"Точне внутрішнє римування в першому вірші ("О, милий друже, — знов недуже, — о, любий брате, — розіп’яте...") створює враження своєрідного музичною супроводу, яким доповнюється основна тема вірша. Вірш ніби злітає вгору на крилах музики, його хочеться співати, і кожен рядок в ньому лунає, живою мелодією. А прочитайте вголос наспівом, як того вимагає характер віршування, другу строфу, — хіба ви не відчуваєте, як звучать у ній, то розходячись, то переплітаючись, дві самостійні музичні "мелодії". Фразна єдність, що становить перші два рядки катрена, з надзвичайною віртуозністю побудована так, що другі, післяцезурні половини кожного рядка, входячи в "звичайні" інтонаційно-змістові куски ("Подивилась ясно — заспівали скрипки"), одночасно утворюють "по вертикалі" другу змістову групу ("Заспівали скрипки... у моїй душі"), яка у вигляді цільної, завершеної фрази і стає останнім рядком катрена. Відносну інтонаційно-змістову самостійність мають також і перші половини рядків, які теж читаються "по вертикалі", що особливо добре видно у другій строфі вірша ("Знав я, знав: навіки... більше не побачу"). Одночасне "ведення" і розвиток різних змістових груп при багатій звуковій інструментовці вірша створює враження тонкої хорової поліфонії, що повністю виправдано і головним образом вірша — "співом скрипок", з яким порівнюється прощальний погляд коханої, і всім задумом автора — передати настрій, душевну "музику" сумної розлуки закоханих. Прекрасний сам по собі образ — прощальний погляд коханої, як спів скрипки — доповнюється і розвивається всією композицією вірша, яка створює майже повну ілюзію того, що перед нами виконується музикальна п’єса". (Л. Новиченко. Поезія і революція. Київ, 1956, с. 35).
Для читачів можна пояснити, що катрен — це чотиривірш. Але чи можна взагалі пояснити будь-які вірші, надто коли вони геніальні?
Кларнет мріяв про ніжність, тужив за ніжністю.
"Покласти голову в коліна,
Відчути руку на чолі..."
Але мідна сурма перекрила тихий голос кларнета, фанфари вимагали твердості, домагалися міцності. Вже не розсміяний Маркіз Попелястий і не Васько Елланський, друг літ дитячих, а революційний поет Василь Еллан-Блакитний відповідав своєму геніальному співбратові:
"Покласти голову в коліна,
Відчути руку па чолі..."
Сентиментальність!
Хай загине
І пам’ять ніжних на землі.
Нам треба нервів, наче з дроту,
Бажань, як залізобетон,
Нам треба буряного льоту, —
Грими ж, фанфар мідяний тон!
Десь там самотня віоліна
Тужливо журиться у млі...
Не зупинятись! Хай загине!
Йдемо! — під марші — по землі!
Цеп вірш був надрукований після смерті Блакитного в газеті "Вісті", першим редактором якої він був.
Тичина, прочитавши вірш, записав у своїх нотатничках:
"Воскресив у мені те перше кохання і ті дурні сльози і хороба серця (переродження), а потім в чотирьох стінах редакції "Світла", самотність і голодовка, крім того, цілу зиму без самовара й без грошей... Природо люба, ой, гай-гай..."
Все ж таки мідні хай будуть сурми, а не душі.
Мадонну свою звав Природою.
Була для нього веснінням, зеленінням, прокиданням од сну, самим життям. Прокинувсь я. І я веснів. Я хочу бути вічним. Десь клюють там райські птиці вино-зелено. З душі моєї — мов лілеї ростуть прекрасні...
Всі "Сонячні кларнети", мов золотими нитками, проткані цими образами.
Де він записував усе те, що навіяла йому Весна? В холодній і голодній редакції "Світла", де пережив страшну зиму 1916 року (поховав матусю, вмерла Наталка, осиротілий навіки, хворий і самітний, бо й Василя немає поряд: зостався в Чернігові), а чи вже й на Кузнечній, де замешкав пізньої осені того передреволюційного року, щоб лишитися в привітному будиночку вдови Папарук аж сім років?
Студент ішов "по объявлению". Прочитав у "Київському листку" чи так хтось сказав, що на Кузнечній здається кімната "без удобств". Якраз для студента. Бо "без удобств" означає — дешево. І близько до комерційного інституту, що па Бібіковському бульварі. Хоча Кузнечна й довга — не знати, де воно той сто сьомий номер.
