Мальва таки прийшла до них літом, саме в жнива, пізнього вечора, ледь за Глинськом вщухла молотарка, яку щоночі охороняє поліція від партизанів. Довкола Глинська знищено кілька молотарок — в Овечому, в Чупринках, у Білій Греблі, то окупанти цю молотарку пильно оберігали. Бруно Месмер все гасав по селах і вимагав: хліба, хліба, хліба! — для армії, яка саме рвалася до Волги, до Сталінграда. Бруно Месмер видав наказ, щоб шеф гестапо карав на смерть кожного, хто вкраде з поля чи з току бодай один кілограм хліба, який увесь до грама належить тепер великому рейхові, як і все на цій землі. Наказ читали на сходках селян, вивішували в управах, поширювали листівками, але хліба в коморах не більшало, і окупанти лютували, закрили всі діючі млини, ба навіть вітряки, влаштовували показові розправи на селах, та від того лише міцнішала кругова порука селян і росла ненависть до окупантів. То тут, то там з'являлися партизани, роззброювали поліцейські пости, спалювали молотарки, роздавали вже припасений хліб з комор, а від ціпа рейх хліба не наїсться. І лише цю глинську молотарку наче хто оберігав. Месмер з настанням вечора полюбляв прочиняти вікно за колючим дротом і вслухатися, як вона гуде — вдень її не чути, а вечоровий гул сюди долинав, вселяючи спокій та обіцяючи ще одну спокійну ніч з небагатьох у цьому "глинському пеклі", у якому і Месмер, і вся його рать почувались дедалі тривожніше. На нараді, яку провів з ними Герінг під Вінницею, у своїй ставці, не як рейхсмаршал, а як шеф з питань економіки, його, Месмера, було обізвано фантазером, якого посаджено на найкращому чорноземі в світі, та пшениці з того чорнозему уже тепер не вистачає, щоб прогодувати лише челядь Месмера та його охорону в Глинську. А ще пнеться Месмер до Вавилона замість того, щоб той Вавилон зрівняти з землею й засіяти на наступний рік цукровими буряками. Після того Месмер закинув свої зодчі ідеї щодо майбутнього Вавилона аріїв і став реальніше дивитися на речі й на сам Вавилон, стаючи у власних очах ординарним, тупим гауляйтером, як усі ті, кого він знав по сусідніх з ним гебітскомісаріатах. Розстрілювати, вішати, нищити й ніскільки не думати про майбутнє облаштування цих земель для переможців, тобто для них–бо самих.
Він уже вкотре цікавився у Ріхтера, де та птаха, якій він, Ріхтер, дав пароль і яка обіцяла прийти до них з цінними даними про більшовицьке підпілля. Ріхтер сказав, що, з усього видно, Бужанка втекла з району, якби вона залишилась тут, то вже, напевне, його люди, яких він має тут і на селах, натрапили б на її слід. Припустимо, вона пішла з району. Але ж хто тоді очолює підпілля? Хто валить поїзди, спалює молотарки, роззброює поліцейські пости і, як не прикро зізнатися, загрожує самому Глинську? Ми з вами, мовив Месмер, сидимо за колючим дротом не як переможці, а як в'язні, ми навіть молотарку вночі можемо послухати крізь прочинене вікно, а я і вдень боюся наближатись до неї, не маючи певності, хто молотить на ній: селяни для нас чи партизани для себе. Якщо так буде продовжуватись, ми з вами, Конраде, змушені будемо залишити свої пости й попроситись на фронт. Він запитав, чи йому не спадало на думку щось подібне?
Розмова відбувалась за вечерею, при Варі, яка подавала до столу. Гестапівець був помітно обурений такою одвертістю шефа в присутності цієї глинської служки, яка опинилася тут завдяки Шварцу, але й сам Шварц ще потребує уточнень, у Зальцбурзі не знають його, ніякий Шварц ніякого похоронного бюро там ніколи не тримав, отже, це одна з його легенд, а тим часом тут, і це перевірено, він ходив у начальниках і розкошував на машині, тоді як більші за нього начальники вдовольнялись кінським виїздом. Ріхтер завів справу на Шварца, в якій, між іншим, був такий рядок: "Австрієць, в якому нічого ні німецького, ні австрійського, а вимова його нагадує мені форкання старого коня. Але має ту перевагу над нами, що знає місцевих людей і дороги. Месмер вважає його знахідкою, а я чую в ньому замаскованого ворога рейху".
На другий день Мальва вже знала зміст цієї підслуханої Варею розмови, переданий Шварцом, який з тих самих пір, як Мальва від безвиході згадала його ім'я, цілком серйозно вважає себе членом підпілля, тобто одним з тих, кого назвав Валігуров, хоч той насправді чомусь забув про австрійця, напевне, тому, що той безпартійний. А тим часом ціни не скласти його послугам, і цей прихід Мальви, такий запізнілий для окупантів, також відбувся не без його вивідок, його сприяння. Шварц передчував, що Ріхтер ось–ось його викриє, і підштовхнув Мальву діяти рішуче й негайно.
І хоч самої Мальви не було при тому, її вважали надто ламкою істотою для нападу на Глинськ, але її ім'я, її ненависть та її пароль були з людьми Ксана Ксанича, який відважився на цю відчайдушну операцію — на взяття Глинська. Партизани в'їхали у Глинськ на звичайних мажах для снопів, під виглядом молотильної бригади, яка саме о цій порі поверталася з поля щовечора, без жодного пострілу опинилися в центрі, а вже тут, зупинивши вози, вихором обрушились на гестапо, гебітскомісаріат і на поліцейську казарму, яка здалась майже без бою.
