Капітан Сухоруков, звісно ж, не знав, що танк Шульги був серед тих перших машин третьої танкової армії, які відкрили для себе і для світу існування пекла на землі, яке звалося: Освенцім. Та й навіщо йому це знати? Капітан насолоджувався життям — от і все. Він насолоджувався тим, що капітан, і тим, що потрапив до престижного автобату, де є змога хапати трофеї поперед трофейних команд, штабістів і генералітету; насолоджувався своєю вищою освітою серед недовчених мугирів (ота фраза про скаліченість вищою освітою — то для форсу, камуфляж, димова завіса для заздрісників), насолоджувався навіть своєю вгодованістю, пещеною, мовби інтендантською плоттю, яка возносила його над масою вічно голодних, виснажених до краю солдатів і молодших офіцерів, ніби якогось східного божка, глиняного ідола, мідного боввана. Шульга вже давно звик ділити все довколишнє, мов у шкільній граматиці, на предмети живі й неживі. За цією класифікацією, капітан Сухоруков належав до предметів неживих, призначених до переставляння, пересування, переміщення. Як танковий маршал Рибалко перед кожною черговою операцією для більшої наочності ставив перед своїми командирами ящик з піском і маніпулював у ньому, довільно переставляючи танкові корпуси, дивізії, полки, так і він, ще будучи лейтенантом, а тоді капітаном, майором, пересував, мов неживі предмети, людей, окремі танки, танкові роти, батальйони. І ось тепер, п’яніючи й дедалі тяжче, безпричинно і нез’ясовано ненавидячи цього капітана з пещеною інтендантською плоттю і з усіма його вищими–перевищими освітами, Шульга хотів уже не просто пересунути кудись Сухорукова, а запхати, заховати, прибрати з–перед очей, усунути геть. Страшне відчуття, яке народжується в твоїй душі, коли виходиш живим з безнадійного смертельного бою, коли гориш в танку, але не згораєш, коли тече з тебе кров, але не витікає, коли вже немає надії добратися до берега життя, але ти все ж добираєшся, і ось тоді чорним спалахом проноситься думка, а може, й не думка, а щось ніби таємничий імпульс, вже й не людське, а ніби машинне, жорстоке, мстиве: тільки ти справді живий, а всі решта предмети.
Від напівп’яних напівроздумів Шульгу врятував голос Сухорукова.
— Рекомендую, — подав він майорові довгасту мілку тарілочку. — Оселедчик без шкірки. Виключно для вищих чинів. Суто. німецька вигадка: здирати шкіру навіть з оселедців!
— Цей винахід вони перенесли й на людей, — пограв жовнами Шульга. — Не стану я їсти цього голого оселедця!
— А як щодо голенької Сузі?
— Де ти її викопав, капітане? Типова гарнізонна курва!
— Ти жонатий, майоре? — спитав Сухоруков, підкладаючи кілька ніжних шматочків на тарілку Сузен і змовницьки переморгуючись з німкенею.
— Не мав часу на одруження. Виконував священний обов’язок. Тепер час може знайтися, але…
— Любов? Любов прийде, як морський приплив. Закон природи.
— Я підлягаю іншим законам.
— Всі так кажуть, поки їх не загнуздали. Тобі треба добряче струснутися. Жонаті це знають, їм не треба пояснювати. Ось сьогодні ми й влаштуємо таке собі невеличке збовтування… Сузі, налий майорові!
Шульга залпом випив налите німкенею. Якась чергова гидота. Коньяк, ром, шнапс — хіба не однаково?
— Три роки тому я був Дурень дурнем, коли хочеш знати, капітане. Тепер порозумнішав. Три поранення, чотири контузії, належна кількість орденів, медалей, подяк Верховного… А тоді… Зустрів жінку, заради якої треба було пожертвувати всім на світі. Може, стати дезертиром. Може, віддати навіть життя. А я кинувся виконувати священний обов’язок!
— Не треба так переживати, — спробував заспокоїти Шульгу Сухоруков. — Жінки як морський приплив: приходять і відходять, припливають і відпливають…
— Вода — це ми з тобою, капітане, і все чоловіче населення Землі — теж тільки вода! А жінки — сіль. Вода прилине і відлине, а сіль або ж зостанеться, або піде в такі глибини, звідки вже її не видобуде ніяка сила.
— І ти всі три роки думав про ту жінку? — не повірив Сухоруков.
— Ну!
— Три роки — це багато. Бо це ж не просто три роки лінійного ньютонівського часу. Три роки війни — вважай, часова безконечність, справжній часовий жах. Віддати цілу безконечність одній жінці, з якою ти навіть не пов’язаний узами Гіменея? Ти покалічений жінкою, як я покалічений вищою освітою, майоре! Давай краще вип’ємо, щоб не пропасти! Сузі, наливай майорові.
— Постривай, — поклав свою важку руку на тендітну долоньку німкені Шульга. — Випити ми ще встигнемо. Ми вже п’ємо годину чи й дві. А де твоя сестра?
