Кинули жереб, і кремінна сокира впала на голову жертві. Молодий хлопець, який витягнув жереб, підійшов до жертовника з спокійним, байдужим поглядом: хіба не все одно, як умирати...
На ранок Оа взяв за руку Кайю, переклав на власні плечі її і свою ношу й повів її далі слідом за рештками великого племені; старий Ун залишився на місці останньої ночівлі разом з маленьким сином Кайї: вони вже ніколи не прокинуться.
Кайя зовсім знесиліла, але все ж таки йшла. А слідом за ними кілька блідих виснажених юнаків тягли священний камінь великого бога Червоного Звіря.
Падав сніг, і холодний вітер різав обличчя. Не можна було розібрати, чи то вітер, чи то шакали виють десь позаду...
Опівдні зупинилися. Не було вже сил посуватися вперед. Ноги в’язли в глибокому снігові. Треба було передихнути.
До Оа підійшли його товариші й попрохали, щоби він ще раз помолився Червоному Звірю і приніс йому щоденну данину.
Оа поклав зовсім стомлену Кайю на звірячі шкіри під деревом і пішов. Він поклав на камінь оберемок хмизу й сухої трави й довго повторював перед ним молитовні слова. Всі чекали з потаємною надією. Але дарма…
Коли Оа повернувсь до дерева, Кайя була вже мертва.
І тоді страшенне обурення охопило його. В дикому божевіллі метнувся він до священного каменя й одчайно гукнув:
— Все загинуло!.. Так пропади й ти, безжалісний бог!
І, схопивши велику каменюку, він з розмаху вдарив нею по вівтарю Червоного Звіря.
І в той же мент з-під каменя спалахнула іскра й запалила суху траву. Вогонь вирвався на волю й весело застрибав по хмизові.
Оа стояв, як закам’янілий. Потім раптом злісний, хрипкий регіт розкотився по лісу.
До священного каменя поспішали чоловіки й жінки — всі, хто залишився ще від великого племені... І раптом побачили червоне полум’я й над ним Оа, що стояв з високо піднятими над головою руками, кликав їх і хрипко, злісно сміявся.
— Ось дивіться! Ось ваш бог, якого ви думали умилостивити всілякими жертвами! І ніхто не догадався ляснути його добре каменем, щоби був він слухняним... Дивіться!
Й він щосили жбурнув каменюку на уламок каменя, що лежав перед ним: полетіли іскри.
— Підкладіть сюди сухої трави, і кожний з вас матиме Червоного Звіря у своїй печері, коли він схоче... І він буде прислужувати вам, зогрівати й боронити від ворогів за ту їжу, що ви йому даєте, буде боятися вас, буде знати, що не він, а людина над ним господар!
Всі мовчки слухали його сміливі слова, і тепер уже не туманна надія, а бадьора упевненість оживала в їх серцях. Тепер вони знали — їм уже не треба боятися смерті: велика невідома сила — вогонь — тепер під їх владою. З ним вони зуміють дійти до теплих країв і далі жити й боротися.
Великий Червоний Звір вже не був богом.
* * *
Пройшли іще віки й тисячоліття. Розрослося й розповсюдилося людське плем’я. Воно підневолило собі тваринне й рослинне царство, захопило всю землю, море й повітря.
В великій, нескінченій боротьбі за існування люди вийшли переможцями над іншими тваринами.
Вони примусили колишнього бога Червоного Звіря зогрівати, охороняти їх, готувати їжу, працювати на фабриках і заводах, переганяти на далекі віддалі довгі навантажені потяги, перевозити через моря пароплави.
І тільки великі чорні північні ліси, де ще бродять на волі дикі звірі, не боячись людей, де ще зрідка можна чути грюкіт сокири, схоронили в собі старовинну казку про Червоного Звіря і про сміливого Оа, що зумів його перемогти.
Хитаються сонно столітні сосни над лісовими озерами, шепочуться таємно темно-зеленими зірчастими гілками — розповідають...