На одній із таких маж вони й привезли в ліс шефа гестапо, босого, без пояса — намагався втекти, захопили у чому був. Месмера не виявили в Глинську, він у супроводі кількох гестапівців відбув у Шаргород проводити нараду зондеркомендантів. Всю ніч партизани тьопали за возом, навантаженим зброєю та провіантом, прибули у Грабисько на світанку, ще добрих кілометрів п'ять тяглись лісом, то Мальва так і не дочекалася їх, пішла спочити в хату лісника, куди вже не раз за це літо приходила зі свого підпілля.
Ксан Ксанич розбудив її, та, власне, вона й не спала, не встигла заснути. Налякав: справжній тобі гестапівець, весь у їхньому, лише вуса та очі наші. І чоботи розбиті, — далася їм ця ніч.
— Все підтвердилось? — запитала Мальва.
— Підтвердилось. Месмера нема — в Шаргороді, поліція теж в розгоні, на всю казарму було чоловік сім–вісім, інші стережуть молотарки на полях, зернопункти в глибинках, в розгоні, словом. А цей, — кивнув головою на двері, — був на місці. Якраз за вечерею застали.
— Живий?
— Живий… Ангелом прикидається. А в дітей сам стріляв… Я бачив з вікна лікарні, як це відбувалося. Той сидів у кріслі… Гебітс… А цей стріляв. Потім ходив, як мана. Дострілював…
— А наші хоч усі?
— Всі. Ми на них — як сніг на голову. В'їхали собі на мажах. Через увесь Глинськ. Ніхто й "брешеш" не сказав. Без розвідки, без нічого. Прямо з молотьби на бал. Пилип Шуляк не повірить, що ми взяли Глинськ. Он він на Рогачин нападав. Але не взяв…
— Зніміть цю гидоту! — показала Мальва на кашкет з орлом.
— Воно й справді аж голова болить… — поклав на поличку. — Нехай для діла, може, й знадобиться…
Мальва вийшла не запнута, сива, щоправда, взула чоботи, хоч і не знала, що той босий. Впізнав її, зірвався з лави, на якій сидів склавши руки, низько відкланявся. Обличчя защетиніло за ніч, очі запали, дивились на Мальву благально. Мальва не витримала їх погляду, показала рукою на лаву, щоб сів. Подякував. За що ж тут дякувати, подумала, мимохіть посміхнувшись з тої думки. Людина. Хоче жити… А хіба ті всі не хотіли жити? І ті, кого він ще звів би зі світу, — не хотять? Бути, жити, сміятись, радіти, закохуватися… Знову склав руки, набожно, сама безневинність в тих руках… А скільки життів ще могло б пройти через її руки? І скільки смертей… За якими ж це законами у звичайній людині, отакій босій, безпорадній, навіть нещасній, може, на цю хвилю глибоко нещасній, заформувався колись кат і живе в ній, живе роками… Живе свідомо й переконано, узаконений рейхом, ще й Богом… таким слухняним і жорстоким Богом…
— Води…
— Дайте йому води.
Ксан Ксанич вийшов у сіни, набрав там з діжечки мідну кварту, приніс.
Випив, подякував, повертаючи кварту, й знову отой тускно–благальний, невідразний, що пронизує до холодного щему погляд голубих очей, якихось потворно голубих, Мальві стерпіти його несила. Іще недавно ці очі дивились на світ інакше, напевне гадаючи, що світ належить їм, що вони одні здатні обійняти його та диктувати йому своє…
— Діти ще тут? — запитала Мальва.
— Тут. У лісництві… — Ксан Ксанич зиркнув на ходики, що цокали собі на стіні. Щоразу, залишаючи ліс, Мальва мала звичку підтягувати гирку, щоб ходики не зупинилися. — Ще сплять.
— Коли повстають, приведіть їх сюди… Хай судять його. Діти… Глинські діти. Діти вбитих батьків…
Збагнув, про що йдеться, а може, відчув те інтуїцією ката. Жах перекосив обличчя, пойняв ядучу голубизну очей, заворушив здеревілими вустами: "Кожу–на–а! Ко–жу–на–а!" — зсунувся з лави, щоб впасти в ноги…
— Сядь! — наказала Мальва.
Він забелькотів всіма мовами разом, які знав і не знав, що виконував лише закони своєї держави. Не він, то інший на його місці робив би те саме. За законами сильнішого, за законами переможця…
— А людина?! Жива людина ще є чи нема її? — вкрай обурився Ксан Ксанич. — Оцей самий ваш ман! Дідько б вас побрав!
Цокають ходики на стіні. Мальві уявився той суд, який чекає його. Суд дітей, що розбирали свої оселі, в яких народились… Суд осиротілих, суд розтерзаних сімей… Мальва вийшла, ліс жив своїм правічним буттям, хоч грабовий ліс однаково суворий і чорний навіть о цій вранішній годині, що ледь–ледь позолочує його десь зі сходу. Хотілося йти в ту стіну, розчинитися у ній, стати грабовим лісом, така туга раптом обійняла її по Сташку, який на суд той не прийде…
У млині свищуть вітри десь аж на горищі, а видає, що ніби хтось плаче. Має ж бо грати там скрипочка Сильвестра о цій порі, але, мабуть, одіграла своє — не чути її… Та чи вижив Лель Лелькович? Десятий… Якби знаття, що вижив, то можна було б зараз податись до нього. Ще як виходили з Вавилона, то Мальва так і зміркувала: "Тільки до нього! Тільки в школу. Куди ще з таким воїнством? Нема його — Ярема є, нема Яреми — Кирило Лукич, а хтось таки є. У лемків школа порожньою не може стояти. Аби тільки не німці…" У клубі світло, в одному лише вікні, але й того досить: отже, німці там. Стоять і досі, чатують залізницю. А ми ведемо дітей через городи, через якісь рови та байраки (тоді начебто їх і не було) до школи. Вивели з дому дев'ятеро, двоє найменшеньких довелося залишити в Журбові — геть захляли, а ці падають, встають, видираються, — що воно за диво таке — Зелені Млини, що треба було йти до них такими далекими обхідними дорогами — три дні й три ночі?.. Аж бачать, що це таке саме село, як усі села, — темне, холодне. Та коли ж ні, не таке саме.
