Шум пароплавних коліс примусив Андрія припинити свою забавку. Він повернувся на живіт і побачив сталево-сірого буксира, який тяг за собою чотири баржі. Буксир ішов згори, за течією, із якоюсь особливою поспішністю ляпав по воді широкими плицями своїх коліс. Пароплав швидко наближався, різнокольорові — сизі, червоні й жовті — баржі гналися за ним, витягнувшись у довгу на півдугу, схожу на райдугу, яку хтось перекинув і поклав на воду. До задньої баржі, як це завжди робиться, був прив'язаний човен. Не роздумуючи, Андрій поплив напереріз караванові, маючи на меті покататися на отому човні, що летів за баржею, мов трісочка. Він добре вхекався, поки вхекався, поки вхопився нарешті за нагрітий сонцем дубовий борт човна, і мало не пірнув з переляку під воду, коли його раптом ударили по пальцях чимсь твердим. З човна показалася сонна вусата, мов у моржа, голова, кліпнула на здивованого юнака закислими очицями й сердито сказала:
— Краще ба на фронт ішов, ніж отут дурачишся. Байстрюк!
Андрій випустив тонкий борт з пальців. Від несподіванки і образи він не знайшов, що зразу відповісти, а коли зібрався з думками, було вже пізно. Буксир розсипав своє віяло барж далеко від нього.
Андрій поплив до берега, одягнувся і, пересмикуючи плечима від свіжості, побіг до сінокосилки. Там він застав дядька Архипа і свого батька.
Те, що батько прийшов у плавні, Андрія не здивувало. Батько був зараз "безробітним". Старий Коваленко вважався кращим скиртоправом в колгоспі. Коли починали звозити снопи на токи до молотарок, він викладав з них скирти, розкішні й величні, мов індійські храми. Під час молотьби він топтав солому. Топтав сам, нікому більше не довіряючи цієї справи, і хоч згодом від утоми й виснаження не міг навіть злізти на землю без допомоги, ожереди з-під його рук виходили такі пишні й прекрасні, як оті паски, що із печуть матері своїм дітям весною. Ціле літо батько був радісний, жвавий, збуджений і від нього линув якийсь особливий запах. Так пахне всередині пшеничної соломини, коли надкусити її біля колінця.
Під час сінокосу батько клав стоги. Стоги, вивершені Василем Коваленком, стояли в плавнях гінкі й рівні, як тополі. Коли восени їх починали звозити до колгоспних ферм, старий Коваленко мало не плакав.
Зараз же він нудьгував. Жнива ще не починалися. Сіно ще не висохло, щоб його складати в стіжки. Він не мав до чого прикласти свої руки, які ніколи не були без діла, і через те не міг спокійно всидіти на місці. Учора ввечері на ніч пішов у сусіднє село до брата в гості, а сьогодні, бач, повернувся додому і прибіг у плавні, мабуть, ворушити сіно.
— Здрастуйте, тату, — привітався ще здалеку Андрій. — Сухе вже сіно?
Він ждав, що батько засміється, жартома вилає його і тоді стане казати, щоб вони облишили балки, а косили на буграх, де сіно вже горить. Але батько чомусь мовчав. Мовчав і дядько Архип.
"Що з ними? — подумав Андрій, підходячи.
— Сідай, Андрушо, — тихо сказав батько. Андрій сів, не перестаючи дивуватися.
— Таке діло, Андрушо, — знову заговорив батько якимсь чужим голосом, нещастя в нас.
— Яке нещастя? — холонучи, спитав Андрій. — Щось з мамою?
— Гірше, — коротко видихнув батько.
— Що ж можу бути гіршого? — не зрозумів Андрій, який вважав, що найбільші щастя і нещастя передовсім можуть бути зв'язані лише з мамою або татом.
— Війна, — сказав батько, — війна почалася.
— Війна? Яка війна? З ким? — вигукнув Андрій.
— Гитлер на нас напав, — промовив батько. Він сказав "Гитлер", і Андрій подумав, до це слово якраз так і треба вимовляти, бо воно нагадує щось гидке, бридке й потворне.
— Прийшов я оце, щоб тобі сказати. У нас вже в селі готуються до мобілізації. І я, мабуть, піду на фронт, хоч уже й старий. Ну, а тебе не візьмуть, ти ж з двадцять четвертого году, тобі он ще й сімнадцяти немає. Та й в університет же заяву подав.
— Документів я ще не подав, — зауважив Андрій, думаючи над чимось своїм.
— Ну, та ще подаси, — заспокоїв його батько. — Я оце прийшов, щоб ти на ніч хоч додому навідався. Мати там турбується. Голова сільради Вустим Нечта вже окопи збирається рити. Ну, там все ото таке…
Через день Андрій сів на велосипед і поїхав до військкомату в район. Там він застав величезну чергу добровольців, старих і молодих, попервах навіть злякався, що йому не вдасться потрапити на комісію. Але зустрівся земляк — старший лейтенант Кирило Бородавка, який працював у військкоматі, і допоміг Андрієві здати документи. Коваленко заповнив анкету, дав довідку про народження, атестат про закінчення десятирічки, треба було ще написати автобіографію. Кирило Бородавка дав йому аркуш паперу, підсунув ручку й чорнило, сказав: "Пиши, та докладно". Андрій спробував писати й злякався: у цього не було ніякої біографії. Яка вже тут докладність! Ну, народився. Ріс. Учився в семирічці. Вступив до комсомолу. Вчився в десятирічці. Під час канікул працював у колгоспі. Збирав колоски, їздив на гребці, був причіплювачем біля трактора, викидав солому з "Комунара", косив сіно. Але хіба ж напишеш у такому важливому, як біографія, документі про те, що косив якесь там сіно!
