Нічого не відповів Ілля. Де тато і мама? Якби ж то знати. Знав тільки, що встиг Омелян зіпхнути дітей в льох, накрив лядою, а кінь довершив справу — тілом своїм урятував їх од хижого ока.
Удень з батьком ховали забитих в одній глибокій могилі. Тільки Любашу Ілля поховав окремо. Пригадалося йому: "Смерть — чаша: всі люди піють з неї; труна — двері: всі люди входять в них. Стережись!" Та нехай віднині стережуться степові круки! Наливатиме Ілля їм смертну чашу, не шкодуючи зусиль своїх! Відчинятиме двері, з яких нема вороття, скільки снаги стане!
П’ятеро карачарівців понуро стояли над свіжими могилами — Ілля, його батько і мати та Орачеві діти. І сказав Ілля:
— Спи, Любашо! Хай земля буде тобі пером… А за тебе, Омеляне… І за тебе, дід Вулику… І за тебе, Любото, мститимусь твоїм мечем… За всіх, хто поліг! За Русь, яку топчуть чужинці! Щоб коли нога їхня ступала на руські землі, то ступала по свою смерть!.. Оце я кажу і в цьому перед богами нашими присягаюся!
Ілля нахилився, узяв із могил по грудочці, поклав у мішечок на мотузці і повісив собі на шию, щоб ця жалобна земля щомиті нагадувала йому, для чого він живе на світі, і не давала втоми, доки ходитимуть на Русь чужинці!
Третього дня поверталися муромлянські вершники. Знову не зупинялися на згарищі, їхали похнюплені, ховали від осиротілих карачарівців очі. А ті й не розпитували. І так було видно: не наздогнали…
Тоді зібрав Ілля в Люботиній кузні і по всьому селу серпи, коси, рала, які печеніги лишили, бо не ратаї, поклав на воза і поїхав із батьками і дітьми до Мурома. Там викопав на подолі, під Дитинцем, землянку, обшив її дошками і сказав:
— Отут будете жити. Продайте серни, коси та рала — на прожиток буде. Я ж поїду проситися на службу до князя. Чує серце — не загинув Божедар… Шукатиму… Дайте на це батьківське благословіння…
Проводжали його у далеку путь усі — двоє старих, двоє малих…
Розділ З
ДАЛЕКИЙ ШЛЯХ ДО МОРЯ
Після стрімкого і дуже вдалого наскоку на сонне Карачарове загін степовиків поділився на дві частини. Більша частина на чолі з самим каганом Шурханом швидко посунула на південь берегом річки. І вершники на конях, і впіймана худоба, і завантажені здобиччю міцні руські вози, і півтори сотні бранців йшли прибережними мілинами, ступаючи просто по воді, аби їхня чисельна валка не лишала по собі слідів. Якщо хтось із бранців, а було серед них багато зранених, помирав або непритомнів від безсилля і виснаження, валка не зупинялася. А щоб не лишити бранця на видноті, каган виділив двоє батирів, що мусили за цим пильнувати. Вони спритно прив’язували такому на шию камінь і кидали у стрімнину, щоб не виплив. Відомо: нема слідів — нема погоні.
Менша частина загону з усіма захопленими і вільними від вершників кіньми гайнула просто в степ, навпростець, не криючи слідів, навпаки, старанно витоптуючи свій шлях, ніби запрошуючи — ловіть. Але теж не боялися погоні, бо тікали порожнем і летіли як вітер. Хіба ж доженуть важкі та ще й у залізі руські воїни худорлявих печенігів на легких степових конях? А далеко не підуть, бо не зберуть на погоню великої раті. Іти в степ з нечисельною боярського дружиною, навмання і без готувань небезпечно. Замість когось порятувати сам зробишся бранцем. На це в степу доволі арканів!
Обидва печенізькі загони з’єдналися аж за рікою Пслом, коли прослизнули останні прикордонні сіверські землі. Далі простягався неозорий і рідний степ. Швидко сунули все на південь та на південь, поспішали, щоб до холодних вітрів, коли море береться високими хвилями із сивими баранцями, збути захоплене корсунським гостям.
Усю дорогу дбав Курсак про хлопця, як про рідну дитину. А як же було не дбати, коли вся надія на нього, хто мав забезпечити зимовим достатком Курсакову родину, що, певно, з нетерпінням і надією виглядала його день і ніч.
Спочатку віз хлопця перед себе, на власному коні, щоб не виснажився і не побив ноги, а коли з’єдналися залоги, пересадив на вільного коня. Ділив порівну з ним воду і м’ясо, кутав вогкими ночами у теплу вовчу шкуру і укладав ближче до багаття. Адже це русяве, блакитнооке, з чистим рум’яним личком хлоп’я було його єдиним скарбом.
У інших батирів було й добре вироблено хутро з різної лісової звірини, і біле льняне полотно, що так цінується по той бік моря, і липовий мед і бджолиний віск, з якого греки роблять світильники. А ще жіночі прикраси — із срібла, оріхалка і теплого прозоро-жовтого "морського" каменя, який привозять на Русь гості із варяг. А ще бранці, придатні до усякої роботи… А в Курсака тільки це маля з нашийним камінцем на шнурку. Талісман! Хай він збереже хлоп’я!
Не заздрив Курсак іншим батирям, знав — за отаких хлопчаків платили чомусь більше, ніж за дужого раба.
