В тій самій простій селянській хаті, що стояв я в ній під Львовом, була в мене безсонна ніч, одна з багатьох таких ночей, коли я замкнувся від усіх, сів на лавку, підперши двері спиною, співав, приграючи собі на кобзі, Думи давні й мною складені, а тоді якось зачепився за слова:
А котрий чоловік отцеву й матчину молитву чтить — поважає,
Того отцева — матчина молитва зо дна моря винімає.
Де те море тепер? Віддалявся од нього більше й більше, роками й відстанями, — чи й забачу ще колись, чи заграє воно мені крутою хвилею.
Та зачепився думкою розтривожено не за море, а за оті слова про молитву отцеву — матчину.
Віра народна.
Отець Федір, коли повернувся з міста, то сказав:
— Помисли, гетьмане, чом не отворили тобі брами єдиновірці. Православних там більше, ніж схизматиків латинських, отже ж, переважили не вони. Чом би то?
— А ти що скажеш, отче? — спитав я його.
— Сказав уже, а ти помисли. Прийшов під Львів, стоїш, і брам тобі не отворяють. А Київ одчинив би всі ворота, таж ти його обминаєш.
Думати припадало гетьману. Привілей, обов’язок і кара. Львов не всякому здоров. Не всякому. Не помогли мої запевнення. Город не відкрив мені брам, душі теж не відкрив. Біг до мене люд звідусюди, з усієї України, з Білорусі, з Дону і від московських воєвод, бігло так багато, аж треба було щоразу перекроювати полки, побільшувати їх число, наставляти нових та нових полковників, вже й не знав їх усіх у лице, чув самі наймення. У Львові вже не біг до мене люд. Стояв я на межі світу католицького і православного, і вже не досить тут було того, з чим ішов досі. З одною правдою навпростець не підеш. Козацьке безбожество помогло мені очистити Україну від шляхти, і я гадав, що в тім найперше поміг мені розум народу, до якого я звертав свої слова. Я вважав, що розум — то єдиний посередник між людиною й світом, а тепер виходило: ще й віра. Її можна відтручувати на час, од неї можна відмовлятися, як це робили ми в школах, беручи від католиків та уніатів латинство і відкидаючи їхні догмати. Але зовсім знехтувати незмога, бо над людиною тягар абсолютних заперечень, категоричних протиставлень, чистість спротиву і нескаляних обітниць. Беручи владу до своїх рук, народ забуває навіть про Бога. Та згодом він помічає, що влада знов у руках небагатьох, і тоді шукає порятунку на небі. Чи ж мені ждати цього часу, чи самому попередити те, що має неминуче настати, і ще ж не знати де, коли і як?
Я сидів до самого досвітку і ждав Самійла. Чи то він прийшов, чи було тільки моє марення?
Я питав Самійла:
— Чом же не сказав мені про віру? Називаєшся духом моїм, а мовчиш.
— Для духу не досить віри, — казав він. — Дух обіймає незмірно більше, і не віра в ньому головне, а пошуки істини й устремління в будущину. Хто починає з віри, тому загрожує війна безкінечна. Поглянь в історію. Столітня війна. Війна Червоної та Білої троянд. Тридцятилітня війна в Європі між католиками й протестантами. А війна між світом християнським і мусульманським? Коли почалася? Віки цілі триває, кінця ж не видно. Коли заприязнився ти з ханом кримським, що казано в церквах? "Аже не статечная приязнь вовку з бараном, так християнину з бусурманом". Кожен Бог несе поперед себе свою правду, а чоловік стоїть посередині, — марна іграшка, жертва долі й темних сил. У одних Бог є, та вони не хочуть у нього вірити, а другі й хотіли б вірити, та не мають Бога. Твій Бог — свобода. Ти йшов за ним і добре йшов, Богдане.
— Гей, брате Самійле, відаєш вельми гаразд, що влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати тільки одному чоловікові. Тоді що ж таке свобода? Це вічна загроза владі чи бодай намагання звузити її можливості. Віру тому й вигадано, що нею можна щедро обдаровувати всіх. Та послухай, що кричать довкола. Кожен має своє ціле море бажань, вимог, надій. Тільки єдина віра дає мову загальнозрозумілу.
— Чому ж не спробував обдарувати?
— Вважав, що то справа священиків, а тепер бачу: моя теж. Ще не знаю, з якого кінця почати.
— Почни, як починав. Знов відійди на Україну, почни обсилати універсалами городи й села, постав церкви скрізь, де їх немає.
— А школи? Наш народ неписьменний. Митрополит Іов Борецький казав, що ліпше поставити одну школу, ніж три церкви. Чуєш: митрополит київський! А я — гетьман. Маю дбати не так про душі, як про розум народу. Але ж і про душі, виходить, теж. А як? Хто скаже?
Самійло не відповів мені. Він зник, натомість прийшов до мене один замучений з тої трапези русинів у львівських бернардинів. З одягу й мови було видно, що се простий чоловік.
— Куди тепер підеш, гетьмане? На Варшаву?
— Піду до Замостя і стоятиму там, щоб обрали королем того, кого я хочу. Треба — то підійду й під саму Варшаву. Для враження, як кажуть пани.
