— Ох, відчула, відчула! Не те слово — відчула! Хіба це можна передати будь–яким словом? Ти хочеш, щоб ми пили шампанське? Ні, з тобою — тільки коньяк! Досить з мене Хомухіного кефіру по саму зав’язку! Коли ти ніс мене по східцях від Волги вгору і вгору, вище і вище і коли цілував на кожній приступці так, як не цілував мене ніхто й ніколи, ти мовби возносив мене тими неймовірними поцілунками вже й не над берегом, не над цим шматком землі, не над "дружбою народів", що галалайкала десь унизу довкола сірого Хомухи, а над усією землею, над материками, над віками, над часом, над вічністю, і кров у мені гриміла й клекотіла вже не просто кров’ю матері й батька (а в мене мати, щоб ти знав, казанська татарка Алія, а батько руський Никін Никонович Никонов, може, від вашого київського літописця Никона), а сотень і тисяч незнаних, таємничих предків, імена яких розлунювалися в мені, може, так само, як назви оцієї вічної ріки, що ділить дику, жорстоку Азію і ще жорстокішу, як подумати, Європу… Ітіль. Ра. Волга… Що б ти вибрав для мене з цих назв?
— Юлю, — обійняв її тепле плече Шульга. — Ти дуже розумна, мабуть, розумніша за мене… Я капітулюю… Але ти не знаєш головного.
— Ти назвеш це головне?
— Твоє тіло розумніше за твій мозок.
— Це що — образа?
— Для головного спеціаліста Міністерства енергетики — так, а для справжньої жінки — найвища похвала.
— І ти наважуєшся розставляти оцінки?
— Для тебе тільки найвищі!
— А тобі не здається, що ти надзвичайно самовпевнений тип? До речі, як усі ви, українці.
— Іноді доводиться бути самовпевненим. Іноді ти просто приречений на це.
— І ти приречений?
— Коли хоч.
— Я готова вбити тебе за твою самовпевненість!
— Убити — найпростіше… А полюбити?
— Ну, чому, чому я повинна полюбити тебе, грубого, незграбного хохла, фантастичного, ніби з африканських джунглів, самця з дикою потенцією, випадково, по–ідіотському зустрівшись на цьому ідіотському збіговиську, вигаданому безнадійним імпотентом Хомухою, чому я повинна зламати все своє життя, зламати свою душу, знищити себе, самознищитися, і все це, — який жах і яка ганьба! — добровільно, з радістю, з хтивим нетерпінням?..
А поїзд гримів далі, уздовж прадавньої Ітілі з жовтою, як в азіатських тигрів очі, водою, може, по рейках, прокладених по страшній Владимирці, дорозі, по якій гнали з Москви каторжан за цю ріку, за Урал, в Сибір, у вічну мерзлоту, в смерть і непам’ять…
Шульга тулився своїм великим, потужним тілом до цієї мудро–прекрасної жінки, він хотів би сказати їй про те, що "все своє життя любив тільки її, навіть не знаючи, бо тільки в ній уся жіночність світу. Як кажуть японці: "Одна квітка краще, ніж сто, передає квітковість квітки".
— Ти для мене не квітка, а квітковість квітки, — обціловуючи Юлію, прошепотів Шульга.
— А що це таке?
— Ну, це трудно пояснити. Давай здалеку. Які найбільші святині в людства? Вітчизна, держава, релігія, сім’я. Все споконвіку визнане, узаконене, освячене, і все, зрештою, вороже і чуже людині, яка народжується і вмирає сама по собі, безнадійно, вічно самотньою, спершу вирвавшись з дикого світу, а тоді знов поєднуючись з ним неминуче і безповоротно. То, коли так, може, природніше було б і жити диким життям? У нас у Києві, може, найзнаменитіша в світі Києво–Печерська лавpa. Лавра означає великий монастир з особливим статутом. Але Печерська — це печери, це видовбані в київській глині тисячу років тому печерки–сховища, куди втікали від принад і всього зла світу схимники, які, замуровуючись там, сподівалися знайти праведне життя. Куди ж вони втікали — в святість? В підземелля, в глину, в первісний світ, у дикість. То, може, святість і дикість — це те саме? І, може, їх не слід розділяти, як, скажімо, розділяють тварин на травоїдних і м’ясоїдних. Всеїдна людина, всеїдні домашні тварини, а над усіма ними найвсеїдніша свиня, що за своєю біологічною будовою найближча до людини. Людина ж страшна у своїй всеїдності, надто чоловіки, які кидаються на жінок за принципом "аби жінка".
— Ти, звичайно, не такий?
— Уяви собі.
— І що ж ти — м’ясоїд чи травоїд?
— Ну, як сказати…
— А я — трава чи м’ясо?
— Ти над цим. Над усе.
— їжа богів?
— Можна сказати й так.
— Почув би це мій морський майор!
— Пробач. Це хто?
— Ну, хто, хто? Мій чоловік!
— Ти мені про нього ще нічого…
— Нічого, нічого! А про Хомухіна ти що–небудь знаєш?