Він вирішив, що коли й не візьмуть його до армії, то саме через цілковиту відсутність біографії.
На медичній комісії його похвалили за здоров'я. Лікар, вислухавши пульс, сказав йому:
— Довго житимеш, хлопче. Пульс у тебе п'ятдесят два удари на хвилину. Богатирський пульс. Довго житимеш!
— Постараюсь, — відповів Андрій.
На мандатній комісії у райвійськкоматі до хлопця довго прискіпувались за його вік. Шістнадцятирічних в армію не брали. Андрія врятували його атестат, у якому були всі відмінні оцінки, високий зріст і захоплені відгуки лікарів. Його вирішили послати в Київ, у артилерійське училище.
І от він прийшов на війну, як ходив у колгосп на роботу.
Київського училища Андрій не застав у місті: воно виїхало на фронт, обороняти українську столицю. Хлопця влаштували на якусь військову машину, яка йшла до Харкова, і дали йому направлення в Харківське артилерійське училище. Старший лейтенант, який робив це, хотів, мабуть, уберегти Андрія від фронту і тому посилав так далеко в тил.
Однак через три дні Андрій знову підстрибував у кузові вантажної машини, яка йшла з Харкова на Суми: Харківське училище було там, Суми промайнули перед Андрієм, мов сон літньої ночі. Курсанти Харківського під командуванням генерала Чеснова виїхали на фронт.
І ще довго наздоганяв своє училище високий хлопець у сірому сукняному костюмі, з маленьким чемоданчиком у руках. Тепер він уже знав, що неодмінно потрапить на фронт. Бо фронт котився йому назустріч, як степовий вихор.
_____
Танки стріляли різко, поквапливо, нервово. Вони навіть не стріляли, а бубоніли: "Бу! Бу! Бу!". І після кожного такого "бу!" чахкав десь снаряд. Снаряди летіли один за одним, одскакували од сухої землі й розліталися у всі боки червоними бризками, ніби перестиглі кавуни. І треба було видіти під цим страшним чахканням, під цими червоними бризками, сидіти, притиснувшись до рідної землі, як припадав колись на печі до теплої черені, й ждати, ждати, ждати. Хай отой широкий, рухливий танк підійде зовсім близько, хай він пірне своїм вразливим черевом у високу пшеницю, і тоді з цієї пшениці несподівано вилетять маленькі колючі снарядики сорокап'ятиміліметрової гармати і пролижуть танк, як голка тканину.
Філософія бою коротка, вона повністю вкладається в чотири слова: або — ти, або — тебе. І тому хлопці, зціпивши зуби, тамуючи в собі страх, терпляче сиділи у високих пшеницях, обіймаючи свої маленькі зелені гармати, і били по фашистських танках тільки тоді, коли знали напевне, що бронебійни1й снаряд не пропаде марно.
Проти Харківського училища діяв танковий корпус німецького генерала Фітінгофа. Фашистські танки пройшли Білорусію, вони форсували Дніпро й Десну, тепер перед ними був вузенький Сейм, за яким кінчалася Україна й починалася Курщина, починалася Росія. Танкісти генерала Фітінгофа квапилися в Росію. Вони увірвалися в понадсеймінські села, лякаючи босоногих дітей, розганяючи білих гусей, які спокійно плавали в тихих водах Сейму. Вони не надавали великого значення низеньким вертлявим танкеткам, які метушилися в кількох кілометрах од них, тягаючи за собою маленькі, тонко ствольні гарматки. Але коли танкісти спробували продовжувати свій переможний марш, гарматки зустріли їх таким вогнем, що довелося відступити.
В Ромни примчав командуючий танковою групою генерал Гудеріан. Він вважав, що такої сили взагалі не існує і не може існувати. Це був той самий Гудеріан, який хвалився, що мешканці Відня повідривали, як сувеніри, ґудзики од його шинелі, коли він з своїми танками захопив Австрію. Він не знав того, що австрійці, коли б їхня сила, витрясли б з нього душу і рвали б не ґудзики, а кишки з його живота. Але Гейнц Гудеріан був надто самовпевнений, щоб робити такі припущення. Через рік після Австрії його танки, уквітчані прапорцями й зеленню, гриміли по вулицях тихого чеського курорту Карлові Вари. У чехів на очах стояли сльози, і Гудеріан думав, що то сльози захвату й розчулення. Бо прапорці й зелені гіллячки на танках — це ж так мило й безпосередньо! Тоді була Франція. Гудеріан милувався готичними соборами Руана й Ам'єна, гуляв по Єлісейських Полях в Парижі, а згодом стояв на франко-швейцарському кордоні й, наставивши скельця бінокля на якесь тихе швейцарське містечко, мріяв про той час, коли в горах цієї мирної країни буде битися залізна луна від його гримотливих танків.
(Продовження на наступній сторінці)