«Юлія, або Запрошення до самовбивства» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Юлія, або Запрошення до самовбивства»

A- A+ A A1 A2 A3

Шульга й капіташа втулили свої шинелі на ті кілочки, Юлія показала їм на грубі саморобні дзиґлі довкола столу, попросила сідати, метнулася сюди–туди по кімнаті, забряжчала посудом біля плити, швидко й зграбно пересувалася з освітленої частини кімнати в затемнену, а тоді знов у освітлену, і обидва чоловіки — кожен по–своєму — змогли нарешті побачити перед собою не сповиту в міліцейське сукно службову особу, а молоду, буйнотілу жінку, в коротенькому ситцевому халатику без рукавів, в халатику, який мовби й не прикривав, не приховував жіночих принад Юлії, а ще більше увиразнював, увипуклював їх. Благенька тканина, ніби одяг голого короля з дитячої казки, перед голодними чоловічими поглядами сама собою знищувалася і не ставала на заваді бачити те, що хотілося бачити їм обом: звабливу шию, виткі руки, високі груди, тугий зад, дужі ноги, але й те, що так чи інакше лишалося під захистом легенької вдягачки, теж не почувалося в поневоленні, воно все вигойдувалося, випорскувало, вистрілювало, вигравало кожним м’язом, кожною жилочкою, кожним нервом — і вогонь тільки прицільний, тільки на згубу, тільки на знищення, безжальний і безпощадний, з усіх систем і калібрів. Гострі груди рвуть лискучий атлас ліфчика, цілячись у тебе, мов зенітки, від погляду на м’язистий плаский живіт в грудях виникає тужливе відчуття тривоги, як на танкодромі перед учбовими стрільбами, коли ти ще не знаєш, чи сам перший стрельнеш по супротивнику, чи стрельне він по тобі; а ще ж щомиттєва загроза вступу до бою резерву головного командування: розложистих стегон, стуманілих очей, ледь розхилених соковитих губ, які світяться таким пожадливим блиском, що Шульга не наважувався бодай крадькома позирнути на них, мерщій нахилився над дзиґликом, незграбно, з грюкотом посунув його до себе, під себе, не сів, а майже впав тяжко й незрушно, наче мав камінний зад.

Він запам’ятав оті Юліїні губи ще з базару. Тіло її було там сповите грубою міліцейською шинеллю, і недосвідчене око Шульги чи й запримітило б під казенним сукном жіночі буйнощі, але губи були мовби сигналом повабу, закликом, зойком безсоромності, він тоді ввесь здригнувся від самого лиш погляду на них і тепер лякався навіть згадки про той погляд свій і про те здригання.

Що буде далі? Що буде і як?

Юлія щось говорила; може, щоб не чути капіташиних теревенів, не дати йому розбазікуватися, звісно ж, починала з погоди, з гнилої ташкентської зими, тоді про якогось прокурора, якому належить і оця хатка з усією обставою, і все, що на садибі, прокурор справжній бай, у нього чотири дружини, хоч офіційно значиться тільки одна, щоб уникнути фронту, він зі шкури пнеться, догоджаючи начальству, тому й хатки оці здає міліції під квартири, Юлії він до того ж симпатизує як жінці, пробує залицятися, знайшов для неї оцей столик, подарував шовковий абажур, провів електрику, сьогодні, ніби вгадавши, що в неї можуть бути гості, приніс цілого півбарана і чотири пляшки токайського вина, і баранина свіжа, молода, соковита, одразу видно, яка то баранина. Бо коли старий баран, то м’ясо має синій, темний колір, воно тверде, жилаве, вкрите грубим шаром жовтого лою, зате ягняче м’ясо має ясно–червоний колір, жир білий і ніжний, нерви тонкі. Вона тільки тому й згодилася прийняти від прокурора його дарунок (звісно, нічого і ніколи не обіцяючи навзамін!), що м’ясо з молодого баранчика, а не з старого барана, бо старих баранів вона терпіти не може ще змалку, в них у степу овець було повно, і Юлія добре знається на цих справах…

На капіташу не діяли ніякі натяки.

— Баранинка? — розкладаючи на столі свої дари, так необачно відторгнуті вчора Юлією, просторікував він. — Баранинка — це пречудово! Молода баранинка для столу, а старий баран для молодої овечки. Старий баран вівці не попсує. А молодий? Молодий тільки на харчі. Вот приведем пример, свистит милиционер, старушка, испугавшись, подошла. Свистка не слухали, закон нарухали, ізвольте, бабонько, платіте штраф тарах! Це у відомій революційній пісеньці. А в нас? Що ми маємо в нас? Лейтенант — він молодий, а капіташа ніби вже й старий. Але ж наш лейтенант просто лейтенант, а капіташа що? Капіташа дещо має. Деякі делікатесики, раритетики, тралі–валі. Горілочка звідки? Горілочка від самого генерала Андерса! У вас, прекрасна Юліє, винце від прокурорчика, а в нас горілочка від… До такої горілочки годиться присісти… Без вас не можемо, дорога хазяєчко! Просимо, просимо, просимо!

