Вона вже танцювала довкола нього боса, зваблива, страшне тепло від жінки і ще страшніша її приступність і близькість. Шульга наставив на Ульріку зігнуту в лікті здорову руку, мовби окреслюючи просторове коло, за межі якого жінка не мала права видобуватися, важко насунувся на це тричі пожадане і тридцять три рази ненависне і зневажуване тіло.
— Так треба! Ти знаєш, які ночі в Азії? Нічого ти не знаєш! І всі ваші вояки ні біса не знали, коли брязкотіли на своїх сірих танках у наші степи. Ваші танки… Німецька сталь, а тепер під моїми пальцями німецьке шпокане м’ясо! Наші ночі гримлять тисячократно гучніше за все ваше прокляте залізо… Я покажу тобі, які в нас ночі…
— О, гер майор! Мені так страшно! Але я…
— Але ти? Тобі хочеться танцювати босою? Ну то танцюй! Ти, хтива самице, фашистська утроба, безплідні німецькі чресла! Капітане Сухоруков, створи умови! Прибери свою лярвочку! Дай простір для мого розпрошпоканого м’яса!
— Саме час підзарядити акумулятори! — зраділо тицьнувся на стілець капітан. — Сузі, вип’єш? Майоре, що ми вип’ємо?
— Наливай, там буде видно! — Шульга сидів спиною до столу, не міг відірвати погляду від жінки в темному шовку, яка самотньо пливла в тісному просторі, заколисувана солодкими хвилями оксамитового чоловічого голосу, що, здавалося, напливав сюди, в потрощену, поїжачену уламками жорстокого німецького заліза Європу з–за океану, з нереальної, казкової, власне, мовби й зовсім не існуючої Аргентини, король танго, Сузен назвала його, але що ім’я? Шульга заздрив тому незнаному чоловікові, як заздрив генералам з гавкітливими, мов у маршала Ворошилова, голосами, як заздрив усім, хто може зачаровувати, вести за собою, посилати поперед себе в рай і в пекло, на радість і на згубу, на життя і на смерть.
Сузен крутнулася біля капітана, вхопила бокал, оббігла стіл, пурхнула на стілець поруч з Шульгою.
— Гер майор, ви мене зачарували!
Шульга засміявся. Відверто й зневажливо. Чи йому не знати механізмів оцих так званих зачарувань? І хіба неоднакові вони з обох боків фронту? Скільки бачив він за ці три криваві роки жінок, які наважувалися сторч головою стрибати в тисячні чоловічі натовпи! Для його незіпсованої душі всі вони всуціль видавалися порочними, розпусними, бридкими. Патріотизм, священний обов’язок? Тоді чому ж неодмінно все кінчалося ночами в командирських бліндажах і на командних пунктах? Любов? Але чому не до рядових солдатів, не до сержантів і навіть не до лейтенантів, а тільки до майорів, полковників, генералів? І так само, як чоловіки видавалися Шульзі неживими предметами, в жінках майже завжди бачив він щось майже нелюдське, фальшиве, відворотне. Юлія не була схожою на жодну з жінок, яких згодом зустрічав Шульга, вона вивищувалася над грішним світом, мов свята, гріха на собі не мала ніякого, вся в чистоті й сяянні, яке долинало з глибин Азії навіть сюди, до Європи, і, може, відблиск того сяйва впав на Ульріку, не знати, за якими природними та понадприродними законами, і тепер ця чужа, власне, ворожа Шульзі жінка ставала (чи могла стати) для нього — хоч на невловиму мить — мовби тою, якої не міг би забути навіть мертвий, убитий, розстріляний, спалений живцем у танку.
І тому такою обурливо–недоречною була ця гарнізонна курвочка, що мала нахабство називатися рідною сестрою Ули.
— Ану, марш до капітана! — засичав Шульга до Сузен. — Чого розсілася? Іди, зупини цю німецьку шарманку, хай Ула спочине. Геть з цього стільця! Це її місце!
— Гер майор такий неґречний, — надула губи Сузен. — Ви проганяєте мене? Гаразд. Я піду до капітана. А патефон зупиниться сам. Це прекрасний німецький автоматичний патефон. Він зупиниться, щойно Гардель доспіває своє чарівне танго. Але зверніть увагу, гер майор, Ула зовсім не вміє танцювати. Бо її Вернер, гладкий і сонний Вернер, не вмів танцювати і не хотів, щоб ми з Улою навчалися робити це як слід. Я навчилася танцювати тільки у війську. Я набула мало не такого хисту, як сама Маріка Рокк, бо штабні офіцери, ці навіки перелякані імпотенти, тільки й здатні, що до танців, та й то до віденських вальсів… Там–там–та–та–тара, там–там–та–та–тара… А Ула… Вона танцювала тільки на шлюбному ложі… Я наслухалася її танців отут унизу, в своїй кімнаті. Вони клали мене спати тут, а їхня спальня у мене над головою, і я двічі на місяць, звечора й удосвіта, приречена була вслухатися в Улині негритянські танці, від яких у мені все гуло й ревіло, мов мідні труби гарнізонного оркестру, я вмирала від своїх нездійснюваних оргазмів і не могла вмерти, я ненавиділа свою сестричку, ненавиділа її пожадливе лоно, її дику германську хіть, її несамовиті танці на шлюбному ложі…
— А звідки ти знала, що то її танці, а не її законного мужа? — наставив на Сузен з–за недопитого келиха свої пшеничні вуса Сухоруков.