Іде поїзд, сипле іскрами в ніч, перетинає всі Зелені Млини з кінця в кінець, засвічує вікна клубу, й потім ще довго відлунює стук коліс у скронях. "Це місто?" — "Ні, це село". — "А чому ж тут ходять поїзди?" — "От морока тобі з тими поїздами! — сердиться Мальва. — Хай собі ходять…"
Ніч така, що неба не видно, звідкіля лишень беруться отакі ночі, Мальва пильнує за отим меншеньким, щоб не відбилось. Ось не можемо знайти школу, а Римці конче все треба знати. Біля клубу чути чиїсь команди — не німецькі, але різкі, короткі, напевне, військові — мимоволі зупиняюсь: який ще народ прийшов у Зелені Млини, крім нас? Діти попадали, наче їх могли звідтіля побачити. "Вставайте! Це вже зовсім поруч". Мальва шепоче мені: "Прийшли прямо в пастку… І школи чортма. Може, зруйнували її?" — "Тоді була…" І раптом вогник. Зблимнув і погас. "Он вона, он!"
Стоїть. І шкільна сторожка, й школа. Вітер шарудить у саду опалим листям. Заходимо у подвір'я, в сторожці задзяволів песик, дрібненько так, "дошкільня", а тут діти збились в гурток, стоять, чекають, наша нерішучість їх всю дорогу насторожувала, присмучувала, коли раптом хтось з них: "Скрипка!" — "Яка скрипка? Не вигадуй. То он листя в саду". — "Скрипка! Хіба не чуєте?" — "То у нього в голові грає…" Та досить було замовкнути песику у сторожці, як всі ми вже вчули її: грає. Кажу Мальві: "Лель Лелькович уже тут. Ідіть, стукайте, може, він не впізнає".
Пішла до причільного ґанку, постукалась у двері, якось нервово, могла б і спокійніше.
"Хто там?"
"Мені Леля Лельковича…"
"А хто? Хто?"
"Яка різниця вам?.. Це ви, Яремо?"
"Ну я… Ідіть на ті двері".
"На які це?"
"На головні. Ці забиті…"
Мальва йде на центральні. Довго стоїть там. Нема ні Яреми, нема нікого. Мальва стоїть, а я тут з дітьми, сонними, висотаними, ось–ось попадають. Чути, як Ярема шкутильгає десь там всередині по довгому коридору, врешті повертає ключа у дверях, виходить на східці. Нахиляється так, що страшно стало за Мальву, не може впізнати…
"Забули вже. Мальва Кожушна".
"О! Яка гостя! А казали…"
"Я не сама", — перебила його Мальва.
"Ну, певно, куди ж у таку ніч одній. Заходьте! Хто там ще?"
Школа! Хтось наче підмінив дітей, вдихнув у них силу, прогнав сон і втому. Наввипередки, мерщій, мерщій, Ярема не встиг навіть роззирнутись, як вони всі вже там, у коридорі. "Тут і побудьте", — сказала їм Мальва, а ми йдемо за Яремою наосліп. І як він ото в темноті може ступати такими велетенськими кроками? Відчиняє двері до світла, пропускає Мальву, мене, заходить сам. Мальва стоїть, не може зрушити з місця, мовчить, і я поруч мовчу, розуміючи її, бо ж якесь дивне почуття охопило мене: ось він, десятий….
Лель Лелькович стояв на милицях, ще свіжих, не затертих, з одною ногою у чоботі з жовтого хрому, друга холоша, підігнута вище коліна, була заправлена за пояс, з білої сорочки стриміла худа шия, обличчя також худорляве, загострене, й лише очі та тиха усмішка нагадували того колишнього Леля Лельковича.
— Ну, проходьте, проходьте… — Найтривкіше, напевне, в людини голос — все той же лагідний, низький, з ледь вловимим прононсом.
Мальва підійшла до нього, розцілувались вони, а я все стояв (учень перед своїм давнім учителем історії), не знав, як мені бути, як привітатись, доки вчитель сам ступив милицями крок у мій бік:
— А це ж хто?
— Валах, — сказала Мальва. — Вавилонський. Колись "бісеня" йому припало з короваю…
— А! Мене, мене, текел, перес… — І розсміявся, щиро, по–доброму, як можуть лише вчителі з недолугості своїх колишніх учнів. І я розсміявся, а за мною і Мальва, може, з радості, що ми тут, що ми таки дійшли сюди, а може, то був сміх, яким люди тамують горе, гіркоту долі. Лише Ярема був якийсь урочистий, тихий, помітно стривожений чи все ще вражений з нашої появи, сказав Лелю Лельковичу: "Там — діти…" Якось винувато спитав:
— Чиї діти?
— Наші, наші, Лелю Лельковичу. Вавилонські…
— Де вони? Кличте їх! — наказав Яремі вже тоном директора.
Ярема вийшов. А тут, на столі, скрипочка із смичком, Сильвестрова, певна річ. Доки ми йшли через головний ґанок, Сильвестр, напевне, вислизнув через ті двері, "забиті", та, певно, й не один вислизнув, про це свідчать кинуті стільці.