Студент ішов довго. Згори, від Миколаївського саду, куценьким бульваром, обабіч якого стояли багаті доми Кузнечної, вниз і вниз у бідність, до простого люду, в самі глибини київські, мало не під Батиєву гору з її сумним місцем вічного спочинку всіх киян давніх і сущих. Будинок з потрібним числом був хоч і великий, але не той, що "по объявлению", треба ще входити в двір. Мабуть, перша картина того двору назавжди врізьбилася поетові в пам’ять:
Охляло сонце. На будинках
Горить гарячий фіолет.
Останній промінь, як стилет,
Поранив клен на осінь. Жінка
Зніма білизну. Веремію
Круг неї вітер закрутив
І запалив у свій мотив
Рожеві ноги й повну шию...
В розстріл гуляє дітвора.
І, патріот свого двора,
Собака з ними... От і день
Скінчивсь. Над містом шум кипить.
У всіх тонах стрункі морози.
Лиш божевільні паровози
Когось гукають кожну мить.
("Вітер а України")
Все було так. І жінка з білизною, і діти в дворі, і паровози за Либіддю, і розгублений чорновусий студент у старій шинелі, з невеличкою валізкою і кларнетом у чорнім футлярі. Спитав, де може знайти пані Папарук, і дітлашня загукала наввипередки:
— Папі Папарук! Папі Папарук! До вас студент з бандурою!..
Чому вони вирішили, що він з бандурою? Адже кларнет був у такому елегантному чорному футлярі. Дивні діти. Хоч вже й не такі малі. Он кілька гімназисточок, і одна, кругленька, мов вузлик, так і стріляє па нього чорними ґудзиками-оченятами.
— Лідусь! Прийми, я зараз! — гукнула жінка від білизни, бо то вона й була, пані Папарук, а Лідусем виявилося оте кругленьке, що стріляло оченятами.
Він став у них мов свій. І за сина і за брата. Покійний господар дому селянський син Петро Папарук добрався до невеличкого капітальцю і став власником перонних кіосків по продажу газет од Києва до Одеси. Копійчана комерція, копійчані бариші. Папарук недавно помер, лишивши вдовою дружину свою Катерину Кузьмівну і доньку Ліду, гімназистку Ольгинської гімназії, що на Терещенківській вулиці. Жити не було на що, довелося зважитись иа "объявление" про здачу кімнати, хоч що там і здавати — малесенькі кімнатки, кухонька, навіть центр усього помешкання "столова" з’єднана з іншими кімнатками, і постояльцеві треба було те й знай зачиняти двері. Але втіха може бути навіть у цьому. "Прийшли гості до хазяйки. Я, щоб бути на самоті з своїми думками, зачинив обидві половsинки своїх дверей у столову. Мені здалося: жрець отак закривав врата вівтаря. Закривав як власть маючий. Щось солодко заспівало в моїм серці, і я ще раз вернувся: розчинив і зачинив двері". (Щоденниковий запис 10 травня 4921 року).
Але гості частіше йшли до квартиранта. І в перші пореволюційні роки, коли через Київ котилися хвилі то денікінщини, то петлюрівщини і коли Василь Елланський, зродившись знов зі свого Чернігова, опинився коло улюбленого свого друга і рятував його то від голоду, добуваючи десь хліба, то й від денікінського розстрілу, влаштовуючи ночувати в якомусь католицькому склепі на Байковому кладовищі.
Коли ж вийшли "Сонячні кларнети" і серед захоплених голосів пролунало навіть слово "геній", до Тичини на Кузнечну йшли поети, художники, молоді вчені, хористи з робітничої капели, організованої Тичиною, йшли, як додому, і їх зустрічали там, як удома, за накритим столом, хай і небагатим, часом з самим чаєм, але зате з якою ж ласкавістю і людяністю!
Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих і явних декламацій.
……………………………………………………….
Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці,
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягують золотий, метеоритний слід? —
так згодом напише один з поетів, що відвідували гостинний дім Папаруків.
Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив душею давній міф
І "Плуга" вів у сонячні комуни...
Шинеля в нього була стара й зношена. Замість підкладки — самі ґноти, а вата вся осіла. Катерина Кузьмівна лагодила ту шинель нишком, щоб квартирант не знав, бо не дозволяв нічого для себе робити. Хоч і добрий, але строгий. А ще: наївний і розгублений, як дитя. У сусідки Катерини Сократівни було весілля, запросили Папаруків, з ними й пана Павла, хтось подав йому смажену курицю (жирна, аж капає з неї), а він впустив ту курицю собі на коліна! А штани ж мав одні-однісінькі!
Ліда сміялася з нього, а він з неї, бо ж так кумедно говорила:
"Читати більше не буду,
бо вже мені очі вирячились".
(Продовження на наступній сторінці)