще одного сина.
Знов султан не хотів бачити нікого, крім своєї Хуррем, ночі проводив з нею, а дні віддавав турботам про справедливість, радився з мудрецями про поліпшення й утвердження законів, про війну й не згадував більше, так ніби забув, що його величезне військо, яке надається лише для нових і нових загарбницьких походів, негайно розпадеться, щойно зупиниться у своїх грабунках. Коли на дивані широкопузий Ахмед-паша, який, потоптуючи всіх, рвався до звання великого візира, кричав, що час вирушати в новий похід, султан спокійно відповідав:
— Хай спаде пил.
— Який пил? — поблимкував Ахмед-паша на членів дивану.
— Від великих походів Повелителя Віку,— спокійно всміхався старий Пірі Мехмед-паша.
— Хіба новий караван має ждати, поки засохне верблюдяче лайно після каравану старого? — не вгамовувався войовничий Ахмед-паша.
Султан похмуро осмикнув нетерплячого візира:
— Трава, яка занадто швидко росте, никне від власної ваги. Коли безлад запанував навіть у дивані, про який же лад могла бути мова в державі? Східні провінції, де звіролютий Ферхад-паша, винищуючи бунтівників, повирубував навіть немовлят, бунтували безупинно, горнучись до кизилбашів. З Єгипту довелося повернути до Стамбула Мустафу-пашу, за якого набридала своїми проханнями Сулейманова сестра Хафіза, і тепер там знову зродилася мамелюцька загроза. Великий візир Пірі Мехмед усі сподівання покладав тільки на закон, а потрібна була ще її сила. Державну печать має тримати рука, що так само вміло тримає меч. Але де та руда? Пірі Мехмед, прибравши собі тахаллус [47] Ремзі, тобто Загадковий, складав містичні поезії, знаходячи в них рятунок для своєї стомленої душі. На дивані поряд із молодим султаном і повними сил сорокалітніми візирами виглядав вичерпаним, збайдужілим, старим. Щоразу Сулейман ставав свідком запеклих сутичок між Ахмедом-пашою і великим візиром. Два султанських зяті Мустафа-паша і Ферхад-паша вичікували, чим усе те скінчиться, хоч кожен в них готовий був, влучивши мить, стрибнути і вирвати державну печать із старечих рук Пірі Мехмеда. Сорок років — рубіж для мужчини. Коли нічого не досягнув, уже й не досягне, бо здобувається усе в житті шаблею, яку рука тримає, лише поки міцна.
— Хто зрівнює гниле високе дерево з деревом, укритим густим гіллям? — гукав Ахмед-паша, запихаючи собі за широченну спину ледь не десяток парчевих султанських подушок.— Коли в чоловіка меч уже не може бути мокрий ні від крові, ні навіть від поту, як може такий чоловік тримати в руці державну печать?
— Я повід, якого слухається верблюд і скакун,— спокійно відповідав великий візир.— А хто ти?
— А я той, хто розрубує повіддя і позбавляє тебе сну!
— Де ти лишив свиней своєї матері? — натякаючи на християнське походження цього чужака, в'їдливо питав Пірі Мехмед.
— Вони пасуться з ослами твоєї матері, і коли ми підемо на пасовисько, то побачимо тебе серед них.
Ібрагім, який супроводжував султана повсюди, на дивані не втручався у суперечки, був стриманий і уважливий з усіма, сидів тихо, тільки слухав, чемно всміхався, щосили виказував незацкавленість. А сам тривожився більше й більше, відчуваючи, що незабаром має щось статися важливе, але де й що — не знав навіть він, бо Сулейман не ділився своїми намірами ні з ким. Може, з Хуррем? Але вона відтрутила Ібрагіма брутально і безжально. З валіде? Чутки суперечили цьому припущенню. Після Родосу Сулейман зробив для валіде єдину поступку: повернув до Стамбула Чобана Мустафу-пашу. Та однаково слід було заручитися підтримкою султанової матері, бо ж тільки вона знала таємницю Хуррем і так само, як і молода султанша, тримала долю султанового улюбленця в своїх руках.
