«Юлія, або Запрошення до самовбивства» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Юлія, або Запрошення до самовбивства»

A- A+ A A1 A2 A3

Шульга спаленів на виду, розгублено мацав свій командирський, з бронзовою пряжкою пояс, ремінні наритники портупей, де в спеціально пришитій кишеньці мав бути роговий сюрчок для подання команд у нестандартних ситуаціях; як пишався ще місяць тому новеньким командирським обладунком, оцим рипливим реміняччям, складеною в гармошку, як ковальські міхи, сумкою, тонюсінькою планшеткою з целулоїдними прозорими нутрощами нарозхрист, навіть компасом на чорному вузькому ремінці, бо й компас теж був своєрідним атрибутом влади, правом посилати когось кудись в напрямку, який визначатимеш ти сам, своєю командирською волею. Завчений, затверджений, засвоєний і усвідомлений за час навчання в танковому училищі світ мав для Шульги точно визначену ієрархію і субординацію, вибудовувався, як багатоповерховий дім, в якому горішні поверхи, звісно ж, належали людям військовим, захисникам Батьківщини, і тільки їм, а все, що при землі і ще нижче, до сутеренів, до глибин, — то якісь там цивільні, люди невиразних занять і ще невиразнішого становища, другий і третій сорт, просто населення, і міліція, хоч і мала зброю і якусь там владу, теж належала до населення, ніколи не могла піднятися до вищих рівнів, і коли, здавалося б, простий роговий сюрчок в новій командирській амуніції слугував ознакою неабиякого рангу, то сюрчок міліцейський був звичайнісіньким примітивним знаряддям, що не мало нічого спільного з майже священним символом військової влади. Але що влада з усіма її символами, що субординація, що золоті й червоні шеврони на рукавах, що генеральські лампаси, що всі армії світу, коли тобі вісімнадцять років, а поряд її безсоромні губи, і ти безпорадний, безпомічний перед нею, ти годен хіба що на капітуляцію, ти ладен сховатися за свій училищний танк номер тридцять дев’ять (сьома рота, третій батальйон), за рудого верблюда посеред ташкентського базару, за сірого ішака, що куняє над оберемком сухої люцерни, за обгорнені темними запиналами клітки з перепелами, звідки линули розгублені погуки: "Спать пайдьом? Спать пайдьом! Спать пайдьом!".

— Наш товариш лейтенант ще молодий, правда ж, Юліє? — далі розщебечувався капіташа. — Йому рано спать на посту, а от нам…

Юлія не підхоплювала капіташиних жартів, не відгукувалася на його натяки, тільки сміялася з якоюсь затаєною безсоромністю і мовби сторонилася капіташі, непомітно, але вперто тримаючись ближче до Шульги, іноді аж небезпечно й загрозливо близько, так що йому здавалося, ніби його огортає тепло її тіла. Шульзі назавжди запам’яталася серпнева жарота азіатських просторів, у які торік влетів їхній ешелон з залізними танками на відкритих платформах, тоді здавалося, ніби горить повітря, горить небо, горить залізо, а тепер ось він горів уже й сам, і на такому повільному вогні, що на ньому перетлів би й камінь. А тут ще капіташа, мов шкідливий чортик у пеклі, знай підкладав дрівець, розкочегарював, роздмухував нестерпний вогонь, приносив Шульгу в жертву, безсовісно користаючись його недосвідченістю, несміливістю, юнацькою сором’язливістю, грав у третього зайвого, вірив у свою безкарність і безпрограшність; як оті базарні махлярі в кості, в наперсточок, в шеш–і–беш, в очко, буру, три листики.

І тому Шульга відітхнув з полегкістю і навіть мовби зрадів, коли вони нарешті зосталися самі, і звелів собі забути Юлію, не думати про неї, не згадувати, не вступати в суперництво з капіташею, звільнившись від бажань, надій і страхів…

І йому це вдавалося цілий той день і, може, вдавалося б і далі, коли б не прибіг уночі капіташа і не розштурхав його зі сну.

