Не рушив Ілля з місця, а коли нападник наблизився — спритно повернув коня так, щоб ворог проскочив не з правого боку, а проскочив з лівого. Тоді списом колоти ніяк, бо стане спис вершникові перед грудьми впоперек. Лишається його метнути. Ілля чекав. Коли свиснув ворожий спис, Ілля наставив на його льоту свій, древко ковзнуло по древку і шугнуло кудись поза спиною. Соловей похапцем вихопив меча, та не поспішав Ілля: кінь його стояв міцно, і вершник сидів на ньому незворушно. А коли ворог був уже поряд, Ілля раптом різко хитнувся в лівий бік, йому назустріч, і з усього маху вдарив його важким щитом по голові…
Розділ 5
ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ У ВОЛОДИМИРА-КНЯЗЯ
Гарний стіл у князя Володимира Святославича. Їж аж не хочу, пий — аж не можу: на все є князівського достатку.
— Їжте смачно і пийте солодко, бояри з дружиною!
Стіл у князя — не на хмільні голови, не на обпивал та об’їдал. Княжий стіл — на бояр-радників, на заморських гостей і з новинами, на хоробрих богатирів і дружинників. Сюди кожен може прийти з вістю чи новиною. Бо княжий стіл — радний стіл, де кожен на слово право має, аби про діло казав. Тому й усі новини лягають на стіл, а не тільки пиво-мед та хлібосольні наїдки.
От і зараз завели отроки до гридниці чоловіка-велетня, такого височезного, що аж у дверях, боком проходячи, зігнувся. Всі поглянули на нього з подивом, бо досі не чуваної і не баченої статури був чоловік. Як піднявся і встав би з ним поряд сам Добриня, був би йому по рамена, а княжі отроки, що привели його, виглядали зовсім підлітками, хоч хлопці вже зналися на зброї і бували в січах. Був той гість широкий у плечах, руки мав дужі, на ногах стояв міцно. У великих засмаглих долонях ніяково м’яв ведмежу шапку. Подивитись на такого — очі потішити.
Новоприбулий позирав на всіх спокійно, але в його очах затаїлася туга, і всі відчули: товаришувало з цією богатирською людиною неабияке лихо. Він стояв і мовчав — із русою скуйовдженою чуприною, сірими засумованими очима, з м’якими вусами, що збігали на ледь рудувату борідку. Стояв у простенькому селянському кожусі, полотняних сорочці та штанях, у саморобних шкіряних постолах. Але через плече був перекинутий лук, а при боці звисав довжелезний меч, іншому — на цілий зріст. Чоловік, хоч і просто одягнений, був, з усього видно, воїн. Але він стояв і мовчав, очікуючи, коли до нього озвуться. Був чемний — скромно чекав на звернення старших.
— Гей, єси добрий молодець! — нарешті порушив тишу князь Володимир, одверто милуючись мужнім велетом. Отакого б та у військо! — Ти скажи нам, добрий молодцю, як тебе звати, як величати?
— Ти єси стольний князь Володимир, — густим басом прогудів велет. — Я ж селянський син Ілля.
— А якого ти, Ілля, роду-племені? — ласкаво запитав князь. — Та проходь ближче, сідай, підкріпися з дороги.
— Муромлянин я, із села Карачарова, — відповів Ілля і сів на довгу лаву під стіною світлиці.
— Славно, Ілля! Нарікаю тебе — Ілля Карачаровець.
— Негодяще нарік, князю: нема нині села Карачарова, дикою пущею заростає його місце.
— А куди ж воно, молодче, поділося?
— Спалили село печеніги — вороги землі Руської. Нікого не лишили. Кого не забили, в полон повели.
Спохмурнів Володимир-князь. Очі його гнівом зблиснули.
— Печеніги… Наше горе і злощастя… Що ж, тоді нарікаю тебе Муромцем! Чи стоїть ще Муром, чи не спалений?
— Муром стоїть. Одне село спалили. Чорно горіло село, — із спокоєм, від якого, проте, хололо серце, промовляв він, — так чорно, що якби йшов сніг, він одразу лягав би чорним. Та печеніги взимку не набігають… Хочу я зустріти їх наступного літа і кожного літа їх з мечем зустрічати. Тому й прийшов до тебе, князю, до твоєї дружини проситися і вірою-правдою служити тобі.
— Що ж, далекий і нелегкий путь від Мурома до Києва, — сказав Володимир-князь. — І яку ж дорогу обрав ти, Муромцю, пряму чи кружну? Хочу знати, які шляхи обирають добрі молодці, ідучи до мене на службу, — мовив і підморгнув застольникам: мовляв, зараз побачимо, який він — на тіло великий, а чи не кривий на слово?
Ілля відповів статечно і коротко:
— Не знаю, як інші, а я із града Мурома і до Києва всенький путь пройшов прямо.
— І Бринські ліси не минув?
— І Бринські проїхав.
— Чи не плутаєш ти, не забувся?
— Слово моє до тебе пряме, як і дорога до тебе, — Ілля спохмурнів, бо відчув раптову зміну настрою у присутніх. А чому, не знав.
— Слово твоє, Ілейко, криве! — раптом мовив Володимир.