— А Москва стоїть… — каже Лель Лелькович.
— Ці везуть і везуть поранених. Там випали сніги. А ми тут південніше… Якась довга осінь, ще не було такої…
— А що за народ тепер тут?
— Мадяри. Тих погнали на фронт…
Повернувся Ярема: поснули діти. Лель Лелькович показує Яремі на карбідку, той бере світильник зі стола, йдемо всі за ним в коридор, діти на підлозі наче побиті, Лель Лелькович стоїть над ними на милицях, каже Яремі, щоб вніс соломи до кабінету й ряденця якісь, прийшли ж бо до школи, а не куди–небудь. Що вони про нас подумають?.. Іду з Яремою до стіжечка, потім по ряденця у сторожку, песик дзяволить, дзяволить, через Зелені Млини знову йде поїзд — у зворотний бік, на схід, важко йде, долає підйом. "З танками", — каже Ярема десь з–під білої в'язки…
Вдосвіта випав сніг, настає зима, курить сторожка перехнябленим комином, Ярема готує сніданок — для всіх, а за стіною вже постукує милицями Лель Лелькович, виходить через свій ґанок на подвір'я, у білому кожушку, в шапці, гукає Ярему. Ярема біжить до хліва, виводить коня, білого старого коня, допомагає Лелю Лельковичу забратись на нього й, одібравши милиці, чекає, чи верхівець не впаде. "Мальво, Мальво!" До вікна підбігає Мальва, бачить вершника, той саме виїздить з подвір'я, помітно зачудована ним, поїхав прилаштовувати дітей на зиму, а по зимі стане видніше, як воно буде.
Це той Лель Лелькович, який стільки років витанцьовував у клубі з однаковим хистом і щонайпшаркіші і щонайграціозніші танки лемків. Повернувшись, він сказав, що ніхто йому не посмів відмовити, що якось вже ми тут гуртом дамо раду і дітям, і собі. Мальва не могла стриматись, підійшла до нього, заплакала… Я згадав шкільну молотарку, все оте пригадалося, що знав про них, і нишком подумав, що якби життя дослухалось людей, підкорялося їм, то вони з'єдналися б у великий союз вже давно, іще того незабутнього літа, коли я все тут порівнював з нашим безсмертним Вавилоном.
Весь день заложників гнали до Глинська. Напівміфічні вавилонські бабусі замикали той похід у смерть, а за ними з роздертими спекою пащами душились в ошийниках вівчарки кольору пилюки, яку здіймав над собою натовп. Деякі бабусі не витримували, падали на коліна, зводили до неба руки, жилаві й темні, як земля, і тоді постріл примушував озиратись увесь натовп, що вже хотів швидше здолати цю останню дорогу. Що ближче до Глинська, то частіше лунали ті поодинокі постріли, й поволі натовп звик до них, передні не озирались, місили гарячу куряву літа, задихаючись у ній. Ні вітерця в полі. Курява посувалася разом з ними, разом з ними і вповзла до Глинська. Йшли по головній вулиці, гаряче каміння бруківки обпікало дітям ноги, тому всі, хто босий — і жінки, й діти, — пробували виступати на обочину, але жандарми заганяли їх назад на бруківку, весь гурт наддав кроку, пішов шпаркшіе — босі обганяли взутих. На ґанку колишнього будинку райкому обвис прапор — здалеку це так нагадувало минуле, та ледь шелеснув вітерець з Південного Бугу, заграв шовком, Фабіян загледів на прапорі свастику — в будинку розмістився гебітскомісаріат, оточивши себе зусебіч високим колючим дротом. Сам будинок, однак, не був занедбаний, його підбілено, а ґанок пофарбовано у сірий колір.
Натовп зупинили неподалік, на ярмарковому майдані. Діти попадали на бруківку, вимиту напередодні в'язнями, матері заходилися годувати немовлят.
З будинку вийшов Месмер у супроводі перекладачки — юної, ставної, з цупкою косою на голові — на німецький лад. Щось сказав перекладачці, і її прокурений тенорок оголосив людям майже якось відсторонено, ніби без неї: "Чоловіки — до Вознесенія. Жінки й діти — до Спаса. Так наказав пан Месмер". Сам він підтвердив це кивком голови.
Дружини прощалися з чоловіками, заячав Явтушок, залишаючи Прісю з його вилетками — найменшими синами. Голим у дорозі накинули іще чиєсь дитя, зовсім пуцьверінка. Пріся посадовила його на "барана", тримаючи за ніжки. Потім всю дорогу його ніс Явтушок на собі. Все злився ще й на те, що мусить нести, крім власного горя, й чуже в тій останній дорозі. Тепер він поцілував хлопчика у чоло, як рідного, хіба ж дитя в чомусь винне.
— Прощавай, — мовила Пріся, — коли що…
Явтушок заридав. Їх, чоловіків, недаремно засилають до Вознесенія. Або спалять там, або ж розстріляють цієї ночі. Ще коли вибралися за Вавилон, Явтушок бачив, як його хата спалахнула свічкою. Зараз Фабіян повів їх до Вознесенія. Явтушок пробився до нього підтюпцем, взявся за лікоть: "І померти, гади, разом не дадуть". — "Вандали, — відповів філософ. — Що ти з них хочеш". Перепитав: "Не бачу Савки Чибіса?" — "Не було його біля розп'яття. Або втік, або вбили. А цапок ваш був. Шмигонув у коноплі, коли проходили повз Бугів. А ще кажуть, що худобина не має розуму. Аби ще нам такий розум".
