Ось і Рузин дім. Зема довгенько не міг пригадати, звідкіля знає його. Вавилонський люд не належав до Земиних клієнтів, обминав його фотографію. І тут Зема згадав, що колись фотографував перед цим домом Джуру на "фордзоні". Джура невдовзі загинув, але фотографія ще довгенько вицвітала на вітрині, аж доки на неї, якось ідучи на роботу, не звернув увагу Пилип Македонський. Той ніскільки не розумівся на рекламі, і Земі довго потім довелося пояснювати, за які подвиги він виставив Джуру на вітрину. Зема вже хотів був наклеїти фотографію на скло та, приглянувшись пильніше, вжахнувся, а далі його здушили сльози.
У сінешніх дверях стояв цапок, наче напівсонний, з заплющеними очима, а із–за одвірка, притримуючи цапка за ріжок, визирав Юдась. Стрижена голова та пильні, пильні очі дивилися на батька. Зема заплакав. Потім стер голову на негативі й видрукував Рузин дім удруге. Залишив лише цапка у чорній рамі дверей і руку, що притримувала цапка за ріжок, не випускала того дурня з сіней. Рука ледве вгадувалась, та була зараз дорожча за все, що мав батько на цьому хисткому світі. Як мало потрібно батькові для щастя…
На світанку їх повели на Ходасове урвище, за Глинськ. Зема так і думав, що їх розстрілюватимуть саме там. Поставили над височенною виспою, дозволено було їм ставати, де хто захоче і з ким захоче. Ходаси всі збилися в один гурток. Зема взяв Бетю за руку: "Він живий…" — сказав Зема посміхнувшись. Тоді попрохав передати Абрамові, що його Гриша також живий, напевне, всі живі.
Месмер сидів у кріслі, яке для нього привезли сюди, мабуть, іще з ночі, поставили на горбочку, біля куща шипшини, плоди якої пашіли, мов вогники. Поруч пострибував на дерев'янці Шварц, помітно розгублений, адже багатьох із тих, що над прірвою, він знав у обличчя, а декотрі навіть працювали в його похоронному бюро. Столяр Ваксман, два брати–баритони з оркестру, кравець Ізя Лейбович Ферсман, який обшивав небіжчиків, кравчихи ж з похоронного бюро Шварц так і не знайшов у натовпі, їй вдалося втекти, і вона обшиватиме тепер у запіллі глинських жінок. Австрієць усе робив, щоб зберегти цих людей, але Месмер відмовив у заступництві (чи не побоювався Ріхтера).
Передчуваючи смерть господарів, у Глинську вили собаки, кричали вівці, вигнані з обійсть до череди, трубно ревли корови. Розстрілом командував Конрад Ріхтер, віддавав останні розпорядження жандармам, гестапо і поліцаям. По обидва боки виспи стояли гестапівці з собаками. Собаки поводили себе спокійно, сиділи тихо, майже кожного з тих, що над виспою, вони знали в обличчя, чатували їх до цього на вулицях Глинська. Тепер сиділи на задніх лапах з нашорошеними вухами, ладні щомиті кинутися на тих, кого мали за своїх ворогів бозна за якими законами. Все вже було готове, Месмер сидів у кріслі й потуплено дивився на фотографа, який тримав за руку свою дружину. Коли раптом Ріхтер щось помітив у натовпі над виспою, підбіг до крісла з Месмером, заговорив з ним про щось, показав на натовп. Йшлося про дітей. Здається, і Месмер лише тепер помітив, що у натовпі нема дітей, за винятком двох чи трьох підлітків, яких привезли з Райгородка кілька днів тому разом з батьками.
— Про це я мав би спитати вас, Конраде! — різко відповів Месмер, відкинувши голову на спинку крісла.
У першу мить Ріхтер стояв ні в тих ні в сих, тоді обвів поглядом натовп, дістав з кобури вальтер і підтюпцем побіг до гурту поліцейських.
— Манжус! — закричав Ріхтер.
Манжус витягся перед ним.
— Я слухаю, пане шеф.
— Wo sind die Kinder?
— He знаю, пане шеф… їх не було… Я не бачив їх…
— Waren sie nicht da?!
Ріхтер подав знак гестапівцям.
— Knoen sie and, Ziehen sie ihm die Hozen aus.
Манжус не опирався, два гестапівці все проробили в одну хвилину. Підозра Ріхтера не підтвердилась. Месмер сидів у кріслі, байдужий до цих екзекуцій над Манжусом. Здавалося, він навіть зробив зусилля над собою, щоб не розсміятися. Манжус тим часом підняв штани, заправив пояс. Ріхтер взяв його за підборіддя, вирівняв йому шию, доскіпливо перевірив лінію носа і вух. І ця ознака не вказувала на семітське походження Манжуса. Та все ж він показав Манжусу на натовп над прірвою: "Більшовик!" Манжус посміхнувся якось знущально й покірно, неначе готовий був до цього, пішов туди, став у самому центрі біля фотографа. "Пане Манжус, він живий…" — шепнув фотограф, стискуючи руку Манжуса. Той висмикнув руку, мовчав, думав про своє.