— Хомухін ніщо.
— Чому ти так думаєш?
— У нього, по–моєму, штук шість цілунків, і він те й знає, що зранку до вечора прислухається, як у них перетравлюються ікра, балики, жульєни, шашлики, біфштекси, ростбіфи, курчата табака, люля–кебаби…
— Ти вже встиг зауважити, що він, крім кефіру, обожнює баранину?
— А в нього баранячі очі!
— Ох, які ви всі хоробрі перед голою жінкою! А де ти був, Шульга, коли дурненька випускниця Ленінградської політехніки, познайомившись на танцях з курсантом військово–морського училища, вискочила за нього заміж і, як вірна радянська жона, поїхала разом з ним туди, де пасуться олені, де на все небо виграє північне сяйво, де в холодному морі плавають тюлені й атомні підводні човни, а в сотвореному чи то Сталіним, чи Микитою Хрущовим городі Сєверодвинську ці підводні човни клепають? Ну, звісно ж, ти скажеш, що нічого не знав і не міг знати, бо секретність, державні таємниці, трам–тарарам, ти був як усі, ти ховався під отим цирковим куполом шапіто всезагального незнання, ти робив собі кар’єру, насолоджувався життям у його прекрасних щоденних виявах (я недурна жінка і можу уявити, що в Києві можливості для цього коли й не в мільйони, то принаймні в тисячі разів більші, ніж у Сєверодвинську!), а в цей час я з моєю вищою освітою рабствувала перед нікчемами з адміральськими погонами, а мій нещасний Боря, задихаючись од нестачі кисню, сидів під арктичною кригою, тримав під прицілом своїх атомних ракет Аляску, Канаду, Каліфорнію, до самої Мексики, Гватемали і вічно нейтральної Коста–Ріки… Ти що–небудь знаєш про це, Шульга?
— Не знаю і не хочу знати!
— Але ж це наше життя!
— Яке життя? Імітація. Зрозумій: ти вища за все оце так зване життя.
— Ах, вища! Ах, як це прекрасно! А чи знаєш ти, Шульга, як мені довелося жити заради так званої любові за полярним колом? Ти знаєш, що таке полярне коло?
— Я знаю, що таке ти.
— І що ж це таке?
— Це знада, зваба і згуба.
— Тебе слід було б перейменувати, якось на "З", — так ти любиш ці ідіотські слова! Отже, не Шульга, а Зульга. Як?
— А ніяк. Шульга — це тільки в нас тепер означає "ліворукий", а в прадавніх шумерів Шульга був найславетніший цар. Сім або десять тисяч років тому. Тисячоліття тут не мають значення.
— Зате ти маєш зі своєю дикою потенцією.
— Ну, це для історії байдуже. Це просто полиновий світ… Полин–трава… У нас вона зветься євшан–зіллям, це наша незбагненність і наш відчай…
— Чому ти звешся Шульга, а не Євшан? І чому жоден з українців не здобувся на таке ім’я? Чи, може, я дурна і нічого не знаю? Скажи мені: був у вас бодай один українець з таким прізвищем: Євшан?
Він накинувся на неї, на її дикі хащі з своєю первісною дикістю, він ні про що не питав і не хотів відповідати на будь–які запитання, здивування і неусвідомлення, далі й глибше, геть усе людське, геть, пріч, до бабуїнів, павіанів, орангутангів, у темнощі, в каламуть, у хаос, бо тільки там блага надія на вибавлення, і, може, нарешті (нарешті, нарешті!) болісні розшматування його душі, породжувані безконечною жаждивістю, яка вічно впирається в межі дозволеного і можливого, чудодійно припиняться оцим безумним зануренням в ніщо, в мільйонні безодні жіночого повабу, де все знищується, щоб народитися, і народжується, щоб негайно знищитися, де зустрічаються і зіштовхуються всі крайнощі, спалахи, вибухи, нелюдська енергія і прострація, жертовність і жадоба обпадання, ненависть, ніжність, радість і печаль, мудрість і безумство, життя і смерть.
Вони були над просторами, над світами, над усім можливим і неможливим, залізний поїзд десь далеко внизу під ними гримів, стогнав, рвався на волю, а сталеві рейки не пускали, і поїзд бився у відчаї, а відчаєні душі, замкнені в ньому, билися у відчаї ще безнадійнішому, і безнадійно чужа та водночас і найрідніша своїм неповторним тілом жінка вистогнувала під Шульгою, знищувалася, але тільки на мить, потопала й виринала і хотіла жити, радіти, насолоджуватися веліннями, бо жінка — цариця життя, а всі так звані закони природи і закони всіляких держав (який глум і яка ницість!) — ніщо, як чоловіча нікчемність, кинута богами до жіночих ніг.
— О, яке щастя і нещастя! — стогнала Юлія. — Ти можеш зупинити цей поїзд, Шульга? Я не хочу до Москви, я не хочу, я не можу, я не мо!.. Зупини, затримай, ти ж енергетик, затр–р!
(Продовження на наступній сторінці)