Сама ж знов думала словами з "Лялечки": "Вона не вірить, що добіжить, і посилає поперед свою душу". Хай душа її надихне його па велике! Бо він належить до тих, ради кого можна" й слід приносити жертви, хоч і найбільші. А вона й жертви не приносила ніякої, а принесла найцінніший свій дар. І благословення на велич.
На тлі розложистого staccato і лагідного legato кларнета
Думами, думами —
Наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий."
Ніжно звучало ніжно-несміливе аріозо скрипочки:
Леліє, віє, ласковіє,
Тремтить, неначе сон.
("Сонячні кларнет")
Спогад з майбутнього.
Через чверть століття в книжці "Сталь і ніжність" Поет напише:
Без кінця воно тоді,
Без кінця прощалося.
Пахли нам кущі бузові,
Ледве мріли бірюзові —
Тінь, тінь, тінь, тінь,
Й трохи розвиднялося.
……………………………
Й ми розстались, розійшлись, —
Чи то, може, снилося?
А я думкою літаю,
В молодих літах витаю, —
Так, так, так, так,
Так-бо захотілося.
Так він поїхав — і назавжди. Наталки не побачив більше ніколи, вона зникла, і він не знав: була вона коли-небудь чи йому приснилося?
Восени поховав рідну матусю, а взимку з Воронькова передали йому, що просила приїхати панна Коновал. Він найняв візника, їхав довго по снігу й морозу, обтріпувався, як замерзлий птах, не міг зігрітися й коло грубки, до якої всадовила його Інна, читав і перечитував страшний лист од Наталки і не йняв віри. "Прощай. Вмираю. Люблю. Наталка".
Читав і перечитував і мовчав. А в серці був крик і стогін, хтось кричав у сніги, до весни, до гаїв і небес…
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги.
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю,
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю.
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
("Сонячні кларнети" )
Спогад з майбутнього. 21 травня 1941 року в Дарницькому клубі вагоноремонтного заводу відбувся вечір, присвячений творчості П. Г. Тичини. Серед безлічі запитань пролунало: "Чому у вас було "Панно Інно", а пізніше надруковано "Ніжна Інно"?
Поет відповів: "Чому не даєте нам права переробити, поліпшити свої твори? Блок переробляв, інші переробляли. Інна — .вчителька з Борисполя. До речі, вона померла".
Відповідь навіть великого поета не завжди переконує. Але смерть переконує завжди.
Сестри Коновал Інна (він звав її Нюсею) і Поля були для Поета першою любов’ю. Коли серед безлічі різновидів цього великого почуття можна було б виділити любов літературну, то саме така любов заволоділа двадцятилітнім чернігівським семінаристом, який прочитав свої перші вірші на поетичному вечорі в помешканні Івана Коновала (Вороньківського) і одразу наштовхнувся на гостро-ніжних доньок Івана Омеляновича. Одна — Поля — налітала па молодого поета, звинувачуючи його в наслідуванні, в символізмі й ще в чомусь, інша — Інна — стала на захист юнака. Так і супроводжували відтоді вони його писання: одна — суворою вимогливістю, друга — ласкавою підтримкою, але поет — о незбагненність людської природи! — більше хилився до суворої, не міг викинути її з душі навіть після останньої між ними розмови, про яку ніхто не знав, окрім них двох, і про яку поет згадав лиш у лютому 1936 року, знайшовши серед своїх паперів довгастий аркушик з редакційного блокнота і на тому аркушику вірш:
Ми — тлі закон священнодійний,
Ми всі в тривогах панахид.
Наш вид натхненно-мелодійний,
Як твій, о земле-мати, вид.
То в смутку ми, як дим кадильний,
То ми цвітем, як цвіт-огонь!
Мотив таїться надмогильний
В молебні стулених долонь.
(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини/
Той свій давній вірш Поет обписав олівчиком уже в 36-му році:
"Написано коли? Хто зна коли. В кожнім разі, після останньої розмови з сестрою Інни. Тобто у Києві-1913-го, певне, року. На це вказує і аркушик із блокнота, а я ж тоді саме в редакції служив. Невже я такий у самого себе закоханий, що ще й вірші свої описую коментарями? Ні, це просто згадались давні роки. Давні, брате, роки.