— Кажеш: — пани. І скрізь проголошуєш, ніби йцеш проти панів. А хто ж самі будете, панове козаки? Скільки поміж вас шляхти? Перебігає вона до вас без різниці статі, навіть і панни перевдягнені. Деякі гербові, одпущені на волю козаками, не хочуть вертатися на сторону польську. Деякі стали вже й доводцями козаків, і ти закріплюєш за ними своїми універсалами їхні маєтності в Україні. Скільки в твоєму війську окозачених шляхтичів? Виговські, Недашковські, Ущапські, Кубилінські, Кончаковські, Сингаївські, Пашковські, Закусили, Меленевські, Барановські, Мишковські.
— Що ж у тім лихого? А Хіба хлоп польський не шукав захисту в наших степах, рятуючись од здирства своїх панів! мабуть же, чув ти "Лямент хлопський":
Бяда нам велька на те наше пани!
Праве нас лупион з скури, як барани.
Що ж то за життя, коли на кожних 6–7 хлопів припадав сторож з карабелею коло паса! І кожен десятий — шляхтич! Камінь на шиї народу! Ото й утікали всі до лясу, та й у наші степи.
Занурювався польський хлоп у степи, в чужий люд, змінював ім’я і міняв віру, присвоював мову нашу, збагачував народ руський вшистек. Не проповіді Скарги і не вірші Кохановського вже слухали вони, чарувала їх пісня наша, лагідність душі, вишневий цвіт і небо вишневе. Що ж у тім лихого? Магнати українські, всі оті збаразькі, острозькі, четвертинські тягнули на захід, хлоп польський на схід; там скупчувалося панство, тут — хлопство. Тепер ідемо купно за свободу проти захланної шляхти і вже не питаємо, як вона зветься.
— Хто ж будете самі, гетьмане? Хіба в твоїм війську не ділять козаків од посполитих і хіба не навертають твої полковники посполитих до плуга, мов скотину безсловесну? Козаки, може, ще й гірші за нашу шляхту. Заволоділи Україною, як мамелюки Єгиптом, і правлять нею з шаблею і нагаєм у руці. У нас паном може бути тільки католик або уніат, а у вас — козак. То й шо? Рівними люди можуть бути тільки у вірі. Піднімися, гетьмане, за віру, тоді підуть за тобою всі і станеш ти непереможний. А так — один іде, а другий жде.
— Хіба ж я не за віру?
— З чого це видно? Обминаєш Київ. Досі не вклонився його святиням. Тупцюєш довкола безіменних містечок. Львова не зачепив. Пожалів єзуїтів. Хіба від народу що приховаєш? Ми вбиті за віру — чи ти захистив нас?
— Ти несправедливий щодо козаків.
— Мертві завжди справедливі, гетьмане.
Так я пішов од Львова з великим сум’яттям у душі. Ніхто не помітить того. Лічитимуть, на скільки тисяч дарунків дано Хмельницькому, а на скільки Кривоносові92.
До цього опису можна б додати ще зойк душі купецької (із записок львівського купця Андрія Чеховича): "Велика ціна окупу, важезна брила золота, але ще більша пащека лакомства поганського. Страхітливіший шлунок, аніж у страуса, пожадливіше пожираючий вогонь хтивості й невситимої жадоби, аніж у саламандри, яка вогнем харчується. Що ж чинити з таким смоком? Як наситити таку отхлань!"
Може, були ми й захланні, жадібні тоді. Та як же нам стачило б того тягаря незносного? Чи це може оплатитися і окупитися?
Даси коневі полови, буде робити поволі.
Скажуть: многі вмирали і не мали нічого, а ти послав сина в Чигирин з кількома десятками возів, повних багатства. А я скажу: часом умерти простіше і легше, ніж жити.
Мої невиграні битви. Про виграні відомо все. Хто любив завжди ставити своє військо так, щоб ударити на дві або й на три сторони. Хто розбивав ворога на поході, не даючи скупчити сили. Хто спритно використовував засідки. Хто грав місцевістю, спихаючи неприятеля в суточки. Хто вміло й навмисно провокував амбіції людські, і тоді всі в його війську рвалися наввипередки. Хто прославився тим, що не полишав на полі бою жодного пораненого, тому йому вірили, як рідному батьку. Хто мав щастя битви найпершої, і вже тоді перемоги самі йшли йому до рук. Хто вмів налякати ворога, обдурити, запаморочити голову, вдати з себе простака або ж приголомшити навальністю і пихою.
Перед битвами невиграними безрадно розводять руками. Надто коли сили геть не рівні, коли перевага одної з сторін приголомшлива, коли полководцеві перемога сама йшла до рук, а він одвернувся і відступив, так ніби подіяла на нього якась незнана вища воля.
Ніхто ніколи не збагне, чому я не став брати Львова, ще незбагненнішим буде моє стояння під Замостям.
Я рушив на Замостя з — під Львова, отримавши викуп з міста в грошах і цінних набутках всіляких, щоб мати змогу відпустити орду, бо заносилося вже на близьку зиму і прогодувати стільки коней несила.
(Продовження на наступній сторінці)