Журавлиний ключ розпачливо закричав над Глинськом, Месмер у кріслі підняв голову на той поклик, дві вервечки провисли над степом, вожак тяг їх по небу за якимсь одвічним і строгим законом, відкритим чи не самим Евклідом, а Манжус все ще вірив чомусь, що він помре звичайного смертю у рідній Теребовлі й похований буде там, на схилі гори, де споконвіку ховали Манжусів. Ще кілька днів тому, коли Ріхтер радився з ним про місце й обрав це Ходасове глинище над високою виспою, де живуть і вищать стрижі, Манжус не заперечував. Манжус чув, що з цього глинища колись виник і сам Глинськ.
Вожак прибрав з неба свій ключ, ніщо тепер не відволікало Месмера, і Манжус міг піймати нарешті його погляд. Якусь мить вони дивились один на одного. Адже дітей Манжус врятував з його, Месмерової, згоди. Йому нічого не варто тепер врятувати Манжуса. Один жест, один рух рукою. Але великий архітектор ніби закам'янів у кріслі, потупив очі.
— Конрад!!! — закричав він, не маючи далі сил залишатись у кріслі.
— Фойєр! — скомандував Ріхтер.
Манжус падав обличчям до крісла. Месмер знайшов його смерть прекрасною. Месмер не схотів мати цього свідка серед живих.
Через кілька днів, випадково довідавшись від своїх підлеглих, кого саме було вбито на буряках, Конрад Ріхтер збагнув, якої він припустився помилки, відпустивши Мальву, але ж приховав цей свій прорахунок від підлеглих, з нордичною витримкою вичекав рівно місяць, після чого прибув у Вавилон на чорному лімузині, наказав привести стару Зінгерку до управи й запитав у неї про Мальву тоном людини, якій доля Мальви не байдужа. Сказав, що Мальві ховатися нічого, що сина її вбито зовсім випадково, що вбивцю сина покарано — відправлено на фронт, а вона може почуватися тут вільно, жити собі вдома, доглядати стареньку матір, бо скоро зима, а взимку самотній матері буде важко, він–бо, бачите, чув, що зими тут суворі. Оце й усе, більше нічого він не вимагав від Зінгерів, і, якби їхня ласка, то він за заслуги їхнього батька перед Німеччиною міг би занести їх — і матір, і дочку — до фольксдойчів, а це — пайок, це повага, це майбутнє, про яке у їхньому Вавилоні ніхто навіть не сміє й мріяти. Тепер вона може йти, та конче нехай передасть цю розмову Мальві.
— Але ж ви розстріляли її. Як же я можу мертвій щось передати?.. Шварц, перекажіть йому, що в нас живі з мертвими не говорять, у нас лише живі з живими, як–от, приміром, я з вами, Шварц.
— Ні, ні, вона не розстріляна. То ми розстріляли її для них, для більшовиків. Розстріляли й поховали… На кінському кладовищі. Коли хочете, то ось Шварц може показати вам ту могилу. Там нема ніякої Мальви. Мальва тут, у Вавилоні, вже місяць тут. Але навіщо ховатися? Навіщо ризикувати, коли можна жити собі спокійно, ба навіть щасливо, отримувати пайок…
— Ото б я повірила, що моя Мальва за місяць не провідала б матері? Та що вона — з каменю? Чи серце вирвали з неї, чи душу? Самі подумайте. Ну, скажи йому, Шварц, скажи.
— Більшовичка вона!.. — вибухнув гестапівець, і від цього ота підступність його видалася старій ще бридкішою.
— Мені б бунтуватися, а не вам, — чемно сказала стара. Савка повів стару додому, вона по дорозі все бубоніла собі під ніс: "Він мені буде говорити, жива чи нежива моя Мальва! Та я ж тебе наскрізь бачу, душа твоя поганська. А Шварц, Шварц у що обернувся…"
Шварц вхитрився передати Фабіянові записку з категоричним "знищити!" на самім початку. В ній писалося: "Попередьте Мальву, нехай не сидить тут, нехай іде до Шуляка або Ксана Ксанича. Цей тут готує великі облави, звозить поліцію з кількох районів. Справте кудись глинських дітей, їх можуть упізнати, а це смерть для них і для вас. А так усе добре, дали їм добряче під Москвою, а що далі — побачимо, як будемо обережні. Я.".
І хоч обережність здавна була ознакою сміливості, але Фабіян не послухався Шварца, записку приберіг, не для того тільки, щоб нею ще міцніше тримати Шварца в руках, а щоб показати Мальві оригінал. Фабіян гадав, що він ніби народжений для підпілля, ба він і справді не мав ніякого страху перед смертю й перед Конрадом Ріхтером. Якщо він когось і боявся, то хіба що свого–таки Явтушка, але то вже страх зовсім інший, суто вавилонський, в лабіринтах якого філософ давно освоївся. Бо хто бачить свої Афіни краще, аніж бачив їх Сократ, нехай навіть крізь душу власної дружини. Щоправда, Фабіян не має такої пекельної дружини, яку мав Сократ у Афінах, але достатньо з нього і Явтушка, через якого він ніби вловлює всі потаємні порухи Вавилона.
Розділ дев'ятий
(Продовження на наступній сторінці)