На Замостя посунув я військо своє величезне, йдучи слідом Вишневецького, який там засів, і аби ближче стати до Варшави, створюючи потрібну мені опресію93 на шляхту при елекцїї короля. Обіцяв Кривоносові, що віддам йому запеклого ворога його Ярему, а сам десь у глибині душі відчував мало не таку саму розбентеженість, як і тоді, коли йшов до Львова. Був я десятилітнім хлопцем, коли помер. господар і будівник Замостя великий канцлер і гетьман Ян Замойський. Король Стефан Баторій любиш казати: "Я паную над людом, а Бог — над сумлінням". Гетьман Замойський, мабуть, панував і над сумлінням самого Баторія.
Вчив короля любові до своїх підданих, яких той, власне, й не знав як слід: "Можна з поляка Александра, а з литвина Геркулеса зробити. Любові тільки для цього треба". Любов ту розумів Досить обмежено, бо розпросторював її тільки на землю Ягеллонів. Мовляв, усі провінції наші втішаються рівними правами, жодна не несе додаткового тягаря, тож варто постаратися про здобуття земель, які можна буде обтяжити таким тягарем, щоб полегшити метрополії. Як умів Замойський обтяжувати чужі землі (надто ж мою), видно було, коли став будувати Замостя. Дива розповідали про місто. Стіна така широка, що вільно могла на ній розвертатися карета, запряжена шестериком. Палаци, костьоли, ринки — все з мармурів привезених, і все зроблено найліпшими художниками і майстрами. В Замості відкрито третій, після Кракова й Вільно, університет у Польщі. Керував ним Себастян Кльоновський, автор "Фліса" і "Роксоланії". До Замойського горнулися філософи, історики, юристи, він був здружений з Яном Кохановським і Шимоном Шимоновичем. Замостя стало взірцем мудрості, краси, багатства, пишноти.
Власне, тепер од колишньої слави мало що лишилося, окрім пихи й пишноти, та хіба іноді спогади не дорожчі за те, що є насправді?
Я йшов під Замостя майже в радості. Був ті дні привітний і ласкавий, до мене легкий мали приступ полковники, кожному я обіцяв те, що той просив. Полки йшли до мене від Львова грізні й страшні своєю численністю, йшли з незліченними табунами коней і рогатого бидла, прилеглі поля на вісім миль окрили, оком незмога осягнути такі полки густі, але шкоди ніякої не чинили.
"Коли б то така дисципліна в нашім короннім війську була!" — зітхав Кушевич.
Міг би він згадати слідом за канцлером Альбрихтом Радзівіллом, як за звичаєм верталося додому їхнє військо: "Весело, отож, верталося військо, втішаючись миром, а ще більше радіючи надії повернення до вітчизни, яка зі смутком прийняла їх на своє лоно, коли жовніри, ніби вороги, нищили добра шляхетські, Духовенства і королівські. Силою вимагали гроші, грабували живність. Дійшло до того, що запрягали бідних хлопів замість коней тягнути вози і шмагали їх батогами. Віднімали в хлопських родин дітей і змушували викуповувати їх за гроші. Гідний жалю образ корони і Литви, де звитяга понижена стражданнями і грабунками і не знати, чи нещасні не хотіли б ліпше війни, ніж такого миру".
Я обклав Замостя щільно й дбайливо (хоч Вишневецький виприснув уже й звідти), робив те неквапом, лаштувався мовби й надовго, аж гарячі голови з моїх полковників закипіли, заколотилися. Чарнота на раді кричав, що гетьман жалує Замостя, ще й не підступивши під нього. Кривоніс з Головацьким стояли на тім, щоб з тих країв не уступатися, а кінчать сю війну або свою фортуну.
Станеться й справді так. Ледве за два місяці Кривоніс умре від холери — такий нефортунний кінець життя буйного і великого. Страшно мовити.
Ой не розвивайся ти, зелений дубе,
Бо назавтра мороз буде;
Ой не розвивайся, червона калино,
Бо за тебе, червона калино, не один тут згине.
Хто б то повірив, що Такого чоловіка зведе в могилу не куля і не шабля, а смерть, підступна й невидима, мов рука долі невблаганна?94
Я сам мало не загинув під Замостям. Коли поїхав поглянути, як козаки перекопують річку, щоб відвести воду від міста, ядро, випущене з гармати обложеними, вдарило під ноги мого коня, як і куля під Львовом. Ніякої шкоди не завдано коневі, однак козаки обступили мене і благали не наражатися. "Батьку! — кричали. — Не можеш нас покинути! Треба вмерти, то для цього є ми!" Я став за милю од города, в Лабунках, зайнявши просту хлопську хату з доброю піччю, яку мої джури ретельно топили, — єдина розкіш гетьманська. А Чарнота далі не вспокоювався: "Наш гетьман так розпився, що ні про що не думає!"