Він спробував поставити дзиглика для Юлії так, щоб самому опинитися між нею і Шульгою, але жінка чи то добре знала таємницю круглого столу, а чи просто відчула підсвідоме, хоч як там було, та в капіташі нічого не виходило: кожен з трьох неодмінно опинявся між двома іншими, коло не знало порядковості прямої лінії, тут могла грати роль тільки відстань, але що капіташа підсовував Юлін дзиґлик, щоб наблизити її до себе і віддалити від Шульги, то вона з лукавим усміхом і відсовувала дзиґля так, щоб бути на однаковій відстані між двома чоловіками, а то й трохи ближче до лейтенанта.

— Значить, од капіташі далі й далі, а до лейтенаші ближче–ближче? — вдав з себе гірко ображеного капіташа.

— Так ми ж земляки! — засміялася Юлія. — Може, нам треба поговорити з лейтенантом. Правда ж, лейтенанте? Ви справді з Запоріжжя?

— З Запоріжжя, — підтвердив Шульга.

— А я з Кам’янки. На Дніпрі, навпроти Нікополя. Знаєш?

— Чув, але бути не доводилось.

— У нас там скіфські кургани. Вчені весь час розкопки вели. Один казав мені, ніби я на скіфську жінку схожа. Є в мені щось скіфське? Учений казав, ніби очі в мене жадібні. Ти бачив мої очі, лейтенанте?

— Обстановочка виходить з–під контролю й стає загрозливою! — вигукнув капіташа. — Завіса підіймається, перша дія починається!

Ребром долоні капіташа рубонув по денцю пляшки, горілка в тісній посудині злякано підстрибнула… І холодна горілка бризнула на оголені Юліїні плечі, аж у Шульги сипонули мурашки по шкірі, а капіташа, вмить зорієнтувавшись, кинувся ніби обтирати гарячі плечі жінки, сам же норовив обняти ті плечі або хоч одне плече або коли й не обняти, то хоч доторкнутися пожадливим шкарубким пальцем, а Юлія вигнулася всім тілом, відсунулася від капіташі, знов небезпечно скоротивши відстань між нею і Шульгою, і грайливо насварилася пальчиком: "Капіташо, в мене тут не хуліганять!", але на капіташу вже ніщо не впливало, він був у своєму репертуарі, ах, у вас не хуліганять, хулі нам кулі, коли нас і дріб не бере, а випити нам треба чи не треба, бо як же не випити жінці з такими плечима, а нам біля такої жінки і таких плечей, плічок а чи плечиків, як співається у відомій революційній пісеньці: "Бирюзовые колечики ах да раскатились по лугу, ты ушла, и твои плечики скрылися в ночную мглу", і він, мов фокусник, з точністю до одної бульки налив горілку в дві піали і гранчасту склянку (робітничо–селянська посудина, продукт Великої Жовтневої революції), в білій порцеляновій долоньці піали горілка втратила всю свою загрозливість, зате в склянці спінилася холодним зміїним шалом, немов капіташині очі, і капіташа підняв склянку навпроти світла, навпроти своїх крижаних очей, може, щоб ще дужче заморозити алкоголь своїм поглядом, і промуркотів: "Горілку треба пити, доки вона холодна, а жінку — доки гаряча", — а тоді, не даючи Юлії часу для образи або заперечення, майже проспівав: "Ніхто так за вас не вип’є, прекрасна Юліє, як вип’є ваш добровільний раб капіташа!" — "Мені рабство не потрібне, — заявила Юлія. — Коли вже пити, то тільки за перемогу над фашистами!" — "А ми це й мали на увазі, — не розгубився капіташа. — Бо що таке перемога над фашистами? Це такі прекрасні женщини, як ви, Юліє! Лейтенант, лейтенант, хромові сапожки, підтримуй капіташу! Взаємовиручка в бою!" І Шульга вимушений був дурнувато кивати головою, мовчки пити гидку горілку, смертельно заздрячи капіташі з його неперевершеною сміливістю, зухвальством і нахабством у поводженні з жінками, бо сам Шульга з жінками не мав ніякого досвіду, для нього це був сором і сором відвертий, як безсоромні Юліїні губи, а дика жага, яка хоч і роздирала його молоде тіло, зоставалася прихованою, затаєною, вона була ніби ті цнотливо стулені Юліїні коліна під коротеньким халатиком, ніби її притискувані до повних грудей округлі руки, ніби самі ті груди, до часу сховані й затиснуті, але щомиті готові вибухнути справжніми вулканами згуби і пропаду.

(Продовження на наступній сторінці)