— Цей міх з нечистотами — і мавпячі танці! О небо! Її Вернер був типовий лютеранський імпотент, який з гріхом пополам збуджувався двічі на місяць, щоб виконати свій шлюбний обов’язок, то про що може бути мова, які тут танці в джунглях! Ула видоювала його, як корову фрізької породи. Мій Боже, далебі не як бугая! Який там бугай! Бугаєм могла б бути моя сестричка з її невтоленим лоном, а її Вернер — це просто примітивна корова з тугою від молока дійкою і з дійкою, як пшак, без молока, коров’яча дійка без молока, пеніс Вернера без сперми — хіба не однаково?! В мене завжди була підозра, що в дійці, дарованій богами цьому нікчемному Вернеру, взагалі не було нічого. Уло, ти хоч тепер можеш сказати своїй сестрі всю правду?
Патефон зашипів і зупинився, Ульріка нечутно сковзнула на стілець поруч з Шульгою, який ще не вирішив, чи обійняти її, притиснути і вже не відпускати, чи впоїти спиртним. Останні слова п’яної сестри долетіли до Ульріки, вона злякано розширила очі.
— О небеса! Сузен! Яку правду ти хочеш знати?
— Не звертай уваги, — спокійно промовив Шульга. — Випий і заспокойся.
— Ні, хай вона скаже! — сікалася через стіл до сестри Сузен. — Хай вона скаже! Я хочу знати, чому ви з Вернером так нічого й не сплодили? Може, тому твій Вернер і вирушив у Європу, щоб убивати все, що там народилося, народжувалося, могло народитися? Всі ці доблесні воїни нашого знебавзятого фюрера були такі самі імпотенти, як і їхній фюрер, і тільки й знали, що вбивати, вбивати, вбивати! Можеш ти мені сказати правду, Уло, хоч тепер, коли вже все втрачено, коли ми всі…
— Боже! — заломила руки Ульріка. — Моя дорога сестричко! Що вони з тобою зробили! Як ти можеш говорити про свою старшу сестру таке, як ти можеш? Ти просто божевільна, Сузі, божевільна і несправедлива. Жінки не можуть відповідати за всі безумства, що їх скоюють грубі чоловіки. Ні ти, ні я, ніхто з німецьких жінок не може брати на себе вину за німецьких чоловіків і їхні безчинства…
— Ну, майоре, розбудили ми приспані вулкани! — прицмокнув Сухоруков. — Ти вловлюєш, про що вони між собою?
— У загальних рисах…
— А мені вся ця їхня мерихлюндія до одного місця! Я переможець. А раз так — лягай і розсувай ноги! І ніяких мені гегелів–мегелів, кантів–дрантів, шопенгауерів–жопенфраєрів!
— Капітане, ти на мене не дави своєю вищою освітою!
— Та не про тебе мова, майоре!
— Ах, не про мене? Бо хто я? Примітив. Танковий майор. Бах! Бах! Броня крепка, вперьод на Запад, за Родіну, за Сталіна, победа будет за намі! Ти цього хотів од мене, Сухоруков? Так я тобі скажу. Хочеш? Отут, перед оцими двома німецькими курвами, яких ти організував, я й скажу. Не злякаєшся?
— Ну, навіщо так, майоре? — зазітхав капітан. — Ми з тобою переможці, а все решта — це, як у нас кажуть, матчасть…
— Матчасть — це не у вас, тиловиків. Матчасть у нас, на передовій. Вошиві шинелі, вошиве життя, вошива матчасть… Я всю війну відбухав у залізному танку, я бив по фашистах, що розповзалися по моїй землі, як воші, а вони билитго мені, нони завжди мали на прицілі не тебе, а мене і били в мій танк, у мою душу несхибно, безжально, люто, смертельно… На моїй землі і в мою душу! То чим же я повинен їм відплатити? Чоловікам я вже відплатив, розгромивши їх. Тепер настав час відплатити жінкам… І, може, мені й треба не оту одностволку, що ти припас для мене, а таку всегерманську жінку, як оця Ула. Я б тобі розказав, капітане, ще про одну жінку із самої Азії, але про неї не можна розказувати нікому, бо її немає і, може, й не було, а може, оце вона… біля мене і звуть її не Ула, а Юлія, але не вся вона, а тільки її плоть, її тіло, а не душа, бо душа Азії не може злитися з лушею Європи, тепер я це вже знаю, ох, як же добре знаю, капітане! Уло, ти нічого не зрозуміла з наших балачок? Ну, івісно ж, нічого. Але це не страшно. Тепер слухай уважно. Я хочу, щоб ми з тобою пішли туди, нагору, і там ти покажеш мені… Давай я тобі на вушко, щоб ніхто не почув… Ти покажеш мені… Ну, ти ж розумієш: я хочу побачити тебе зблизька… Зовсім близько, розумієш?
— Ах, гер майор! Все це так несподівано! Все так зненацька…
— Нема ради, моя шановна фрау! — Він нарешті обійняв її так, як йому кортіло вже з тої миті, коли побачив Ульріку на сходах. — Тепер усе зненацька: наша перемога — зненацька, наша поразка зненацька, ви всі застукані зненацька, ну, а жінки — вони завжди зненацька! Як у вас кажуть? Ком! Льос!
(Продовження на наступній сторінці)