історія недокінченого життя
Не плач, мати, не журися!
Не дуже 'го порубано,
Не дуже 'го постріляно:
Головонька на четверо,
А ножечки на гишечки.
Біле тіло, як мак, міло.
Да їдь понад лугом-Базалугом,
Та понад Дніпром-Славутою!
То як ушкала гудуть
Ей, то ти сторонися,
А як лебеді ячать
Ей, то ти озовися,
А як козаки ідуть Дніпром-Славутою
Ой, то ти об'явися!
(з українських народних дум)
Худорлявий високий хлопець, у сірому сукняному костюмі переправився через Дніпро вузьким просмоленим човном, підождав на пристані, поки до причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революція", що йшов знизу, і серед знетерпеливлених дядьків та тіток, з кошиками, поштовхався на судно. Піднявся по трапу на палубу, довго вибирав собі місце й врешті примостився біля флагштока, на якім весело тріпотів трикутний червоний прапорець.
Юнака ніхто не проводжав. Його рідне село лишилося на тому березі ріки, там були його батько й мати, його дитинство, початок юності, все недовге минуле. Ось пароплав одійде від пристані, і все: береги, лози, рідне село, батько, мати, друзі — попливе назад, повільно, але нестримно посунеться, як сунеться повесні щороку крига на Дніпрі.
Пароплав хлюпостався у Дніпрі, як велика біла качка. Старий капітан стояв на містку й мовчки дивився на воду, на береги, інколи його погляд зупинявся на високій постаті худорлявого юнака, в сірому сукняному костюмі, але це тривало лише мить, і знову капітан дивився на лагідні висипи білих пісків, на червоні шелюги й густі лози. Повесні в придніпрянських лозах завжди співали солов'ї. Своїм тьохканням вони ніби змагалися з шумом пароплавних коліс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних трав і квітів, капітан любив стояти на своєму містку, слухати солов'їний спів і думати про свою молодість.
Тепер було літо. Соловейки вже давно замовкли. Ночі стали короткі й теплі. В такі ночі більше хилить до сну, ніж до спогадів. Але капітан дивився на того юнака в сірому костюмі, і якась туга стискувала йому серце, і молодість, його власна молодість, раптом глянула на нього з отих вуглуватих, худих плечей, і його друзі ступнули з далеких-далеких років і незримо стали поруч.
…Вони тоді ховалися з худобою в густих шелюгах на березі Дніпра. Коли з'явився перший пароплав, набитий німецькими солдатами, хлопці думали тільки про те, аби знайти густіші кущі. Та ось найвідчайдушніший з-поміж них Петько Коваленків не стерпів:
— Хлопці, як же воно? Ми в себе вдома, а німець пре по самій середині Дніпра, а ми ховаємося?
— Що ж ти з тими чортами зробиш? — спитав хтось з пастухів. — Аби хоч стрелити було чим…
— Стрелити! — перекривав його Петько. — А ти так спробуй!
І він спробував.
Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу від "буржуйки", виставив свою "гармату" в кущах на видноті, тоді зібрав пастухів з довжезними пугами і навчав їх ляскати водночас, так щоб здавалося в одне. Сам же, щойно з'явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за пазухи дерев'яне калатайло, позичене у сільського сторожа діда Задорожного, і заторохтів ним, як кулеметом. Німці, забачивши в кущах "гармату", почувши "кулемет" і постріли пуг-"гвинтівок", забігали по палубі, зчинили безладну стрілянину, пароплав різко завернув до правого берега, сів там на мілину, а хлопці заходилися від реготу, хвалили Петька за витівку, роззухвалено вигукували:
— От би ще й пароплав затопити!
— Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!
— Ге, попливти! А хто рульовим?
— Хто? Та Петько ж!
— Зміг би, Петьку?
— Може, й зміг, чого там?
— А капітаном?
— Може, й капітаном…
Кожен, хто живе на березі Дніпра, мріє про капітанство. У Петра сталася так, як мріялось.
Давно вже водить він пароплави по рідній річці, дедалі радше й рідше згадуючи про ту давню війну, про чужинців, про постріли над Дніпром.
Та от не встигли одспівати ції весни солов'ї, як почалася нова війна. Капітан вів свій пароплав до Києва і не знав, чи повернеться назад, чи ні. І отой юнак, мабуть, теж їде до Києва і теж, напевне, не знає, чи вдасться йому коли-небудь повернутися додому, чи ні.
Юнак повернувся обличчям до капітана і пішов просто до містка, мабуть, збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капітану знайомим. Він вже десь бачив і оці темні великі очі, і очей трохи облуплений сонцем ніс, і оце круте, як сани-козирки, підборіддя.
— Ти не Коваленків? — несподівано для самого себе спитав капітан.