— Вона буде. Вона обов’язково прийде до герів офіцерів.
— Чому ж її досі немає?
— Ах, вона така сором’язлива! І вона… вона…
— Що? Кажи до кінця!
— Ну, вона… Ульріка ніколи не зраджувала свого Вернера. І тому вона… вона розгублена…
— Ти чув, майоре? — зареготав Сухоруков. — У них на все відмовка! Вольфи–адольфи, вернери–шернери. Наші танкісти десь дотовкують армійське угруповання фельдмаршала Шернера, де в танковій дивізії "Герман Герінг" геройствує і оцей задрипаний мельник Вернер, а ці лахудри виламуються тут перед нами, як ячні бублики. Може, ждуть, щоб я напустив на них своїх водіїв?
— Не гарячкуй, капітане, — стримав його Шульга. — Краще скажи мені: де господиня цього обійстя? Ти спеціально сховав її від мене, підсунувши мені цю гарнізонну курвочку?
— Та ти що? — закричав Сухоруков. — Невже ти не віриш мені, майоре? Я ж усе для тебе! Молодшу сестру тобі, а старшу… Ну, повір, що я й не бачив старшої. Може, вона горбата, кривобока, кривожопа — чи я там знаю! Я ж хотів як краще. Закон у нас який? Все для начальства. Ну?
— Спокійно, капітане! — підніс важку правицю Шульга. — Не метушись і не метляйся мені перед очима. Я питаю, ти відповідаєш: де хазяйка цього дому?
— Та чорт її знає, де вона! Сузі, де твоя сестра?
— Облиш Сузі, ти тут відповідаєш за все. Де господиня?
— Ну! — Сухоруков, налитий кров’ю, ось–ось порскне, підхопився з–за столу, намірився бігти до темних дерев’яних сходів, що вели на горішні поверхи. — Я піду покличу її. Приведу під конвоєм, чорти його бери!
— Стоп! Відставити, капітане! Я сам.
Він підвівся, тримаючи в руці келих, повний коньяку.
— Хочеш понести хазяйці? — прискалив око капітан.
— А що! Хай знає нашу доброту!
— Я з гером майором! — підхопилася Сузен, намагаючись проринути під негнучу руку Шульги. — Я покажу! Не інакше, Ульріка в своїй спальні аж нагорі. Вона така сором’язлива…
— Сиди! — звелів їй Шульга. — Я сам. Розумієш? Сам!
Щось йому тут не подобалося. І надто запобігливий капітан, і ця гарнізонна курва, що прискочила до герів–завойовників чи то напіводягнена, чи то напівроздягнена і вже завчасу готова на все, і вся садиба — невірогідний острів затишку й спокою посеред сплюндрованої Європи, і ота присутня–неприсутня старша сестра, яка десь іде, та ніяк не дійде, — соромиться чи зневажає, вагається чи ненавидить, геть розгублена чи затаїлася? Він відчув цю незнану жінку, ще й не бачивши, вгадав наперед не її зовнішність, не тілесну оболонку (чомусь вважав, що вона не повинна бути схожою на Сузен), а духовний образ, в якому розпач покинутості протиприродно поєднувався з дикою енергією, з ворожим упередженням до всього, що не є німецьким. Ворогиня. Вовчиця. Німецька відьма!
Шульга поставив келих на стіл. Які келихи! Які коньяки! Переможці не запобігають ні перед ким! Хай лащаться до нас ці розгодовані німецькі фрау!
Сухоруков, вмочаючи вуса в брунатний напій, впівока стежив за майором. Сузі, вигинаючись у стегнах, взялася поправляти важкі штори на вікнах. Світломаскування. Цікаво, де в чорта взялася тут електрика? Враження таке, ніби війна була десь на іншій планеті. Шульга лютився більше й більше. Безпричинно, безглуздо, по–дурному, та вже нічого не міг вдіяти з собою. Рішуче ступнув туди, де починалися темні дерев’яні сходи, що вели нагору. Сходи полого здіймалися попід стіною до невеличкої площадки, підпертої Масивними різьбленими стовпцями, далі круто заламувалися і йшли вгору, вже приховані дерев’яним днищем. Може, господиня дому вже давно стояла там нагорі, прислухаючись і вичікуючи, а може, коли в ній справді є щось відьомське, відчула намір Шульги порушити її самотність, проникнути в святая святих родинного затишку і шлюбної вірності, — хоч як там було, та щойно майор опинився біля підніжжя сходів і вже заніс ногу, щоб поставити на нижню приступку, як на сходовій площадці безшелесно з’явилася темна жіноча постать, і його мовби вдарило в груди, він відчув, як засмикало довкола очей, так ніби очі задрижали, крик рвався йому з грудей, та він погамував його і тільки застогнав тяжко, гірко і — що й зовсім неймовірно! — ніби радісно.
(Продовження на наступній сторінці)