Ібрагім попросився через кизляр-агу на розмову до валіде, і султанова мати прийняла його вже наступного дня, та, коли він почав про те, як подарував колись для Баб-ус-сааде рабиню-українку, глянула на нього подивовано, ворухнула темними устами майже презирливо:
— Я не пам'ятаю цього.
Ібрагіма зрадила його витримка. Він мало не крикнув:
— Ваша величність! Як ви могли забути? Я запропонував вам. Порадився з вами. І ви...
— Не пам'ятаю я цього,— холодно повторила валіде, закриваючи обличчя білим яшмаком і мовби відгороджуючись від грека.
Ібрагім розумів, що не може так піти від цієї загадкової жінки. Вхопився, як за порятунок, за слова з корану.
— Сказано: "Коли в них немає свідків, крім самих себе, то свідчення кожного з них — чотири свідчення аллахом, що він правдивий".
— "А п'яте,— словами з корану відповіла валіде,— що прокляття аллаха на нім, коли він брехун".
— Ваша величність, мною керувала любов і відданість до падишаха.
— Цього я не пам'ятаю,— уперто повторила темногуба жінка, не даючи Ібрагіму наблизитися до неї у своїй щирості пі на п'ядь.
— Тільки любов і відданість, ваша величність тільки любов... Пі обіцянки, ні запоруки, як і від Хуррем. Обидві виявилися хитрішими, ніж передбачав грек. Мали його в руках і не хотіли випускати без слушної нагоди. Але й не видавали султанові. Тим часом не видавали, і треба було користатися цим.
Бесіди, вечері, прогулянки із султаном—тут Ібрагім мав, ясна річ, перевагу над усіма наближеними. Та однаково бачив:
душа Сулейманова лишається для нього таємничою і закритою так само, як і для всіх інших. Ніхто не знав, що скаже султан сьогодні, що звелить завтра, кого возвисить, кого покарає. Він сміявся, коли Ібрагім знайшов трьох череватих карликів, підстриг їм бороди, як в Ахмеда-паші, зодягнув їх у блазенські "візирські" халати, дав дерев'яні шаблі й примусив битися ними перед Сулейманом, супроводжуючи султана до приморських садів. А що з того? Ахмед-паша й далі ображав усіх на дивані, а Ібрагім мав сидіти мовчки, бо був тільки головним сокольником, та й годі. До того ж ще й належав до еджиємі-чужаків, як зневажливо називав їх Пірі Мехмед-паша, який одного дня несподівано виявив, що в дивані лишилося тільки два чистокровні османці: сам султан та він, його великий візир. Досі ще не було випадку, щоб у султанів великими візирами були люди чужої крові. Тенор така загроза нависла невідворотно, і значною мірою спровинений був у цьому сам Пірі Мехмед. Бо хіба ж не він колись добився у султана Селіма, щоб Мустафа-паша став візиром? І хіба не вій першим помітив хоробрість Ферхада-паші і не за його порядок" Ахмеда-пашу поставлено було румелійським беглербегом? Сулейман успадкував цих чужаків од свого батька разом із Пірі Мехмедом. Османець Касим-паша запав у глибокі старощі й вимушений був полишити диван, тепер піде на спочинок і він, Мехмед-паша, і запанують тут ці босняки чи болгари, потурчені християни, віроломні й підозрілі в своїй ненажерливості. Не жди вірності від того, хто вже раз зрадив. Ці люди тільки метушаться біля підніжжя могутньої кам'яної стіни, зведеної Османами. Піднятися не дано нікому з них. Б'ються за те, хто стане найближче,— ото й усього. Султан теж це знає, тому з такого нудьгою на обличчі вслухається у гризню па дивані.
(Продовження на наступній сторінці)