Очі у Іллі повужчали:
— Це чому, князю?
— А ось чому: у Бринських лісах прямий шлях заколоджено, деревами загіллячено, травою він поріс, бо сидить там Соловей-розбійник із усім своїм родом. Нікому не дає по своїх лісах ні пройти, ні проїхати — ні купецькій валці, ні збройній ватазі дружинників. Як же ти один пройшов? Чи, може, на чорного ворона або сірого вовка обернувся?
За столом дехто одверто усміхався, не ховав глузливого погляду: якщо володіння Солов’я проїхав, то чи не стоїть і досі село Карачарове, що під Муромом? А князь брехунів не милує…
Спалахнув Ілля, як маків цвіт, підвівся за столом на всенький зріст, звернувся до Володимира повним титлом, з докором:
— Ай же, князю Володимире стольно-Київський, адже Соловей-розбійник на твоєму дворі!
— Як це на моєму дворі? — перепитав князь.
— А так. Привіз я тобі розбійника живого…
— Привіз?! — аж зараз збагнув Володимир-князь і вразився.
— Привіз, — сказав Ілля. — На твоєму він дворі — на моєму коні, на сідлі у мішку перекинутий…
Аж ось внесли отроки здоровезний шкіряний, весь просмолений мішок, перетяли ремінні пута гострими ножами, і мішок розчахнувся. Випручався з нього дебелий чоловік, дикий і страшний на вигляд, а ще страшніший од того, що вся ліва частина обличчя була в кров розбита, пішла чорними синцями і струпами — сліди від страхітливої сили удару щитом…
Володимир схопився на ноги, ще не вірячи.
— Ти? Соловей?!
— Я, — відповів той, криво всміхаючись, єдиним оком дивився люто, спідлоба, нескорено.
Володимир сів задоволений.
— Ісполать тобі, Соловушко-розбійничок! Розкажи нам, не криючись, як же тебе вполював Ілля Муромець, як узяв тебе, злого лиходія?
Соловей скривився, процідив недбало:
— Перехитрив мене Ілля. Перехитрив… А з тобою, князю, не хочу я розмовляти, не бажаю тебе бачити.
— Заберіть його! — наказав Володимир.
І коли гридні із сокирами поволокли знаного з жахливих переказів людолова на плаху, князь ласкаво і весело мовив до богатиря:
— Гей, єси Ілля, син Іванович! Жалую тебе трьома красними місцями за моїм столом, як найстаршого віднині серед усіх богатирів. Перше місце — біля мене сідай! Друге місце — сідай напроти! Трете місце — де забажаєш, там і сідай! А ще жалую тебе добрим богатирським конем, лицарським панциром, усім збройним спорядженням і м’яким, під панцир, одягом!
Уклонився Ілля аж рукою до підлоги і подякував. Не за дарунки, для селюка нечувані, а за честь служити в князівській дружині.
Не сподобалося це ярлам і заморським боярам, не сподобалось. Хай би князь краще їх жалував! Не селюки ж, не орачі вони, а одної крові з морськими конунгами непереможних вікінгів! Але тамували невдоволення, бо знали: не зважає князь-отрок на старий звичай — не за довгий родовід, а за похвальне діло людину виділяє і тоді, як першого, величає, нічого не шкодуючи. Та й воєвода Добриня за ним в усьому руку тримає. Ось і зараз він мовив:
— Один Ілля у нас, а два діла привіз. Перше діло: слід фортечки-застави спорудити по всіх кордонних ріках — і по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. Щоб перетяти шляхи печенігам на землі наші. Друге діло: слід послати дружини шляхами прямими, щоб мечами обчухрали їх, від лиходіїв пообчистили.
Загули дружинники схвально:
— Правду Добриня каже, саму правду!
— Добро! — сказав і Володимир-князь.
Розділ 6
ПО ТОЙ БІК МОРЯ — ЦАРІВГРАД
Корабель, підставивши вітрила попутному вітерцеві, линув до чужих берегів, перевальцем долаючи розлогі хвилі. Вій то громадився на гребені, то м’яко западав униз, щоб знову піднятися і знову ковзнути.
Грюкнула ляда. В прямокутний отвір линуло сонячно світло. В отвір згори зазирали бородаті обличчя. Малі бранці, долаючи страх і непевність, один по одному полізли крутою драбиною з трюму на палубу.
Видовище, яке відкрилося перед ними, приголомшувало. Скрізь, куди не кинь оком, була вода і вода. Тільки море і небо, а більше нічого. Ніде не видно було й клаптя землі, ніби усю землю поглинула водна пустеля.
Хлопчики купчилися навколо товстої щогли, тулилися один до одного й озиралися, мов упіймані звірята. А їх оточили засмаглі аж до чорноти моряки, сміялися, тицяючи на них пальцями, і весело перемовлялися. Для моряків хлоп’ячий переляк був розвагою.
— Іди-но, хлопче, сюди, — раптом почув Божедар рідну мову і весь радісно стрепенувся. Ще б пак! Давно не чув руського слова і нараз почув його тут, серед безкрайого моря, на чужинському кораблі!
(Продовження на наступній сторінці)