Прохолода церкви остудила їм душі, але ж чому нема ні болю, ні подиву в очах богів, адже байдужість впала на людей звідусіль, де шукали вони співчуття? Потім за ними зачинили браму — як легко й просто перетворити храм на в'язницю, адже більшість, за винятком хіба що філософа, вчащали до цієї церкви, били тут поклони, шепотіли молитви, дослухались благоговійно до хорів — нині ж попадали попід стінами, забувши Бога й забуті Богом. Явтушок востаннє тут був на пасхальну всеношну — освячував паску з власного іще поля. Тоді в церкві пахло душами померлих, що злітаються сюди щоразу з цвинтарських помешкань, потом орачів, які щойно виступили з ріллі й принесли сюди земну правічність, а загалом тоді пахло тут великою перенаселеністю світу, який нагадуватиме колись церкву на пасхальну вечерню. Перед тим як приступити до освячення хліба, біскуп кам'янець–подільський (він прибув на одну службу) казав чудові слова про хліб: "Все буде — машини, електростанції, міста на морі й навіть під морем, але довічним світильником життя залишиться хліб". Явтушок торкнувся пучками пальців ризи біскупа, коли той освячував паски у кошиках та у вузликах, зачепив нігтем золоту нитку й під сміх віруючих ледве одірвався од ризи біскупа. Потім та нитка соталася усі кілометри, коли повертався до Вавилона, аж он воно яка то була прикмета — повернутись до цього храму, але в ролі заложника, смертника. Якби не зачепив тоді тієї нитки, то, може, всього цього й не сталося б. Зараз тихцем переповів про те Фабіянові. А той: "Все життя людина має остерігатись поганих прикмет і обрізувати нігті, коли вибирається до храму, аби не виторочити ненароком золоту нитку з ризи біскупа, бо то не так гріх, як сміх".
У Вознесенії вікна високо, й ніяк дістатися до них, щоб побачити, що діється у Спасі: яка варта, який нагляд. Бо слов'янська душа так облаштована, що тільки опиняється в тюрмі, то відразу ж думає про втечу. На майдані запрацювали сокири — безліч сокир, — будували шибениці. "Майструють", — сказав Фабіян.
Глинськ прокинувся вдосвіта, як тільки на стінах зафосфорилися очі богів. Явтушок, вимучений, спав на підлозі, згорнувшись калачиком. Промінь упав з високого вікна на його червоні ноги й добирався вже до обличчя, то Явтушок піймав його й відкинув, ніби золоту нитку біскупа.
На майдані шикувались жандарми й поліцаї, чути було німецькі команди, потім голос Месмера про непереможність рейху, про провидіння й геній фюрера. Тоді когось вивели з будинку гестапо. Потім іще команда, й далі військовим кроком йшли сюди, до Вознесенія, зупинились перед брамою. Фабіян розбудив Явтушка, той зірвався, мов ошпарений. Жандарм розчинив браму, став у рамі дверей, показав на майдан: "Бістро!"
Явтушок спробував сховатися в церкві, кинувся був за врата, але поліцай з Овечого знайшов його там, вивів за шиворот з церкви. Зі Спаса виступили жінки й діти. Під шибеницею стояла Варя Шатрова.
Стояла незрушно, наче не признала Вавилона, дивилася на біснування стрижів над виспою.
Варі наказали стати на ослін під мотузкою. Там чекав її кат в білих рукавичках, вже немолодий, худорлявий гестапівець. Він заніс петлю над Варею, накинув на шию, затяг. Тоді зіскочив з ослона, дав їй якусь мить на прощання зі світом. Варя поправила мотузку й тоді знайшла когось у натовпі, на лівій щоці заіскрилась сльоза.
"Прощайте…" — прошепотіла Варя. У неї загубився голос, очі ще когось шукали по натовпу. Вона щось казала, але голосу не було. Месмер подав знак катові. Той ударом ноги вибив з–під Варі ослін на білому помості.
Тоді два гестапівці вивели на поміст Шварца на дерев'янці, зарослого, чорного, у закривавленій сорочці. Показали йому на ослін. Він спробував був забратись на нього, перекинув ослін, сам звалився на поміст. Його підвели, допомогли стати на ослін, все той же кат у білих рукавичках накинув йому петлю на шию. Шварц пошукав у натовпі Фабіяна, посміхнувся, попрощався ледь помітним кивком голови, не проронив ні слова. Хтось заплакав у натовпі — жіночий плач, у Шварца тут, у Глинську, була старенька дружина, напевне, вона й заплакала. Месмер подав знак, і все повторилося. Забилася у конвульсії єдина нога. А до дерев'янки підійшов гестапівець з молоточком і фанеркою, дістав з зубів гвіздка й прибив ним фанерку до дерев'янки. На фанерці було написано: "Австрійський собака".
— Тепер ідіть до свого Вавилона і згиньте там! Усі гиньте! — закричав Месмер, проклинаючи їх услід.
Матір Мальвину підібрали по дорозі (іще з кількома вбитими), принесли до Вавилона й поховали біля Орфея Кожушного.
Вавилоняни трималися своїх згарищ, своїх льохів, своїх стежинок до конопель та до річки. Не було й дня, щоб Фабіян не провідував потерпілих, підбадьорював їх, кликав до життя. Він все водив свою невеличку "депутацію" (Савку й цапа) по Вавилону. Бачачи обмерлі та чорні згарища, над якими все ще стояв чад, Фабіян часто потайки плакав. Савка Чибіс присоромлював його, чи ж гоже великому філософу показувати себе тонкосльозим на людях, на що Фабіян відповідав: "Я єсьм людина, Савко".
