І нібито страх як злякалися царі і вирішили віддати князеві Володимиру царівну, а з нею послати всіх потрібних для такого діла священиків, сановників і чиновників. А царівна прийшла до них з плачем: "Чим я перед вами, мої царі-братики, завинила?" А вони відповідають: "Та нічим не завинила, царівно, а тільки красою і вродою, що ні пером описати, ані словом сказати. Тому й сватає тебе в жони славний воїн — руський князь". Тут забилася царівна в горі-жалобі, мов уражений стрілою лебідь-птах: "Що ж ви робите зі мною, мої царі-братики? Хіба не я вас любила й голубила замість матері? Не своєю волею від вас іду, але вашою. Як у полон, до варвара іду. Да лучче б мені тут смертю померти!" І сказали їй на те царі-брати: "Ти іди і не май зла на нас. Може, приверне тобою господь бог Руську землю до покаяння, а Грецьку землю тим порятує від лютої брані. Чи не бачиш ти, скільки вже лиха наробила Русь грекам? І якщо днесь не підеш, зроблять і нам так само, як Херсонесу". І сказала їм у відповідь невтішна царівна: "Що ж, послухаюсь вас, мої царі-братики. Піду з вашої волі у полон до варвара сльози лити. Не задля вас піду, бо й ви мені не захисники, а щоб урятувати грекам їхню землю…" І тоді нічого не пожаліли царі із скарбниць своїх для сестри-царівни, щоб хоч у златі-сріблі і коштовностях вона втішилась. Та нічим не втішили царівну, бо сіла вона на красень-корабель вся в сльозах, гірких і солоних, як і чорне Руське море…
А поки точилися серед цікавого люду ці балачки і пересуди, сталося те, про що згодом оповів нам Нестор-літописець:
"Хрестився ж він в церкві святого Василія, і єсть церква та стояща в Корсуні[2]-граді, на місці посеред града, де торг діють корсуняни; палата ж Володимира з краю церкви стоїть і до цього дня, а царицина палата за олтарем. По хрещенню ж привели царицю на брачення…
Володимир же по цьому узяв царицю, і Анастаса, і попів корсунських з мощами святого Климента, і Фіфа, учня його, узяв посудини церковні і ікони на благословіння собі… Взяв ще, ідучи, дві мідяні капиці і 4 коні мідяні, що й понині стоять за святою богородицею, про які невігласи торочать, що вони з мармуру. Корсунь же віддав грекам, як платню за царицю, а сам прийшов до Києва".
…І попливли назад до Царівграда значні священики, високі сановники і чиновники державних відомств. А серед них і Никифор Тавр поплив. Віз він великому логофетові таємного листа від Анастаса. Ховав того листа у пласкому срібному футлярі, а футляр той привісив собі на мотузку під одяг, на голе тіло, щоб ніхто його не побачив.
"Все підготували так, як треба було, — писав Анастас, — у світлиці царівни поставили перед стіною ще одну стінку, але таку тонку, щоб все мовлене було чути. І там могла заховатися лише одна людина. Ніхто не знав про цю схованку, і цариця не знала теж, інакше зчинила б галас.
Одного дня прийшов до неї Володимир і відпустив з покоїв усіх слуг і служниць. Лишилися вони вдвох та ще я за тонкою стінкою. Ліг я на підлогу, щоб не ворухнутися, і тамував подих, бо якби знайшли мене тоді, не вийшов би я зі своєї схованки живий. Лежав я і тремтів, але слухав уважно. І почув, що казав Володимир до царівни.
"Жаль мені тебе, царівно, — казав він грецькою мовою, — бо я розумію твій розпач. Але вислухай мене і теж зрозумій. Гадаєш ти: ось прийшов варвар — так ви називаєте нас — і повоював тебе, небачену і некохану, для своєї примхи. Це не так. Адже й мене ти досі не бачила і не покохала, а пішла під вінець. Чому? Бо ти і я живемо не для себе, а для своїх народів.
Ти гадаєш: я силою взяв тебе. Це не так. Самі греки віддали мені город Херсонес; отже, самі греки віддали мені й тебе. Ти не знаєш про це, але я можу тобі довести.
Ти гадаєш: ось примусили Володимира задля тебе прийняти хрест. Це не так. Я міг вашої віри не прийняти. А я прийняв її. В угоді сказано, щоб лише я — князь — охрестився, а я зроблю більше — хрещу усю Русь. Чому? Бо Русь більша, ніж уся Візантія, а живуть в ній різні племена, бо вважають себе різними, насправді ж — однакові. Кожне плем’я має свого бога, і це різнить їх. Хотів я всіх об’єднати, зробивши усіх богів рівними. А що вийшло? Вийшло на зле: з гір Києва племінні боги промовляють — різні люди живуть на Русі, бо різних богів мають. Один я володар на Русі, один в ній має бути бог. Ось чому я взяв вашу віру і хрещу усю Русь. А ідолів волоком поволочимо з гір і втопимо у Дніпрі. Один Христос по всій Русі запанує.
Ти гадаєш: ідеш до варварів. Це не так, царівно. Скоро буде в нас все, як у інших народів: одна віра, один князь, один закон для всіх. Будуть пишні білокам’яні палаци, котрим інші народи ще позаздрять. І буде по всій землі йти про Київську Русь добра слава, яку нічим не затьмарити. Я знаю, так буде.
