Але він був сліпий, і лікарі могли робити з ним, що хотіли. Щойно увійшовши до перев'язочної, Андрій почув, що там не лише професор і його помічники, а й ще якісь люди, здається, жінки або ж дівчата, які про щось перешіптувалися між собою і тихенько хихикали. Коваленко подумав, що це сміються з нього, і помацав свій халат — чи застебнутий як слід.
— Ну, як ми себе почуваємо? — запитав професор Андрія.
Ліве око болить, ріже. А праве заспокоїлося.
— Зараз ми на них подивимося, на ваші очі, — сказав професор. — Карцева, зніміть пов'язку.
Чиїсь тонкі холодні пальці забігали довкола Андрієвої голови, розмотуючи бинт, обережно доторкуючись до Коваленкових скронь. Андрій чув стримуване, схвильоване дихання дівчини, чув, як замовкли всі її подруги, спостерігаючи, що буде робити їхня товаришка.
Пов'язка м'якими хвилями сповзла з Андрієвої голови й лягла на стіл.
— Не розплющуйте очей, хай призвичаюються. Карцева, що ви будете робити далі? — запитав професор.
— Я не знаю діагнозу, — пролунав біля Андрія красивий молодий голос.
— Подивіться історію хвороби.
— Поранення, — підказав Андрій.
— Поранення, — це причина вашої хвороби, молодий чоловіче, — пояснив професор, — Ми ж, лікарі, маємо справу з наслідками цієї причини. Наслідки і є хворобою. Отже, Карцева, ми вас слухаємо.
— Праве око забруднене, можливо, травмоване, але без помітних пошкоджень, — знову пролунав біля Андрія той самий дівчачий голос. — В рогівці лівого ока маємо металевий осколок.
— Мали осколок. Тепер його там немає, — перебив професор.
— Так, осколка немає, — квапливо згодилась дівчина. — Отже, тепер треба забезпечити заживання ранки.
— Що ви будете робити зараз? — допитувався професор.
— Треба промити очі.
— Промивайте.
Знову ті самі холодні тонкі пальці забігали біля Андрієвих очей, обережно підіймаючи повіки, прикладаючи м'які вологі тампони. Роздивитися дівчину Коваленко не міг, бачив лише її руки, білі й ніжні, та й то якусь мить, бо довго дивитися він ще не міг: заважав біль.
— Тепер треба трохи припекти ранку ляпісом, — сказала студентка, витерши Андрієве обличчя.
— А тоді? — поцікавився професор.
— Тоді пов'язка з сульфідін-вазеліном.
— Робіть.
Практикантка мазнула чимсь по рогівці лівого ока, і Андрій навіть засичав од болю.
— Що ви робите, чорти його бери! — крикнув професор. — Ви ж випечете йому око!
Запанувала тиша. Мовчала студентка, мовчали її товариші, мовчав і Андрій. Тоді відчув, що на його руку впала якась тепла краплина. За нею ще одна і ще.
— Що з вами? — підвів він голову, намагаючись розплющити праве око і глянути на студентку. — Ви плачете? Не треба.
Але ним уже заволодів професор. Він швидко приклав мазь і став забинтовувати Коваленкові очі, так і не давши йому змоги роздивитися студентку.
— Навіщо ви на неї так, товаришу професор? — сказав Андрій, — Вона ж ще недосвідчена… Я коли вперше стріляв з гармати, теж отак… не зумів…
— Лікувати людей і стріляти з гармат — різні речі, — сердито буркнув професор.
— Ви, мабуть, погано уявляєте собі, що означає стріляти з гармат, зухвало кинув Коваленко.
— Припиніть розмови, хворий! — гримнув на нього професор. — Ви забули, де перебуваєте!
— А ви забуваєте, кого ви лікуєте! — схоплюючись з крісла закричав Андрій. — Сидять тут, у тилу, понімаєш…
І він майже побіг до дверей, спотикаючись на кожному кроці, витягуючи поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи своїх сліз, і подруги втішали її, як могли.
— Сестра, — пролунав голос професора. — Чого ви ще тут стовбичите, мов свічка? Проведіть пораненого!