Півдня бігав Шульга по штабах, сподіваючись, що вже вийшов йому наказ відбути на фронт і вже ввечері сяде він у поїзд Ташкент — Москва, і не буде ні капіташі, ні гріховного вогню в тілі, ні згадки про чорняву молоду жінку з безсоромними губами. Але наказу не було, і капіташа мало не силоміць поволік Шульгу, як барана на заріз, у чорну азіатську ніч, у тисячолітню глину старого міста, в безвісті лепрохідця заморок, тупиків, у жагу й нетерпіння, у сором, сором, сором…

— Ти не дрейф, лейтенанте, — заспокоював Шульгу капіташа. — Все буде чин чинарьом! Капіташа знає діло. Тобі вона для чого? Для декорації. Женщина не може без декорації, їй треба театру, треба пограти тобі на нервах, на жилах і сухожиллях, без цього вона не може. Ти ще молодий, не знаєш женщин, а капіташа все знає… І на місцевості капіташа орієнтується — сам бачиш! Просуваємося точно по азимуту. Можеш звіритися по своєму компасу. Знаєш секрет розгрому німців під Москвою? Найбільша військова таємниця, але тобі розкрию. Генерал Жуков, коли товариш Сталін доручив йому командування обороною Москви, видав таємний наказ: усіх, хто пересувається не на захід, а на схід, розстрілювати без суду на місці! Хоч ти на сто метрів пройшов не туди, відхилився від азимуту, — розстріл! Ідеш за поповненням — давай на захід, там тобі буде поповнення! Треба тобі боєприпаси — вперед, на захід, знайдеш боєприпаси в розташуванні супротивника! Потрібна перев’язка? Перев’яжуть, коли виб’єш фашиста з його траншей! Велике діло, коли є такий генерал, як Жуков, а в кожного командира доблесної Червоної Армії на руці компас з точною магнітною стрілкою!

Шульзі кортіло спитати капіташу, чому ж він огинається в глибокому тилу і не рветься на фронт з своїм безвідмовним компасом, та він не встиг цього зробити, бо магнітна стрілка привела їх туди, де вже вчора побував капіташа, провела крізь темний двір за глухим глиняним дувалом, побіля зліплених з глини ніби геть безвіконних і бездверних халуп, вивела до однієї з таких самих халуп, але вже з дверима, та й не одними, а з двома вузькими — надвірними, що вели до вузьких довгих сіней, і широкими — до кімнати, до Юліїного пристанку, до її житла, гнізда, сховку.

— Давай, стукай! — пошепки звелів капіташа, обачливо тримаючись позад Шульги, так ніби лякався, що Юлія знов не захоче відчиняти йому дверей.

Шульга стукнув у двері несміливо, ледь чутно, він ще не знав, що за ними довгі сінці і ще одні двері з товстих старих дощок, може, він ще сподівався на чудо, на те, що Юлія не почує його тихого стуку, що, може, її сьогодні тут немає, затрималася на чергуванні, і тоді не буде зніяковілості, не буде сорому, не буде нічого…

Та жінка мовби стояла за надвірними дверима, мовби ждала того ледь чутного стукоту, бо одразу й озвалася, кинувши коротке, стривожене, але й з нотками ждання і надії:

— Хто?

— Я. Лейтенант.

— О, Боже! — Двері вмить відчинилися, ніжне лице забіліло в темряві. — Лейтенант? Сам?

— А капіташа, виходить, примусовий асортимент? — вискочив, як джин з глека, з–за спини в Шульги капіташа. — Номер не пройде! Капіташа — скрізь головна дійова особа! Скрізь і завжди!

І він рвонувся поперед Шульги, цілячись, мабуть, обійняти жінку або хоч доскочити до неї першим, але промахнувся, Юлія вислизнула з його чіпких рук, вдоволена своєю меткістю, тихо засміялася:

— Не хуліганьте, капіташо!

І слідом за цією напівжартівливою пересторогою відчинилися ще одні двері, вже до кімнати, у світло, в сухе тепло і в жіночий дух, низькі (Шульзі довелося пригинати голову), але широкі двері, з графітно–сірого дерева шовковиці, двері без порога, просто в глину — глиняна долівка, глиняні стіни, глиняна плитка під стіною, — але вже не в одноманітно темну, як знадвору, а всю в розкричаних азіатських барвах: нестерпно жовту, синю, як небесна лазур, вохристу, білу. Кімната була ніби й простора, але через занадто низьку стелю здавалася тісною. Враження тісноти ще посилювалося від великого шовкового абажура з довгими китицями, що нависав над невеликим круглим столом, і від ситцевої ширмочки на дерев’яній рамі, яка відгороджувала (не ховаючи, щоправда, від очей) дерев’яний тапчанчик з Юліїною постіллю, і від "гардероба" біля самих дверей: кілька дерев’яних кілочків, забитих у стіну, на кілочках синя, мов лампадка, міліцейська шинель, берет, мундир, ще там щось з одягу, все це прикрите смугастим цупким простирадлом, — може, щоб не пускати до помешкання казенного духу від прілого сукна.

(Продовження на наступній сторінці)