Майор Штюбе не сперечався — він підозрював. Всіх і все. Він не вірив у випадковий збіг обставин, ситуацій, що виникають в стосунках людей. Випадковість? Вона вірогідна лише тоді, коли пташка капне на кашкета… Цю рису всеосяжної недовіри йому прищепили у розвідшколі для асів шпигунської служби "Орденсбург Кресінзее", розташованої у Фалькенбурзі. Сюди, в інкубатор шпигунської еліти, неоднораз навідувалися ще до війни Гесс і Гітлер, Гіммлер і Герінг, про Канаріса годі й казати. Сюди для ознайомлення з досвідом підготовки агентурних кадрів спеціально приїздив італійський дуче Муссоліні. Як таблицю множення, кожен з випускників повинен був назавжди засвоїти "20 заповітів" цього своєрідного кодексу нацистського шпигуна. Зокрема:
"Не довіряйте нікому. Не забувайте, що лише той агент, який наслідує це правило, гарантований від провалу. У розвідці той, хто живе один, живе довше…"
І так далі.
"Не довіряйте нікому…" Чому ж він, Штюбе, має довіряти якомусь Шеєрові, що мов з неба впав зі своєю надмірною цікавістю у розпал військових операцій?
… Крістіна як у воду дивилася: на очі надто часто почав натрапляти "опель" з прим'ятим лівим крилом. Нагляд. Спостереження. Здається, точнісінько таку Шеєр бачив у абверівців, хоч номер було змінено. Отже, про те, щоб поїхати до тайника по рацію, не могло бути й мови.
— Гансе, машина в порядку?
— Так точно, гер гауптман!
— До П'ятигорська бензину стане?
— Повний бак.
— Тоді поїхали, треба навідатися до редакції армійської газети.
"Треба навідатися…" Адольфу Шеєру — як військовому кореспонденту для налагодження ділових контактів з колегами, розвідникові Калині — для встановлення зв'язку з підпільником на ім'я "дідусь Маклай". Калину попереджали: тільки за виняткових обставин дозволено йому звернутися до цієї людини, що працювала грубником, а разом з тим ще й двірником і мийником машин у редакції армійської газети. Чи зараз виняткова потреба? Мабуть, так: відомості про те, що німці збираються обійти Ельхотові ворота з нальчицького напрямку, були нагальні.
— Слухай уважно, Гансе. У П'ятигорську ми заїдемо до редакції армійської газети. Там я спробую зв'язатися з нашою людиною, він у них працює грубником. Якщо мене раптом спіткає невдача, дій за обставинами, діставайся сам до Кисловодська. Запам'ятай пароль і адресу, за якою тобі на випадок чого слід буде з'явитися…
Протягом усього шляху Шеєр бачив інтенсивний рух вантажних і танкових колон, йшли колони вояків, котили на причепах гармати. Іноді позаду виринав "опель" з прим'ятим крилом. Німецькі патрулі раз у раз зупиняли, вимагали документи, на в'їзді до міста шлях перетинав смугастий шлагбаум. Зрештою, це було навіть зручно, бо тут Шеєр дізнався, де розміщено редакцію, і не довелося плутати по незнайомому місту. У подвір'ї редакції машина Шеєра виглядала білою вороною, точніше — забрьоханою на розкислих путівцях вороною, серед чистеньких, вилискуючих редакційних машин. Видно було, про машини хтось добре дбав. Однак "опель" з пом'ятим крилом теж був не в кращому стані і теж понизу був увесь заболочений. Він заїхав до редакційного подвір'я слідом. Ніхто з нього не виходив.
— Помітив "опель" з особливою прикметою? — запитав Шеєр водія.
— Давно.
— Будь уважним. Від машини — ані на крок.
— Настирні, навіть не криються…
— Певно, вважають, що не маємо очей на потилиці, — пожартував гауптман, — і це відповідає дійсності, Лютке.
Двері до приміщення редакції майже не зачинялися, панувало якесь піднесене збудження, швидко сновигали офіцери. Шеєр відшукав кабінет редактора, увійшов хазяйновито — без стуку.
За столом сидів худорлявий майор, чисто виголений, з тонкими рисами обличчя, гармонію якого порушували тільки надміру товсті, якісь набряклі губи. Одягнений був з військовою елегантністю: френч з дорогого сукна, явно шитий на замовлення. Краватку до білосніжної сорочки шпилив чорний павучок свастики. Одне слово, в минулому, мабуть, модник, на якого раптом одягли військову форму. Тримаючи в руках машинописні аркушики, він недбало втовкмачував маленькому й кругленькому офіцерику, якому більше пасували б товстий халат і м'які хатні виступці, а не мундир, що зім'явся на ньому, мов ганчірка:
— Ні, так, любий мій, не піде… Ми для кого пишемо? Для солдатів, які важать життям, чи для туристів, що приїхали байдикувати, милуючись природою? До того ж не сьогодні-завтра ми ввійдемо у Владикавказ, а ти лопочеш про якийсь опір росіян… Який опір? В Ачікулак уже прибув корпус "Ф"! Чув про нього?.. І непогано було б підібрати слушну цитату…
— Але росіяни, — знітився товстунчик, — справді просто-таки дивують. Їхня впертість, фанатизм у бою… Їх не лякає смерть! Це правда…
— Якщо мені буде дозволено, — подав голос Шеєр, — я нагадаю слова Йозефа Геббельса: "Більшовицький солдат демонструє іноді дійсно дивовижну байдужість до смерті, яку було б надто завеликою честю вважати хоробрістю".