— Коваленків, — зупинився здивований юнак.
— Василя Коваленка?
— Ні, Дмитра.
— А-а, знав я колись Коваленка, тільки Василя. Біля Дніпра разом росли.
— Я біля Дніпра виріс.
— Та воно так. Коваленків на Дніпрі багато.
— Багато.
— А тепер їдеш?
— Їду.
— Їхати добре діло.
Юнак постояв, сподіваючись, що капітан ще щось скаже, але той і так уже вичерпав весь свій запас балакучості й замовк. Коваленко бачив багато дніпровських капітанів, і знав, що вони люди неговіркі. Цей теж був такий, хоч попервах можна було подумати інакше.
Юнак теж, мабуть, не належав до балакунів. Стенувши плечима, він почав спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тісняву, не хотілося, і він завернув до першого класу. Дорогу йому перепинила невисока дівчина в білому фартушку.
— Куди?
— А туди, — махнув у бік салону юнак.
— Як же вас звати зволите? — знущаючись, вела далі дівчина.
— Андрій, — цілком серйозно відповів юнак. — Андрій Коваленко.
— У нас такими Ануріями всенький трюм набитий, — закопилила вона губу. — Квиток у тебе є?
— Є квиток і навіть більше, ніж квиток. Літер є. Чула таке слово?
— Подумаєш, літер… Та в мене он у третій каюті генерал їде, а він мені літер!..
— Ну, коли генерал, то тоді я не піду туди, — відступив Андрій. — Я ще живого генерала зроду не бачив. Боюсь.
— Пхі, — сказала дівчина. — А я — так ніскілечки.
— Та мені й їхати недовго, до Кременчука, — немов виправдовуючись, промовив Коваленко. — Я й на палубі побуду.
— Зараз буде Келеберда, а там і Кременчук, — повідомила дівчина, якій, мабуть, хотілося погомоніти з юнаком.
— А що означає слово Келеберда, ти знаєш? — запитав її Андрій.
— Звідки мені знати, я сама з Канева.
— А "Канів" що означає?
— Присікався, наче сам знає.
— Ого, — засміявся Андрій. — Я все знаю. Я вченим збирався стати.
— Чого ж не став?
— Як чого? Ти ще й питаєш. Війна.
— Пхі, війна — подумаєш, злякалась, — зневажливо кинула дівчина й поправила свій фартушок.
— Та ти, виявляється, мало що розумієш, а я час гаю на розмови з тобою, — засміявся Андрій і пішов від ошелешеної дівчини, навіть не озирнувшись на неї.
— Подумаєш, вчений, — кинула вона йому вслід і хряпнула дверима першого класу так, що забрязкотіла посуда в буфеті.
Андрій знову вийшов на палубу. Дніпро лежав у синіх сутінках, тихий і ласкавий, і не вірилося, що десь іде війна і бомби шматують і землю, і води, і все живе на них. І ота дівчина, бач, не вірить. А хіба вірить його батько? Сьогодні навіть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрій ждав батька, сподіваючись, що він от-от прибіжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось у бригаді і він так і не прийшов. В Андрія вже не було часу добиратися самому в степ, він і так спізнювався на пароплав, тому довелося їхати не попрощавшись, не побачившись востаннє з батьком. А їхав же він на війну.
Батько вже бачив війну. Він мерз у Пінських болотах, ховався у бур'янах од німців у дев'ятнадцятому році, був поранений петлюрівцями. Тепер він був упевнений, що війна до Дніпра не дійде. Та й скільки можна! При дідах-прадідах була війна, і ще зовсім недавно, за його пам'яті. Татари, турки, шведи, поляки, німці — всі чомусь лізуть на Вкраїну. Колись же мусить бути кінець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогів на їхній території. Постріляють там трошки — та й годі. Він, мабуть, вважав, що Андрій не встигне й до фронту доїхати, як війна закінчиться. Може, саме тому й не прибіг прощатися?
Зате мама старалася. Позичила в сусідів маленького чемоданчика, засмажила курочку, напекла м'яких, білих як сніг пампушок, поклала в чемодан три чистих сорочки, білизну. Андрій сміявся: "Навіщо?" — "Е, моя дитино, сказала мати, — їдеш же в дорогу, між чужих людей. Там все згодиться".
Їдеш у далеку дорогу… Андрій стояв і стояв на палубі, і здавалося йому, що він не пливе, а летить над Дніпром, летить швидко-швидко, як вітер, і вже залетів у таку далечінь од рідного дому, що ніколи не вдасться йому добратися назад.
Пароплав хрипко загудів, завертаючи до пристані. На капітанському містку сказали: "Келеберда".
(Продовження на наступній сторінці)