Щоб бодай трохи забутися й перенестись душею до іншого світу, він читав для них вечорами "Пана Тадеуша" в оригіналі. Цапкові спалося під те читання чудово, непокоїла все ж одна заковика, що з деяких пір засіла в ньому: а чи не іноземець, бува, й сам його господар? Справжній вавилонянин має триматися свого. Вранці, коли вони знову виходили на Вавилон усі троє, цапок бачив, як люди горнуться до його господаря в цій біді, то відчував, що вони мають в його особі не абиякого, а великого мужа і втішальника; у нього з'являлося почуття, близьке до обожнення. Але воно тривало в його душі лише якусь мить.
…Вдосвіта почався обстріл Вавилона. Зі сходу били з важких гармат, били здалеку, бо самих пострілів не було чути, зате тут Вавилон здригався, як у пропасниці. Горіли вавилонські стайні, в яких німці влаштували нічліжку, остаточно було розбите й зрівняне з землею "дворянське гніздо" Чапличів, снаряди рвалися вже ближче до Татарських валів, примусили філософа і цапа залишити хатину й перебратися на кладовище, до родинного склепу Тисевичів. Фабіян вдався до того, щоб, на випадок смерті, аби тут–таки і бути похованим. Цапка він вигнав зі склепу, той з переляку жував повітря і поводився не так достойно, як поводив би себе за таких обставин його батько — цап Фабіян. Цапок стояв біля склепу із заплющеними зі страху очима, а його господар лежав на білому саркофазі когось із Тисевичів. Лежав горілиць, налаштувавшись до смерті.
Та ось склеп почали заповнювати жінки в чорному, чоловіки, діти — Фабіян розумів, що це йому ввижається на цвинтарі, але з подивом розглядав їх, наче живих, вони й товпилися, наче живі, — всі ті, кого він за цю війну поховав тут, але диво дивне — не міг віднайти у тому мовчазному натовпі Сташка. Може, якоїсь ночі Мальва переховала його ближче до себе, в Зелені Млини? Питається у Зінгерки, хто–хто, а вона мала б знати, де нині душа її онука, але та — ні пари з уст, стоїть, самими очима благає його про щось. Це була мить, коли Фабіян повірив у воскресіння, зачув чи, точніше, відгадав благання воскреслих: "Веди нас до наших убивць. Настав час суду, час визволення, час розплати…" — "Дайте ж вийти", — сказав Левко Хоробрий, встаючи з саркофага. Ті розступилися, і коли він вийшов зі склепу, то перше, що побачив — убивць…
Тяглися від самого Прицького, через Вавилон, на Семиводи. Весна була в розпалі, вавилонський чорнозем о цій порі перетворюється на непрохідний чорний океан, тисячі ніг місили його, чвакали, визувалися з чобіт, вже й не розібрати було, хто йшов озутий, а хто босий, а попереду тієї сірої гідри ступав якийсь високий чин, все ще тримав на рівні носа фельдмаршальський жезл, хоч той жезл на рівні носа вже нічого не міг для них змінити. "Можливо, це і є той самий Манштейн, — подумав Фабіян, — війська якого не так давно сунули через Вавилон і ніч, і день, і ще два тижні поспіль — на тисячах машин котилися на схід".
Ніякісінької уваги на Фабіяна й на його цапка. Фельдмаршал пройшов перед цими двома вавилонянами, наче на передсмертному параді. Завважив удалині зеленець весняного вруна, напевне, подумав, що то твердь, озирнувся на колону, підняв жезл, показав ним у той бік. Але тут зметнулась над Вавилоном душа Явтушка, розстріляного минулої осені за ті вруна, перепинила фельдмаршала, вихопила з його руки жезл і вказала іншу дорогу — розгаслу дорогу на Журбів. Де–де, а на тому вруні вони вже, напевно, потонули б, та для Явтушка навіть погибель його вбивць не могла б відшкодувати високої ціни цього живого поля, яке він засівав осінніми ночами для Вавилона.
Хтозна, як обійшовся б із ними живий Явтушок, може, став би благати: "Пане фельдмаршал, пане фельдмаршал! Це ж хліб! Брот, брот по–вашому. Хіба ж можна плюндрувати його такої ранньої весни?.." Але ж той вічний селянин, що постав зараз в уяві філософа, мав діяти рішучіше й саме так, як діяв воскреслий Явтушок. "Безсмертна земля і безсмертний Явтушок на ній, — подумав Фабіян. — Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший. Пріся скаже про нього перед смертю: "Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавилон…Епілог
Філософ помирав, на його смерть не надійшов ніхто з вавилонян, він, власне, й не сподівався на те, оскільки відтоді, як остаточно осліп, контакт з Вавилоном підтримував лише з допомогою цапа. З ним інколи виходив на люди, тримаючись за ріжок, пощерблений кільцями літ, — син цапа Фабіяна не мав тих велетенських кручених паничів, що їх мав батько, розумом також був кволіший, що аж ніяк не свідчило, що цапине плем'я вироджується, воно лише повертається до свого нормального, природного стану, в якому батько був лише щасливим винятком. З цим нащадком філософ говорив рідко й зараз згадав про нього тільки тому, що передчував смерть, а поруч не виявилось живої душі, до якої міг би звернутись перед смертю.