Мабуть, ніхто так не отуманює людей, як всілякі крикуни й горлодери, ці блазні натовпів і несамовиті пророки темних, обмежених умів! Блазнів не вбивають — з них сміються, а тоді ще й нагороджують.
— Уподобляєшся тваринам несмисленним, які живуть днем нинішнім, — спробував я врозумити Чарноту. — Майбутнє має тільки людина. Тож і думати має про майбутнє.
Однак Чарнота чи й чув мої слова.
— Кінчать з усім! — ревів він перед полковниками. — З отим Замостям, з Польщею всією!
— Вже був у мене сотник такий, що знай волав: кінчать! — сказав я спокійно. — Де він нині? Перебіг до шляхти, як пес приблудний, з нашийником і ланцюгом.
Воює проти нас і так само репетує: кінчать! Подивися на себе. Хто ти є? Звідки і де взявся і навіщо? Чи був би ти, коли б не я і не ми всі? В своїй малості замахуєшся на те, що існує віки цілі без тебе й так само існуватиме ще тисячі літ. Польща не може загинути. Навіть од наймогутніших повелителів світу не загинула — чи злякається марного козачка розкричаного? Поляки — великий, мужній і мудрий народ. Для поляків іноді щось можна зробити, з поляками ж — ніколи. Допустили вони королів до себе — самі їх шанують, самі й обмежують. Ще п’ять віків тому писав їхній хроніст: "З покорою шанувати слід королів, не зухвало ними нехтувати, бо де є покора, там і честь, де честь — там боязнь, бо ж честь є любов, поєднана з боязню. Усунувши ж боязнь, не маєш місця ні для пошанування, ні для честі. Для того, щоб люд Не загордився, треба усунути причини гордині. Слід їх розумно карати, щоб занадто не розбестилися, бо сваволя є мачухою честі і матір’ю погорди". Допустили поляки, що кожен десятий у них пан, самі й спокутують свою вину і самі в свій час стануть супроти свого панства. Ми ж маємо вигнати те панство із землі своєї.
— Хіба не вигнали ще? — подивувався Чарнота.
— Не знаю. І ніхто не знає. А вже. ти — й поготів. Може, отим криком своїм і сам у панство пнешся?
— Я? Батьку Богдане! Та чи ж ти не знаєш мене?
— Сказавшие знаю. Набрид ти мені своїм криком. Хочеш іти приступом на Замостя — іди. Обпечешся — то й на холодне дмухатимеш. Іди!
Я звелів готуватися до приступу. Послав на те марне діло Чарноту з найбільшими крикунами. Замість зброї вони набрали горілки, засіли в гуляй — городині та були зрешечені густою стрільбою з мурів. Обороною Замостя керував досвідчений старий воїн Вайєр. Мав півтори тисячі найманців та ще десять тисяч шляхетського війська. Пани були за міцними стінами, в сталевих панцирах, а на козаках — свитки та кожухи. Чи Вже так треба було притьмом дертися на ті стіни? Чарнота вигубив усіх своїх людей, сам дістав кулю в сідницю, і тепер на гетьманських вечерях не міг сидіти разом з полковниками, а стовбичив по ліву руку від мене під регіт старшин,
— Чом регочете? — сміявся я. — Пан генеральний обозний стоїть з пошани до свого гетьмана, то тільки ви порозсідалися тут неужиточно95.
— Хто тепер скаже, ніби Чарнота не другий чоловік по гетьмані? — кричав Чарнота, нахлиставшись сікеру, але на ногах тримаючись міцно.
— Попроси Вайєра, аби прострелив тобі ще й другу сідницю, то, може, й повним гетьманом тоді станеш, — підколов його незлобиво Кривоніс.
Тепер стояли мої полки вспокоєно. Обложеним я послав листа, в якому писав: "Тепер, як ми всі в одній купі, уже не поможе вам Бог більше на нас їздити".
Загони мої розійшлися по краю. В Наролі був Небаба, Перемишль здобув Лаврін Капуста, який пішов з отаманства в Чигирині, почуваючись винним переді мною за Мотрону. На Покутті спалахнуло велике хлопське повстання Семена Височана. Ще один мій загін узяв Брест — Литовський.
(Продовження на наступній сторінці)