І ще поталанило Курсакові: не довелося мандрувати аж до Корсуні і товктися на галасливому базарі, шукаючи грошовитого покупця, та ще такого, щоб не обдурив темного на торгівлі степовика. О-хо, як щастить, то щастить — покупець сам знайшовся. Коли увійшли до Криму і на півдорозі до Корсуні стали табором під могутніми мурами ромейського міста-колонії Фули (за браму кочовиків не впустили), вийшов із Фул до печенізького стану багатий перський купець Ахмед-ібн-Арслан, якого супроводжували страшні чорношкірі раби-охоронці. Був знаний серед степовиків, бо неоднораз вів з ними торгівлю. Купував мало, але завжди давав добру ціну, через що перед ним не крили і не ховали ніякого товару. Все вивертали перед ним. Аби купив!
Поважно походжав Ахмед-ібн-Арслан поміж багаттями, кибитками і возами — у зеленому шовковому тюрбані з діамантом посередині, у блакитному халаті, розшитому срібними драконами, у червоних в золоту нитку виступцях з високо закрученими носаками, щоб не зачепитися і не спіткнутися. Поважно ходив, цупко придивлявся до всього, пестив фарбовану хною бороду, заплетену в довгі тонюсінькі кіски. Він і дав гарну ціну за хлопця.
Курсак аж розчулився. Погладив шорсткою рукою малого бранця по забрудненій у довгому поході голівці і сунув йому в руку шмат висушеного м’яса — хай востаннє поласує з Курсакових рук. Не злий був старий кочовик і до хлопця звик, що й сказати. Та життя лихе: щоб собі зробити добро, треба іншого скривдити. Так завжди було, тому по всіх краях і мечі кувалися, і коні для батирів випасалися. Не привіз би Курсак цього малого, довелося б йому продати до Шурханового гарему власну красуню-онуку, щоб інших прогодувати, а то й самому податися в кабалу. Лихо панує у світі і керує всіма вчинками людськими!
Але зараз навіть радів Курсак із долі хлоп’яти, бо трапив той до багатого і знаного хазяїна, у якого ще ніколи не псувався двоногий товар, адже виснажений або хворий раб — то збиток…
Так зробився Божедар, сни Іллі Муромця, живим двоногим майном перського работорговця Ахмеда-ібн-Арслана.
Завели Божедара до великої кам’яної будівлі і увіпхали до глибокого мурованого підвалу, де високо під стелею було одне-єдине заґратоване віконце, крізь яке йшло свіже повітря і крізь яке вдень можна було тільки зрідка на мить побачити чиїсь ноги. Був у тому підвалі не сам-один, а почував себе покинутим і самотнім. Тут перебувало ще десятків зо два хлопчиків такого ж віку, як і він, і кілька дівчаток, які понуро тулилися на брудній і посіченій соломі. Усі вони розмовляли по-різному і незрозуміло для Божедара. А хто кого розумів, той до того тулився і про щось невесело оповідав. А Божедара ніхто не розумів, і він із їхньої мови не міг збагнути нічого. Тому ніби й потрапив у товариство, а опинився самотнім, що гнітило його ще дужче.
Дні минали за днями, одноманітні і сірі, як холодні стіни в’язниці. Дітлахів ніхто не чіпав. Двічі на день приносили їм харч — по половині тонкого коржа і чашці кислої колотухи. Добре, що в кутку стояли дві діжки з водою і можна було напитися. Та ось прийшов день, коли раптово грюкнули вхідні двері і до підвалу зійшов кам’яними сходами сам хазяїн рабів Ахмед-ібн-Арслан, а з ним двоє дивно одягнених чоловіків з вусами у тоненьку стрічку і куценькими борідками клинцем. На голові мали пласкі капелюхи млинцями, з яких стирчали вгору яскраві барвні пера, м’які, вузькі куртки із срібними ланцюгами на грудях. У кожного за широким шкіряним поясом, оздобленим металевими бляшками, стирчало по кинджалу, а при боці теліпалося по короткому мечу.
Джеркотіли до Ахмеда-ібн-Арслана на повний голос нечуваною мовою, якої у підвалі, певно, жоден із дітей не розумів, бо всі заклякли і притихли, а рабовласник відповідав їм такими ж незбагненними словами.
Потім заморські мужі неквапом походжали серед насторожених дітлахів. Дівчаток чужинці проминали, а біля кожного хлопчика зупинялися, уважно розглядали, про щось без упину джеркотіли між собою і деяким із них, у тому числі й Божедарові, прямо на лобі малювали крихким білим камінцем по хрестику. А потім зібрали до гурту тих, у кого на лобах біліли хрести, порахували і повели усіх нагору.
У дворі чекала готова в путь валка з кількох возів. В очі одразу впадав один довжелезний віз, з напнутими з боків і згори телячими шкурами, на великих колесах, та ще до чотирьох звиклих коліс було у ньому два посередині. До воза, що теж Божедаром уперше бачено, було впряжено одразу троє коней — в риску один за одним. На передньому коні верхи сидів одягнений у плетену з товстого мотуззя тилягу вояк із батогом у руці. Інші вози, невідомо чим вантажені, бо теж були дбайливо запнуті, мали по чотири колеса і одному коню в голоблях. А на чолі валки стояв невеличкий, ніби іграшковий, теремок на колесах із віконцями і дверцятами з обох боків.
(Продовження на наступній сторінці)