За тиждень Андрій уже дивився правим оком. Передовсім він пішов до госпітальної бібліотеки і вибрав там цілу купу книжок: підручник латинської мови, перший том "Естетики" Гегеля, "Гаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Історію військового мистецтва" Ганса Дельбрюка. Він спробував бути сліпим і зрозумів, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерігати, що робиться довкола тебе. Тепер він мріяв лише про одне: читати, читати, день і ніч читати, вивчити латинську мову й історію військового мистецтва, естетику й кращі твори класичної літератури. Ще дуже хотілося йому дістати бодай один підручник з артилерії, але в госпіталі таких книг, на жаль, не було.
Один день Андрій читав цілком вільно, а наступного дня прийшла старша сестра і сказала, що професор забороняє йому читати.
— Хай сам прийде й заборонить, — зухвало відповів Андрій.
— Якби ж ви в нього один.
— Ну, то й хай доглядає інших, а про мене не турбується.
— Я скажу професорові, що ви не слухаєтесь.
— Будь ласка.
Під час обходу професор, ні слова не кажучи Андрієві, звернувся до сестрин:
— Чому в хворого на тумбочці книги? Хто дозволив?
— Я говорила, — спробувала виправдатися сестра.
— А я сказав, що без книжок не можу, — перебив її Андрій.
— Боюсь, що мені доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, зітхнув професор.
— Злякали! — засміявся Андрій. — Та я лише про фронт і думаю.
— А тим часом робите все для того, щоб зіпсувати собі зір і стати, таким чином, непридатним до служби в армії? Примружився професор. — Це вже називається знаєте як?
— Як же? — підвівся на лікоть Андрій.
— Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латині це називається симуляція.
— Знаєте що, товаришу професор, — роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощів, сказав Коваленко. — ви мене не лякайте отими латинськими словами. І фронтом мене не лякайте. Я вже був там і знову туди піду, бо йти мені більше нікуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? І взагалі, чого ви до мене весь час прискіпуєтесь, як до студента на екзаменах?
Він упав на подушку й одвернувся до стіни. Всі поранені в палаті принишкли й ждали, чим закінчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь діло в сусідній палаті, й швидко вибігла, вистукуючи по кахляній підлозі твердими закаблуками.
— Гаразд, — почувся в тиші голос професора. — Я був неправий і прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днів забороняю.
Три дні Андрій не читав. Він тільки здалеку дивився на книжки, але до рук їх не брав.
Зате з якою насолодою вимовляв він потім уголос латинські фрази, дзвінкі, як латунні гільзи гарматних снарядів, як щиро сміявся з дотепів веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовірно складні гегелівські формулювання, відпочиваючи від цього заняття лише за читанням розповіді Дельбрюка про колишню могутність швейцарської піхоти, з якої тепер лишилася якась сотня почесних гвардійців, що охороняють папу римського в його Ватікані.
— Навіщо ти все це читаєш? — питали Андрія товариші по палаті.
— Як то навіщо? — дивувався він. — Треба ж усе знати.
— Ти що, вченим думаєш стати?
— А може й ученим, то що?
Андрій ще був дуже молодий і не вмів швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, має в своїй основі або ж спільні інтереси, або ж спільні характери. Літні солдати починали розповідати один одному про свої родини, про дітей, і це їх зближувало, робило друзями. У Андрія слово родина тим часом асоціювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип'ятирічні кадровики, міцні красиві хлопці, вночі, коли в палаті не було ні сестри, ні няні, починали хвалитися своїми успіхами в жінок. У Андрія ніколи не було ніяких успіхів, і він взагалі не міг спокійно слухати соромітницьких розповідей і тому кричав: "Перестаньте! Як вам не соромно! Хіба у вас ніколи не було матері або сестри!". Серед поранених були й такі, що любили хильнути з горя або з радості. Вони весь час перешіптувалися, складалися по п'ятірці чи там по десятці і, вийшовши в сад, подавали крізь штахети якому-небудь хлопчакові: "На, принеси фронтовикам півлітрягу". Андрій до горілки був байдужий і, ясна річ, не міг увійти в компанію до цих горілчаних "масонів".
Чимось нагадував він сучкувате молоде деревце, яке не хоче ніч ламатися, ні гнутися під ворожим вітром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити від холоднечі. Літніх, досвідчених людей життя пообтісувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучків, якими пообтикувано Андрія. Всі це розуміли, жартома звали Андрія "необструганим", але любили за розум, за допитливість і за одвертість, яка доходила в хлопця до мужності. І ще зважали чесним аж до наївності, і ніхто в госпіталі навіть у гадці не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкінці обдурити велику поважну комісію медиків.
А він взяв і обдурив.
(Продовження на наступній сторінці)