— Ні, мамо, перл як перл…
— Я люблю тверденький.
— І я… — озвався найменший, Санько.
— Тебе не питають, — обірвав його Ананько. — Воно щось розуміє на перлі. — І також брязнув ложкою по столу, чисто як батько, й подався з хати. Потім кликала його, але ж таке горде, що прогнівавшись може півдня просидіти у бур'янах і не озватись. Досі батько його одного з усіх брав з собою в нічне до коней, Ананько дуже пишався з того, мав там кілька своїх лошаків, яких об'їжджував, а над усе любив сидіти біля нічних багать та слухати оповіді конюхів про Вавилон. А це перестав брати, то Ананько зривався вночі, рюмсав, будив інших. "Це ти, Ананьку? — озивалася мати з тапчана під ходиками. — Заспокойся, дурненький. Ще скільки тих ночей попереду. Минеться. У нашого батечка все поволі минає…" А ночі сухі, співучі, місячні, ну просто вставай і йди у нічне. Тут одна гризота, а там, у лошаків, — друга: де запропастився їхній крилатий верхівець?..
Розділ третій
Як важко шукати брата, якщо тобі хочеться, щоб, окрім тебе, його більше ніхто не знайшов. Лук'ян вирвався з дому лише на якийсь день, щоб ні у Вавилоні, ні в Глинську не помітили його відсутності, та минуло вже три доби, доки дістався сюди, в Горлівку. У Долинській сів не на той поїзд, опинився у Кривому Розі, а вже звідтіля дві доби добирався сюди, перетерпівши всі злигодні заблуканого пасажира. Найстрашніше — це те, що на всіх станціях майже безпомилково вгадують, що він, вавилонянин, кинувся в якусь потаємну мандрівку, і чинять йому такі перешкоди, яких жоден пасажир на тих самих станціях і на тих самих поїздах, де він побував у ці дні, напевне ніколи не звідав. Врешті дійшло до того, що якась тітонька, з якою він їхав в одному купе, обізвала його неотесаним тільки за те, що він витерся її рушником, вважаючи, певна річ, що той рушник казенний. І лише тоді згадав, що Даринка поклала йому в дорогу гарного рушника, іще чи не маминого. Дістав його з кошика й показав розгніваній дамі, чим викликав ще шаленіший приступ гніву в неї.
Горенько ти моє, як важко їхати до рідного брата, коли мусиш робити це потай від усього сущого світу. Кожне розказує, куди їде й до кого, або ж у якій справі, кожне радіє новій станції на дорозі, а ти мусиш сидіти, мовчати та хіба що важко зітхати. І хоч у цей час твій брат рубає вугілля під землею для всіх оцих пасажирів, але ти не можеш похвалитися цим, бо ж не певен, чи це насправді так, можливо, що той же Явтушок уже давно його викрив. На те вельми і вельми схоже, бо після того ранку Явтушок більше не нагадував про Данька.
Опинившись у Горлівці на світанку, Лук'ян метався від дільниці до дільниці, від одних клітей до других — саме заступала зміна, — перебрав сотні людей, сотні облич, але на Данька не натрапив. Звичайно, найпростіше було б звернутися до управління (його він відшукав одразу), назвати там вибійника Голоту, справитись про його зміну і тим всі пошуки закінчити, але ж мав побоювання, й небезпідставні, що в такий спосіб може зашкодити Данькові. Перейнявшись суто вавилонським досвідом, Лук'ян був певен, що і тут почнуть розпитувати: хто, звідки, чого доброго, можуть запитати і про документи, а в нього при собі лише довідка Вавилонської сільради, що він, громадянин такий і такий, їде до міста Горлівки в особистій справі, до того ж ним самим та довідка й підписана. Незважаючи на печатку, дурниця, звичайно, неймовірна, бо який же громадянин може видати довідку самому собі з власноручним підписом. На це звернули увагу ще в Кривому Розі, й він ледве звідтіля вибрався, підрятував його хіба що лозовий кошичок, який відразу засвідчив, що він птаха польоту невисокого. Коли вибираєшся у великий світ, то хай тобі не здається, що ти там можеш почуватися таким же паном, як дома, будь ти навіть самим головою Вавилонської сільради. Людина обезвіщується в дорозі, і пихатим відчути це навіть корисно, щоб потім не перебільшувати своєї особи, діставшись додому.