— Оце влучно! — зрадів майор і звів очі на новоприбулого. — Ви до мене, пане гауптман?
— До вас, пане майор. Я прибув з рейхсміністерства пропаганди, — Шеєр простягнув свій "убивчий" для газетярів документ.
— О! — споважнів майор і похапливо докинув товстенькому любителю гарних краєвидів: — Ідіть і зробіть, як наказано! — А коли той, лякливо задкуючи, вийшов, заяснів до Шеєра найприязнішою усмішкою: — Пане Шеєр, ми давно вас чекаємо і з радістю надрукуємо все, що ви нам запропонуєте. Прошу, роздягайтеся і сідайте якнайзручніше.
— Дякую, майоре. Я дійсно хочу запропонувати вам нарис про вояків генерала Траугота Герра. Щойно видряпався з пекла, що зветься Ельхотовими воротами… Маю фотознімки! У тому числі обох генералів — Герра і Хольмана, що полягли в долині звитяги як прадавні герої.
— Чудово! У вас уже написано?
— Так, — він простягнув аркушики.
— Негайно дамо в набір. Розповідайте, як дісталися.
— Кепсько. Шляхи жахливі. Погода дика. Холод собачий…
Майор хутенько натиснув ґудзик електродзвінка, і до кабінету негайно ввійшов лейтенант.
— Вибачте, гауптмане… Голубе! Оце — до набору. І ось що: де наш грубник? Отой чортовий Маклай! Здається, у мене сьогодні не опалювали… Потурбуйтеся негайно!
— Слухаюсь! — клацнув закаблуками лейтенант.
— Зараз потеплішає, пане Шеєр. А поки що, коли не заперечуєте, погріємося коньячком. Згідно з місцевим звичаєм гостинності… То як?
— Із задоволенням!
— Як бачите, у мене, мов на замовлення, — піднос, пляшка, чарки і лимони з цукром. Прозіт! За ваші творчі успіхи.
— Дякую! — Шеєр маленькими ковтками випорожнив чарку. — Мої успіхи… Вони починають мене непокоїти, пане майор.
— Чому так?
— Події підстьобують, не дають часу для ґрунтовних роздумів і ретельних наукових студій. Візьмемо корпус "Ф" генерала Гельмута Фельмі. Адже це — Індія! І поява його тут віщує швидке наближення історичних подій.
— Істинно так!
— Отже, корпус "Ф"…
— Ще не час, дислокується в тилу. Проте прямо з маршу змушений був вступити в бій.
— У тилу? — здивувався Шеєр.
— Взагалі історія не дуже весела, — мовив франтуватий майор. — Річ у тім, що більшовики примудрилися перекинути в наші тили цілий козачий корпус — вони пройшли абсолютно бездорожнім і безводним степом. Рухалися виключно вночі. І от несподіваним ударом захопили Абдул-Газу, Махмут-Мектеб, Берізкін і ринули на Ачікулак. Сподівалися на легкий успіх, бо гарнізон міста складався лише з батальйону піхоти, щось чотирьох сот вояків, і трьох десятків танків. Та їх зустрів вишколений спецкорпус генерала Фельмі! А це не містечковий гарнізон, розманіжений на яйках та курях. Ясне діло, козачків пошматували страхітливо…
— А хіба козаки не на нашому боці? Я чував, що вони в усьому підтримують запровадження нового порядку?
— Хто — козаки? — обурився майор. — Усе це химерні вигадки Розенберга, сидить у Берліні і всім задурює голови своїми кабінетними теорійками… Тих козаків ми тепер використаємо як тяглове бидло, як живий сільгоспреманент. Вже організовано майстерні, де виготовляються полегшені лемешики для людських запряжок. Навесні оратимемо землю на збатожених козачих спинах. Як завжди, фюрер був абсолютно правий, коли казав, що повойовані народи мають значення лише з економічної точки зору. Це раби, яких приборкає тільки найсуворіший режим.
Цієї миті увійшов супроводжуваний лейтенантом невеличкий дідок зі скуйовдженою борідкою. На ньому незграбно сидів брезентовий плащ, з-під якого виглядали гумові чоботи. У руках м'яв шапку-ватянку.
— Чому не запалив грубку? — порівняно непоганою російською мовою запитав майор.
— Якийсь незнайомий полковник, пане-гер, примусив мене мити його машину, — похмуро пояснив грубник.
— Як це — примусив? Ти ж на службі!
— А просто — дав ляпаса і пообіцяв пристрелити, мов собаку.
— Ну, дав він тобі по пиці, але ж не пристрелив. Куди ти подівся?
(Продовження на наступній сторінці)