"Отак–то, брате, — сказав Фабіян, чуючи, як цапок зітхає під верстаком у неприбраних стружках, які залишив там новий трунар Савка Чибіс, майструючи кілька днів поспіль домовину для філософа. — Після мене в цій хатині оселиться Савка, а я забув попросити його, щоб він не проганяв тебе. Як–не–як, а ти був мені за поводиря, хоч скільки разів заводив у став замість того, щоб спершу перевести мене через греблю, а тоді вже йти собі на водопій. Загалом у тобі щось є від того геніального Фабіяна… А знаєш, коли я вперше виявив у тобі присутність розуму? Коли оті вавилонські бешкетники, які завжди мали втіху глузувати з мене і взагалі з істот безпорадних, обрізали тобі бороду, і ти не виходив на люди, аж доки не відросла борода. Я тоді був ще зрячий і бачив, як ти ходив виглядатись на Чебрець, як ти страждав без бороди. Ось коли, телепню, я признав у тобі спалах розуму. А мені Бог так і не дав гарної бороди, і, може, тому я не став великим філософом. Але що тобі казати, однак нікого з тих філософів ти не знаєш. Ліпше вставай, голубе, та проведи мене по Вавилону, сьогодні, либонь, неділя, підемо до гойдалки, треба попрощатися з людьми. Де ти там? Ага, вже стоїш. Ну, молодець".
Вони вийшли з хати й стали на вуличку з теплою порохнею під ногами, яка нагадала філософові про його дитинство. Філософ вів далі: "А знаєш, як Сократ сказав про смерть? "Душа, що заснувалась у тілі, неначе солдат на посту; їй не дозволено ні піти без наказу командира, ні перебувати там довше, аніж вважає за потрібне той, хто призначив варту" ".
Цапок, байдужий до тієї тиради, вивів його на греблю, де вони перепочили, вслухаючись у шум водоспаду та вдихаючи прохолоду, що линула від води, потім повів його понад ставом, крізь пахощі конопель та перших огірків. Стежиною вийшли до гойдалки, на подвір'я Зінгерів. Тут не було ні душі й не вчувалося ані найменшого вітерця, який збуджує гойдалка, коли на ній літають. В'язки створювали холодок, Фабіян відпустив цапка, приліг горілиць і уявив ті тисячі веселих вавилонських гойдалок, які відсвяткував тут за своє життя. Шкодував, що не спромігся замолоду вигойдати собі пару, не вельми клопотався про те, а коли вже відчув гемонський плин років, то й зовсім збайдужів до жіночої статі, тому не залишає нащадка, не залишає й найменшого паростка ні у Вавилоні, ні за його межами. Отак і йде він від безсмертного натовпу до прекрасного зібрання душ, яким прислужився своїм хистом кілька десятиріч, з тих пір, як перебрав на себе похмурі, але ж такі необхідні обов'язки трунаря. Жоден трунар, як і жоден самодержець, не може втішати себе надією, що він буде вмирати останнім. Після нього йтиме і йтиме вічно молодий натовп по Аппієвій дорозі, і літатиме на гойдалці Орфея Кожушного новий Вавилон, спалений, знищений, розстріляний, але відроджений знову з руїн і попелу.
Філософ не міг бачити, який він тепер — Вавилон, але ж міг уявити його з оповідей, з частувань, з пахощів хліба, з пісень, з нових звичок і нових забаганок. "Зір свідомості стає гострим тоді, коли очі уже втрачають свою зіркість" . Він збагнув, що вся гарячковість його життя, вся ота біганина по Вавилону не мали ніякого сенсу — він зараз не виявив незавершених справ, окрім одної: не встиг трохи весело й безклопітно пожити у перейменованому Вавилоні.
Вавилонові не судилося зажити всесвітньої гіркої слави, як Лідіце, чи Орадуру, чи Крагуєвацю, але Вавилон у республіці — те звучало. Перед його трагедією ніхто не міг залишитись байдужим, — ні тут, у Зернограді, ні в столиці — Вавилону давали все, що він просив, — цеглу, залізо, шифер, асфальт, цемент, скло, гуму для машин; одне слово, агенти Вавилона нишпорили по главках, міністерствах, управліннях, де прохали, а де і вимагали, саме слово "Вавилон" діяло чудово на слух і проймало найчерствіших, а ще сказати і те, кому із смертних не хочеться доторкнутись до вічності: Вавилон! І коли на станцію в Глинську приходили вантажі з поміткою "Вавилон, колгосп ім. Рубана" та ще з категоричним застереженням — "обережно", "не кантувати!" і таке інше, — у Глинську аж закипали від заздрощів. "Підкупили всю країну, бестії", — казали про Вавилон. Загострення між Глинськом та Вавилоном ставали дедалі одвертіші, а надто з тих пір, як Вавилон збудував свій власний аеродром для поштових і сільськогосподарських літаків. Коли глинський аеродромчик жух від дощів — вся пошта і всі пасажири з великих міст прибували сюди. А як заходилися тут будувати знамениту вавилонську фабрику сала, з бойнею і ковбасним заводом, то Глинськ зовсім втратив ґрунт під ногами і для рівноваги виклопотав для себе кілька унікальних підприємств, в тому числі і новий цукрозавод–автомат, хоч це загрожувало закриттям старенького Журбівського заводу, збудованого іще за Терещенка. Аби Вавилон не так круто дерся вгору, до нього ще приєднали Козів, потім гонорове, але таке ж відстале Прицьке, а далі іще одне невеличке сільце — Веселі Боковеньки, за вісімнадцять кілометрів від власне Вавилона, і з того дня почали називати Вавилон Веселими Боковеньками, поки що без декрету, а згодом таки виклопотали указ про перейменування Вавилона на Веселі Боковеньки на тій єдиній підставі, що, мовляв, стара назва вичерпала себе історично й соціально. Так було покінчено з Вавилоном, і Глинськ тепер вгамувався, бо хто може назвати цілий район Веселими Боковеньками? Адже є щось дискредитуюче вже у самій назві: Веселі Боковеньки, веселі лежебоки й загалом слово веселі прибрало тепер дещо іншого відтінку, аніж сто чи й навіть п'ятдесят років тому. Воно стало синонімом — несерйозний, недержавний, хоч Фабіян завше твердив, що веселощі — це те небо, під яким цвіте все, окрім злоби.