Аж не вірилось, що під землею, по якій він оце зараз ступає, працюють сотні, тисячі людей, про гемонську працю яких, здається, найбільше свідчили йому терикони. Один був давній, чадів лише своїм верхом, на пониззі ж брався чахлими деревцями, чи не глодом, а другий ще гарячий увесь, що ніби клекотів усередині, вагонетки раз по раз піднімались на його верх, перекидалися там самі, без нікого, й спускалися вниз так поволечки, наче чиясь невидима рука притримує їх, щоб не розбились, не зірвались. Лук'ян приліг неподалік, у полинах, і мав велику розраду у спогляданні тих велетів, вивержених людьми бозна з яких підземних глибин. Начувся по дорозі сюди, що "Кочегарка" працює на кілометровій глибині, що пласти вугільні тут круті, як ніде, зате вугілля чи не найкраще в світі. І коли ти думаєш, що один з добувників його твій брат, на якого ти колись влаштовував засідки вкупі з Савкою Чибісом, то стає тепер якось аж ніби совісно перед самим собою. Ну, вбий він тоді Данька, і в цьому териконі, що постає над світом, наче пам'ятник людям, не було б і крихти від Соколюків. Адже прийшов сюди не я, а він, великий робітник Абіссінських горбів. Поволі він почав переконувати себе в тому, що Данько міг би тут і не опинитись, якби свого часу не появився у стрільцях на Йордані, може, ходив би собі у конюхах, та й тільки, їздив би в нічне, як Явтушок, крав би яйця в колгоспному курятнику, смажив би яєчню на примусі й, звичайно ж, сплоджував би на світ діток. І не було б тоді ніякого Івана Голоти ні тут, ні, може, й ніде. От тільки навіщо було аж так хитрувати, аж так маскуватися: Голота? Ставай собі Іваном Соколюком, і досить. Чи ж мало тих Соколюків ходило у пролетарях на Україні? Лук'ян знає початок, але не знає кінця цих перетворень. Чув тільки від когось, чи не від Фабіяна, що кожній людині в житті дається стільки горя, скільки вона може витримати, і ніяк не більше. Напевне, настав і в Данька якийсь край…
— Тю! Всмерть налякав! — отаке раптом із–за плечей.
Жінка. У штанях, в кашкеті шахтарському, в руці оброть для коня.
— Слухай, тут Сірий не пробігав?
— Який сірий?
— Ну кінь, кінь же. Утік з кліті. Це вже вдруге… Не хоче під землю, хоч ти вбий його.
— Кінь? Ні, не пробігав… Я собі дивлюсь на терикон… Міг і пробігти.
Сині, як чебрець, очі зиркнули з–під козирка на Лук'яна, та так насмішкувато і зверхньо, що Лук'янові аж потерпло по душі: циганка. Ану ж Данькова?
— Знайшов на що дивитися… — і побігла.
За териконом починався степ, сіріла ковила. Туди й міг податися Сірий, доки Лук'ян роздумував собі про Данька. Ану ж родичка?..
— Стій! Стій! — зіп'явся на ноги Лук'ян.
Циганка зупинилась. Вираз обличчя став злий, аж ніби по–чоловічому суворий:
— Що, сподобалась?.. — І побігла далі, огинаючи терикон.
— Чудна! — спересердя сплюнув Лук'ян. І вирішив собі чекати її на цьому ж місці, байдуже, родичка вона чи ні. Ще довгенько чекав, але "родичка" не поверталась ні з Сірим, ні без Сірого, можливо, подумав Лук'ян, у них є хід під землю по той бік терикона, і досі вона вже зі своїм конем вивозить зі штолень оці самі вагонетки, які тут викликають у нього таке захоплення.
Над шахтами сонце, мабуть, палючіше, ніж де, підбилося враз і так почало припікати, що Лук'ян кинув полиновий запуст і перебрався у холодок, під старий терикон. Там у кущах стояла лавочка, напевне, для гармоніста, подумав Лук'ян, перед лавочкою було вибите чималеньке кругле плесо, потріскане, зі щілин де–не–де прозирала зелена травичка. Тут вони, напевне, збираються вечорами, танцюють, закохуються в таких ось циганок, як Данькова. Всюди, певне, є місцина, схожа на вавилонську гойдалку. Зняв чоботи, розмотав онучі, а тоді влаштувався зручніше на лавочці й незчувся, коли заснув.
(Продовження на наступній сторінці)