— А що, що везти? Мене хіба що? Інші як он живуть, при ділі казенному і при копійці, а тут ну просто хоч з мосту та у воду. Згин якийсь. Нащо вже Протасик, побігенько якийсь, і той… Кашкета новенького нап'яв, і парусинки на ногах порипують… А тобі ніякого ходу нема…
— А якого ти хочеш ходу? Доки цей правитиме Вавилоном, — показав він у віконце на хату Лук'яна Соколюка, — то не видать мені просвітку ніякого. Варивон — чоловік чужий, а раз чужий, то, значицця, для нього ми всі однакові. І Голі й не Голі — під один ранжир. Це ж свій, а свій, братику, знає тебе з яких пір? Аж страшно подумати. І бачиш — ніяка сила його не бере. А чому? Даринка підпира тракторцями. Гордість району! Друга Паша Ангеліна… Ех, мені б таку Пашу. Хо–хо–хо!
— Ще воно до Паші пнеться, пайщик нещасний. Он города… орав Опішній, а де вона, Клавка Опішна? Фур — та й полетіла. Яка там Паша на твої зарібки?
— Хе–хе, якби не маневри…
— Ну і що, якби не маневри? — винесла рогача з печі Пріся.
Явтушок аж зіщулився на лаві, похапцем розгорнув газету.
"Вісті", напевне, не мали вдячнішого читача, принаймні тут, у Вавилоні, хоча й виписувало їх, окрім Явтушка, іще сімнадцять дворів. Пріся любила слухати Явтушка, за читанням він ніби перероджувався, прибирав чогось такого, що відразу ставило його на вищий щабель, і Пріся мимоволі дивувалася, чому такого великого грамотія, як він, досі тримають у конюхах. Явтушок–бо вдавався саме до голосного читання з двох причин: воно відволікало його від смислу прочитаного, а ще давало йому можливість виговоритись, щоб потім не було йому охоти встрявати у марнослів'я з Прісею, з кіньми і взагалі з Вавилоном, бо ж завше ловив себе на тому, що йому кортіло ввернути у свою мову якесь вередливе словечко, за яке недовго бути покликаним і до Глинська, а тут, у хаті, щонайменше напроситися на рогача. От хоч би і зараз про Опііпну. Полетіла, і хай собі…
— Прісю, а Прісю! — підстрибнув Явтушок з лави, наче його хто вколов шилом.
— Що там?
— Ти Данька пам'ятаєш?
— Якого Данька? Нашого?
— Не жить мені, якщо це не він.
— Піймали?
— Ні, ні, ти послухай, що тут написано: "Ударники "Кочегарки"". Дивись зліва направо: "…вибійники Павло Філонов, Іван Голота та Дмитро Вазоєв перед спуском до шахти. Фото Р. Онашкіна". — Підбіг до печі, зачекав, доки спалахне віхоть: — А тепер глянь на оцього середнього… Як він тут? Ага, Іван Голота. Добре глянь! Не бійся!.. Ге, Данько?
На Прісю дивилися знайомі очі.
— Чи вже ж Данько? Очі ніби його і твар вся його. А де ж борода?
— А вуха? Вуха поглянь які? Данькові вуха. Стирчать, як у норовистого коня. Колись весь Вавилон сміявся з цих вух. А бороду збрив, гаспид. Яка борода на "Кочегарці"? Пригадуєш, я читав тобі якось, що "Кочегарка" працює на сотні метрів під землею. Звісно, яка борода на такій глибині? Це тут добре було кохати бороду. Ну, що ти замовкла? Дай вуглика, я йому зараз домалюю бороду.
Зробив це ментом. На припічку… Раз, раз, раз — і вже викапаний Данько.
— Ну? Тепер подивись…
— Що там, тату? — прокинувся котрийсь на ліжку.
— Спіть, спіть. Це тут тато "Вісті" читають.
— Добрі мені вісті… Га, як я злапав його? На "Кочегарці", проклятий!
— І що тепер буде, Явтуше? — засмутилася Пріся.
— Нічого не буде. Буде те, що Лук'ян тепер буде в моїх руках. Отут… — І він показав їй стиснутого кулака. — Віднині й наповсігда.
Метнувся до віконця, яке геть запрозоріло, задмухав каганця на столі й побіг з хати. Лук'ян саме вмивався з умивальника, якого змайстрував цього літа не так для себе, як для Даринки. Явтушок привітався ґречно, справився про здоров'я, все як слід — Явтушок у цьому не промах, а коли Лук'ян вже обтерся й кинув на шию рушника, щоб іти до хати, запитав:
— Ти "Вісті" читаєш, Лук'яне?
— А тож бо як без "Вістей"?
— І виписуєш?
— Ні, там, у сільраді. А сюди — журнала виписую… Даринка — "Работницу", а я — "Вокруг света". Вашим хлопцям також не завадив би. Ліміт. Але можу сказати Протасику, щоб виписав. На друге півріччя. А це у вас вже сьогоднішні… Чи то вчорашні?
