«Зайчикова хатка» Наталя Забіла

Оселились біля річки
Сірий зайчик та лисичка.
Зайчик — в хатці луб'яній,
А лисичка — в крижаній:

Ось постукала в віконця
Тепла сонячна весна,
І розтанула на сонці
Біла хатка крижана.

Почала лиса зітхати:
— Як я житиму без хати?
Зараз зайця прожену
Й влізу в хатку луб'яну!

Де вже зайчику малому
Суперечить хижаку!
Довелось тікати з дому
Бідолашному звірку.

А лисиця та хвостата
Влізла в зайчикову хату
І в хатинці луб'яній
Оселилась, як в своїй.

Пострибав по лісі зайчик,
Сірий зайчик-побігайчик,
Сльози річкою ллючи:
Страшно в лісі уночі!

Раптом вовк іде до нього
Та й питає: — Що таке?
Мабуть, в зайчика малого
Лихо трапилось тяжке?

— Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..

— Годі, годі, зайчик, плакать,
Витри слізоньки свої.
Знаю я цю розбишаку,
Зараз вижену її!

Підійшли вони до хати,
Вовк гарчить: — Ану, хвостата!
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:

— От як скочу, як підскочу, —
Полетить від тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!

Вовк злякався — та й тікати!
А зайча пішло вночі
Знову захисту шукати,
Сльози річкою ллючи.

Враз ведмідь іде до нього
Та й питає: — Що таке?
Мабуть, в зайчика малого
Лихо трапилось тяжке?

— Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..

— Годі, годі, зайчик, плакать,
Витри слізоньки свої.
Знаю я цю розбишаку,
Зараз вижену її!

Підійшли вони до хати.
— Геть! — загримав волохатий.
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:

— От як скочу, як підскочу —
Полетить із тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!

Як почув ведмідь цю мову —
Враз сховався у кущі,
І побрів наш зайчик знову,
Сльози річкою ллючи.

Стріла зайчика собака,
Розпитала, що та як.
— Годі, — каже, — годі плакать,
Не боюсь я розбишак!

Підійшла й вона до хати,
Загарчала: — Геть, хвостата!
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:

— От як скочу, як підскочу, —
Полетить від тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!

Утекла й собака зразу!
А зайчатко уночі
Знов побігло, від образи
Сльози річкою ллючи.

Враз іде назустріч півник,
Гострі шпори на ногах.
— Що з тобою? Дуже дивно
Зайця бачити в сльозах!

— Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..

— Що ж, провчу я розбишаку!
— Де вже, півничок, тобі?!
Вовк, ведмедик і собака
Відступились в боротьбі...

— Ну, за мене не страшися!
Сам побачиш, — от ходім! —
Вийшли друзі на узлісся,
Де стояв зайчатин дім.

Місяць виглянув з-за хмари.
Півник крилами ударив.
— Годі спать — ку-ку-рі-ку! —
На чужім пуховику!

Вмить лиса продерла очі.
— Хто там ходить по двору?
От як скочу, як підскочу —
На шматочки роздеру!

Не злякався півник смілий
Та на ґанок як стрибне.
— Забирайся, поки ціла!
Не дратуй, гляди, мене!

Відкида лиса запори,
Бачить: півник-молодець,
Гострий дзьоб, сталеві шпори
Ще й червоний гребінець.

Тут лиса аж закрутилась
— Я хороша! Я не зла!
Я з зайчатком не сварилась,
По-сусідському жила!..

А сама — мерщій на ґанок,
Та — по східцях, та у ліс!..
І зустрінув зайчик ранок
Знов веселий, як колись.