Отже, великий вавилонський філософ помирав у Веселих Боковеньках під знаменитими в'язками в товаристві цапа, який доводився всього лише сином цапові Фабіяну, тому, природно, не міг збагнути, свідком чиєї смерті він є. А в цей час Веселі Боковеньки святкували свою перемогу над Вавилоном на власному аеродромі. Один за одним знімалися в небо літачки, від отих найбільших, які могли тут приземлитися, знаменитих ПО–2, до "бджілки", яка в повітрі нагадувала золотокрилу бабку. Катали передовиків виробництва. Правлінню хотілося, щоб люди побачили свої Веселі Боковеньки з висоти пташиного польоту, аби проникнутись до них більшою повагою. Картина відкривалася вражаюча. Перегороджена річка Весела Боковенька затопила Чебрець: скидалась на велетенське море з флотом, причалом і маяком, уздовж моря, на всі вісімнадцять кілометрів пролягла набережна, по якій шпацирували зараз індики — власники тих птахів товклися у черзі на катання. Один літачок ледве не зачепився за в'язки — у бур'янах закричали кури, цапок зірвався й помчав геть зі страху, переплигнувши через пліт, а між в'язками од вітерця, здійнятого літаком, захиталася гойдалка. Філософ подумки став на неї й заходився літати. Але з ким? Ага, чи не з Явтушковою Прісею. Так було в житті всього лише один раз, пригадуєте, — після Йордані, коли Явтушка певний час не було дома… Був такий гріх, і якби Явтушок не повернувся з дороги, то, може, все життя Левка Хороброго склалося б інакше.
Варта облишила його тіло, й душа вирвалась зі своєї в'язниці й перестала належати йому. Мозок ще жив, і він збагнув це без страху — може, отак спокійно помирав лише Григорій Сковорода. Фабіян помер на вісімдесят третьому році життя, ніяких писаних праць по собі не залишив, а на його ощадній книжці значиться капітал — один карбованець (мінімальний початковий внесок вкладника). Отримати ті гроші ніхто не міг, і на них тепер наростатиме два проценти річних. На хату зголосилися якісь далекі родичі, але голова сільради відвадив їх: у цій хатині, що чи не єдина вціліла від старого світу, він збирається заснувати музей нашого минулого.
Я людина, й у всіх гріхах людства є й моя вина. Латиняни говорили колись: mea culpa, що означало — моя вина, моя помилка. Я кажу просто: моя вина, без латинянських пом'якшень та обмовок на помилку, бо ж найбільша моя вина падає на мене саме за помилки — мої й чужі.
Батьківщино моя! Я готовий відповідати за тебе як твій громадянин, так само як ти відповідаєш перед світом за мене й за мільйони таких, як я. У цій обопільності ми єдині, хоч ти все, тоді як я без тебе ніхто. Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини — той залишається без жодної. Доки є ти — ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке будь–коли сотворяли і обіймали люди. Моя вина не в тому, що, маючи можливість померти за тебе, я все ж живу. Вина в іншому: у стражданнях твоїх, у смерті мільйонів, які врятували мені життя.
Коли лебедина зграя курличе наді мною, я думаю про тих, кого немає серед нас, і не шукаю в небесах їхніх бентежних душ, як це схильні робити деякі поети, — тим віддають небо, а самі втішаються радощами земними, — я далекий від того. В людей, як і в птахів, вина ключового поволі поширюється на всіх у ключі, на всіх, хто має крила й годен у важку годину розсікати повітря для інших, для слабших, пильнуючи підступну просторінь у тумані чи смерть на вершині ночі. Вина ж філософа хіба що в тому, що він уміє з'єднати минуле з майбутнім, що він уміє побачити землю свою у єдності й цілісності великого й малого, у величі загиблих і в буденності живих, як побачив її Перікл, опинившись у Пантікапеї: "Чудова земля, і народ міг би перебратися сюди, але як бути з кладовищами, на яких поховані великі предки? Без них народ може змаліти навіть тут".
Якщо з роками я не втрачу здатності посміхатись, то напишу про Веселі Боковеньки, а поки що прошу піднятися на літаку, на якому Степченко катає передовиків, поглянути на цю землю з пташиного польоту й увікопомнити собі, що тут стояв Вавилон, і люди, коли їм ставало краще й душа їхня прагла високості, могли літати лише на гойдалці, під якою щойно помер філософ, наречений Фабіяном, що в святцях глинської церкви на Вознесенії записаний як Левко Євлампійович Хоробрий. А все ж шкодую, що у Веселих Боковеньках вже не буде цього персонажа, який був для автора людиною високою й безкорисливою. Душа його звільнилась від варти й вознеслась, як і написано у Платона, та якщо вірити древнім, то душа філософа не щезне відразу, а ще здатна жити без варти три тисячі років.
На цьому ми згортаємо історію Вавилона, свідомі того, що сказаного тут набагато менше, аніж не сказаного, але будемо плекати надію, що й у такому вигляді книга зможе прислужитися людям. Все ж осмілюсь закінчити словами прадавнього літописця, який в літо 6581 (1073 рік) записав: "А кінець усім книгам: якщо тобі не любо, і другу не твори" . Бо лише люди можуть повертатися до людей, і в цьому нетлінність світотвору.