— Ага, приніс Протасик, ще фарбою пахнуть…
Явтушок дуже пишався з того, коли знаходив у "Вістях" опечатку або ж пропущену літеру. Давав читати всім, хто потрапляв під руку, а потім радів, як мала дитина, що лише він один і здатний виявити опечатку, як би та не замаскувалася. Вигукував: "Ось вона, ось вона, ач, як причаїлася!"
— А що там, знову опечатка якась? — запитав Лук'ян.
— Є, трясця його матері! — аж упрів Явтушок, подав газету, Лук'ян полапав у кишенях галіфе окуляри — не було їх, то пішов за ними до хати. Вийшов по хвилі в окулярах.
— На якій сторінці? Потрібні вони вам, оті опечатки.
— На першій. На першій. Власне, тут не читати, а тільки–но подивитись. На цю ось фотографію.
— Ну, ну, бачу… — прочитав: — "Ударники "Кочегарки""… — І затнувся, Явтушку аж ніби стрельнуло у п'ятах. Зараз почне огинатись, відхрещуватись, зрікатися рідного брата. Коли ж ні, мгикнув, підвів погляд на Явтушка, пильний–пильний:
— Данько… То що?
— I я ж про те. А Пріся — ні та й ні!
— Підіть скажіть їй, що це він. Як він тут? Голота…
— Ага, Іван Голота… — зів'яв Явтушок. — Ми тут думали про нього, що він подався до імперіалістів. А він бачиш де? На "Кочегарці". Біля самого Микити Ізотова. От тобі й Голота!.. А ти у нас справдешній голова. Чесний…
— Чим же я такий чесний?
— А тим, що признав брата… Не відсахнувся. Не зрікся…
— Брат же. Рідна кров… У щасті — брат, і в горі — брат.
— Збережи собі цю газетку. Вона мені ні до чого…
І пішов з подвір'я…
Повернувся з таким почуттям, ніби очистив душу від якоїсь скверни, потирав руки, зазирнув до печі, з якої пахло перловим кулішем та смаженою на олії цибулею.
— Ну, що?
— Признав…
— Признав? — аж наче занепокоїлась Пріся.
— А куди ж йому, бідоласі, подітися, коли там вуха стирчать, як у краденого коня? Прямо за руку піймав конокрада. І де? На "Кочегарці".
— Конокрад, конокрад, а бач, вибився в люди. Вугіль дорогий, не докупишся, то, видать, там грошики гарні гребе. На тій "Кочегарці".
— Дарма! І ми колись виб'ємось. Ось тільки хай хлопці підростуть. Всіх на "Кочегарку"! Всіх підряд до Микити Ізотова! Нічого тут гибіти у Вавилоні. Гей, гвардія! Підйом! Снідати пора.
Хата заворушилася по закутках, де досі панував здоровий і міцний сон: на ліжку, на полу біля печі, на самій печі. Що–що, а клич до сніданку чують. Має почуватися щасливим батько, до якого, як до чудодійної ікони, відразу розплющується стільки пар дивних очей: і чорних, що смола, аж дух завмирає від їхнього погляду; і сірих, насмішкуватих, з ледь прихованою пересторогою до батька; і зворушливо–голубих, по–дитячому довірливих, та ще якихось ніяких, як і в самої ікони, але зараз батька більше цікавили чомусь вуха, ніж очі цих майбутніх героїв "Кочегарки". Начебто жодному Данькових не вчеплено, і це сповнювало батька відчуттям відвертої радості.
— Ай молодці! Ай молодці! Якби ще до роботи отакі хвацькі… — Саме діставав хліб з полиці, що над мисником, ще вчора там було сім буханців, а сьогодні вже п'ять. Також нівроку собі "кочегарка", подумав Явтушок, пильнуючи різати хліб рівненькими однаковими скибками, щоб не було за столом ошукань ніяких. Вже всілися всі до чавуна з кулішем, і тут Пріся, яка завше прилаштовується стоячи до Явтушкової миски, нагадала про газету.
— А вона тобі навіщо? — спалахнув Явтушок.
— Та хотіла ж показати їм, чи й вони впізнають…
— Кого, мамо, кого?..
— Одного там… Вавилонського…
— Покажіть! Покажіть!
— Іжте! — гримнув на всіх них разом Явтушок, несучи ложку до рота, та так і не донісши. Тут його погляд ненароком упав на вушка, що просвічували проти вікна, — гостренькі, сторожкі, роззявкуваті внизу, щоправда, невеликі ще, але ж мав досить фантазії, щоб збільшити їх подумки у кілька разів і порівняти з тими, які так вразили його сьогодні у "Вістях". Вушка належали Ананькові, середульшому, красеню, досі батьковому улюбленцю. Доніс ложку, прожував, тоді як висушіться на Прісю:
— Тут люди чи коні?!
— А що, що?
— Знову перл недоварений! — брязнув ложкою об стіл, встав і побіг з хати. Ананько кинувся за ним: "Тату! Тату!" Де там! Повернувшись, Ананько ледве не заплакав:
— Голодні пішли…
— Не журися за них. У них там примус у шорні. Яйця крадуть у курятнику, смаженю смажать… Чайок заварюють на малині…
— Хіба ж перл недоварений?
(Продовження на наступній сторінці)