Я прошу тебе, царівно, проймися цими моїми думками і намірами, інакше не бути тобі руською княгинею, славною на цілий християнський світ".
А голосу царівни я не почув: вона слухала і мовчала, як і я".
Отакого листа привіз Никифор Тавр.
Довго і замислено сидів над ним великий логофет. Потім піднявся і кинув його у вогонь. Дивився, як він вигинається вгору, чорніючи, як спалахнув і розсипався сірими пластівцями. Никифор Тавр полегшено зітхнув: кепсько їм обом було б, якби раптом цей лист потрапив до рук нещадних палацових інтриганів. А відтак можна спокійно доповідати василевсові про нову й велику дипломатичну звитягу. Зрештою, князь Володимир воліє, щоб його думки лишилися непочутими…
Розділ 21
БОГАТИРСЬКА ЗАЛОГА
Легкий, наче птах, повертався сокіл-корабель від Дніпрових порогів до фортеці Воїн, віднедавна збудованої на місці впадіння Сули до Славутича. Воїн завершував низку фортечок, що захищали Русь від Дикого поля, — Ромен, Глинськ, Синець, Кснятин, Лубно, Сліпород, Лукомль, Римів. Такі ж фортечки були побудовані на Трубежі і Стугні. Важко стало степовикам вдиратися на Русь: якщо вже сунути по здобич, треба їм було нині збирати велику орду. У Воїні і по всьому Посуллю очолив рать Ілля Муромець.
Сокіл-корабель повертався від дніпрових порогів з трьома десятками дружинників на борту, які аж до того небезпечного волока оберігали купецькі лодії, що пішли в далеку путь до греків. Були на борту ще князів дядько Добриня й сам воєвода Ілля Муромець, скупий на слово, щедрий на ратний подвиг. Повезли купці до Константинополя звичний товар у тороках і незвичні думки, які їм уклав шляхом-дорогою мудрий Добриня.
А думки були і незвичні, і тривожні…
От породичався Володимир-князь з візантійськими царями-братами, дав їм в платню за царівну славний Корсунь-град. От була хрещена Русь, і на грецькій горі Афоні русичі заснували власний монастир, де розумні отроки вчаться у ромеїв грамоті і книжковій премудрості, щоб і на Русі були вчені мужі. І ще: узяли із Царівграда митрополита Михаїла і священиків для відправ — усі греки — не сперечаючись. Добре чинили чи зле? Добре!
Чому ж ромеї знову таємно підбурюють проти Русі печенігів?
Чого їм ще треба?!
Які підступні задуми вони снують?
Чия голова у цьому ділі і чия рука у дії?..
Оце й мали з’ясувати купці, бо степова кіннота знову почала хмарами збиратися на рубежах. Назвав їм Добриня вірних людей, які мусять дещо знати.
Чув ці розмови Ілля — не крився перед ним Добриня, хоч уславлений воєвода міг би і не чути, бо мало розумівся в потаємних хитрощах. Для нього купець був купець, війна — війна. Він не бачив у гості соглядатая, а бачив лише його заморський крам. Він не вчував у війні чийогось стороннього підступного задуму, а бив, і добре бив, ворога. От і зараз Ілля не сушив собі голову над Добрининими клопотами, а дослухався до розмови, що точилася на палубі серед дружинників.
Легко линув під напнутим прямокутним вітрилом сокіл-корабель, легко просторікував — аби згаяти час — Мишко Потик, богатир, знаний не лише мечем, а й балачками. Сидів Мишко по-степовому, на п’ятах, спритно плів вузлуватими, як корчі, руками ремінні онучі і ловко плів язиком про святих, ніби всеньке життя приятелював з ними. Для Мишка святий Афанасій був ломоносом, Самсон — сіногноєм, що липневими дощами сіно гноїть, Федул — вітрогін, Акулина — гречківниця, а квітнева Мар’я — заграй ярки.
— Щоб ви знали, хлопці, — бадьоро повчав він товариство, — увесь церковний календар неважко запам’ятати, хоч тих святих — як дерев у лісі. Треба тільки утямити, хто з них і до чого причетний, щоб до кожного святого була своя особлива прикмета. Приміром, коли день Афанасія і Кирила? У січні! От собі і затям: Афанасій і Кирило всіх живих беруть за рило. Або: хто з вас знає, коли день Мар’ї Єгипетської? Ніхто? Отож! А я знаю: ота Мар’я — пісний борщ. Закортіло у квітні капусняку, бо м’ясо з’їдено, ото і є Мар’їн день. А ще: коли квітки з’являються, виставляй бджіл з зимового омшаника на пасіку. Тут і зауваж — діставай бджіл з-під спуда на святого Пуда. В кінці квітня — день Георгія Переможця, а на початку травня — Миколи. А ти примічай: Юрко з росою — Микола з травою, Юрко з теплом — Микола з кормом…
Подумки Ілля завше дивувався таким балакунам, як Мишко Потик, що словом уміють усе докупи зв’язати, як ремінці в онучі. Чи давно ті святці з’явилися? Чи давно в Києві Десятинну церков освятили? Цей спогад був Іллі приємний, бо не бачив жодної такої дивної споруди по всій Візантії.
(Продовження на наступній сторінці)