Вечір. Діти галасають у дворі під вікном. А нехай га-ла-сають. Молодці!"
Запис із щоденника від 24 квітня 1920 року. "Померла Нюся. З сухот. От тепер для мене Поля не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю. Ні та, ні друга, звичайно, цього не бачили".
І ще такий самий довгастий аркушик і рукою Поета:
Там чути дзвін в бору ялин
Над озером, де трухне млин:
Проклін мерцям!
Ізнов ти сам, все сам та сам,
Нема з ким розцвісти устам —
Проклін, проклін. і
Там чути спів осокорів,
Надгробний болісний мотив, —
То спів "прощай!"
О, не співай, о, не ридай:
Моє намисто гине вкрай
Минулих днів.
(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини)
І знов рукою Поета внизу олівчиком несмілива дата 1914 — і знак запитання. Ні, таки ж не 1914, а 1915 — і про Наталку. Перший сум, перше ридання. Не ридай мене, мати, зряще во гробі...
Щоденниковий запис 10 березня 1922 року: "Писав удень, і так живо Наталка уявилась. Вся жовта, почорніла з осені... Я сам не-помітив, як почав схлипувати і плакати. Мені здалось, що тут вона у гробі коло мене. Але це тільки на мить так сильно".
У середу 27 лютого. "Вночі. Пишу Прометея. Ліда в другій кімнаті крізь сон говорить щось і важко дише. Прочинив двері... Смуга світла од каганця мого проклалась через голівку по підлозі аж до шафи. А мені по якійсь асоціації Наталочка зразу прийшла. Чому мертві не можуть крізь сон важко дихати і говорити? Наталка б сказала, що я бездушний і кам’яна людина. Плачу".
Він писав простими олівчиками. Сірими, як зайчик. Письмо нетривке, але м’яке. Не міг дряпати ніжну душу паперу твердою сталлю пера. Може б, як літописцеві — гусячим пером? Дістав атраменту. Жолудевого, ще й на залізі настояного. Барва старих дубів. Писав і ним на вузьких довгих аркушиках з блокнота редакційного газети "Рада". Звук заліза. Терція. Згодом прийдуть псалми залізу, але то згодом, згодом.
Тоді ж писав сірим олівчиком на розлінієних віддрукованих бланках дублікатів і корішків накладних якоїсь загадкової установи, що звалася:
"В. С. Г. Комитет Ю.-3. фронта".
Там стояло:
"Отпущено из
Находящ. въ
По требованию №
Кол. ф. Цепа руб. к.
Сдал
Принял С указ. должности
Заведующий учреждением".
Світова війна, революція, громадянська війна, хитався світ —не до паперу було. 20 квітня 1919 року Поет записав (на тому ж таки бланку фронтової накладної): "Багато чого крав я на своєму віку. Але чи не найбільше — білого паперу.
На цьому кохана написала таке страшне останнє слово". Про жодну жінку Поет упродовж свого життя більше не скаже "кохана".
Беатріче в Данте, Лаура в Петрарки, Смаглява леді сонетів у Шекспіра, Незнайомка в Блока — це для нас таке звичне й звичайне. А початки свого найбільшого Поета нового часу виводимо тільки з природи. "Споглядання природи"...
Не з природою наодинці був Поет, а мав коло себе живу душу, ніжну й рідну, мав свою Мадонну, свою Музику, своє Сонце. Ой не крийся, природо, не крийся…
Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить...
О, милий друже, — знов недуже, —
О, любий брате, — розіп’яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той, ячить.
Закучерявилися хмари...
Це — про своє зболене серце недуже, але й про світ безмежний і прекрасний. А тоді — про неї:
Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, — у моїй душі! —
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!
Через сорок років прийде тонкий знавець музики вірша і напише про ці рядки:
(Продовження на наступній сторінці)