"…Будь певен — не запізнюся!" — пообіцяв Никифор Тавр логофетові.
І він не запізнився: полетіла зі стін Херсонеса золота стріла-листоноша "до князя Володимира у власні руки". А в листі було сказано: "Колодязі, які суть за тобою зі сходу, дають воду, що йде по трубах; копаючи, перейми її". Сьогодні він на власні очі бачив, як на горбах почали копати… Отак Никифор Тавр успішно завершив свої "водні процедури" і тепер повертався на галері разом з Феодором, якого узяв з собою в цей нетривалий вояж, до Константинополя.
Він непомітно для самого себе звик до цього хлопця, а може, й полюбив його, хтозна: начальник секрети ніколи не кохався в самоаналізі. Однак той факт, що Феодор був причетний до цієї цілком секретної акції (а це суперечило настановам великого логофета), промовляв сам за себе. Як не є, а справа була така серйозна, що, якби про неї дізнався імператор, йому разом з логофетом не зносити б голів, адже голови не тримаються на плечах державних зрадників. А втім, імператор ні про що не дізнається. То хіба обов’язково мусить дізнатися логофет про Феодора? Зрештою, як логофет і наказував, Никифор Тавр виконав його волю — взяв особисту участь у здійсненні цього вельми небезпечного діла.
Никифор Тавр походжав з Феодором на верхній палубі галери. Берег вже зник за обрієм, але чайки ще не покинули корабель і з різкими скриками снували над ним. Повівав свіжий, м’який вітерець. Рипіли оголені щогли, бо вітерець був супротивний. На нижній палубі лунко ляскали на оголених спинах рабів-веслярів шкіряні батоги наглядачів.
Він навмисне вийшов на палубу, подалі від сторонніх, бо давно зауважив, що Феодорові муляє якесь тривожне і невирішене питання. Тепер він неквапом походжав і спокійно чекав, бо передбачав, про що запитає Феодор, і наперед підготувався до розмови. Нарешті Феодор озвався:
— Вчителю, дозвольте запитати.
— Безумовно, Феодоре, безумовно… Що ж тебе цікавить?
І Феодор запитав:
— Ми — охоронці державної безпеки. Чому ж самі віддали напасникам Херсонес? Адже місто витримало б облогу. Чому вивели з Херсонеса усі кораблі? Адже городяни тепер не зможуть навіть втекти до Сурожа або Феодосії.
Никифор Тавр поблажливо усміхнувся:
— Твоє запитання надто складне, щоб відповісти на нього двома словами.
— Але ж ми маємо доволі часу.
— Так, і тому я тобі відповім.
— Я слухаю, вчителю.
— Колись вас навчали в школі, а я тобі знову нагадую. Ти знаєш, що василевс Константин Порфірородний написав для свого сина і спадкоємця цілий трактат з мудрих настанов "Про управління імперією". Зокрема, він писав: "Повинно знати, що якби жителі Херсонеса колись повстали або забажали здійснити щось супротивне царським велінням, то всі, які тільки виявляться в столиці херсонеські кораблі із вантажем, мусять бути конфісковані, а моряки і пасажири-херсоніти мусять бути закуті і заточені до в’язниці…" Василевс був завбачливою людиною.
— Але який зв’язок між цією настановою і тим, що ми вчинили? Хіба ж Херсонес повстав?
— Міг повстати! Якби він витримав облогу русів, пихатим херсонітам спало б на думку, що витримають облогу і візантійського війська. А вони про це давно плекають мрію.
— Але ж тоді їм би ніхто не допоміг і Херсонес склав би зброю.
— Помиляєшся, Феодоре, допомагач знайшовся б. До того ж, сильний.
— Хто?
— Князь Володимир. Адже воюючи Херсонес, він просто хоче дошкулити василевсові. І якби повстав Херсонес, а князь Володимир допоміг йому, ми втратили б усю Тавріку. А відтак що ми маємо? Ось що: повстання херсонітів ми в зародку придушимо руками їхнього можливого спільника.
— Однак чи є певність, що Херсонес повстав би неодмінно?
— Безумовно, такої певності немає. Що ж, розглянемо варіант: місто витримало облогу і не повстало. Та чи вибачив би князь Володимир образу василевсові? Чи не пригадав би він шляхи до самого Константинополя, якими руси вже неоднораз ходили? А в цьому випадку до нього вмить приєдналися б болгарський цар Самуїл, серби і завжди охочі до грабунків і поживи печеніги. І хтозна, чи не впала б уся імперія, знесилена внутрішніми війнами…
Помовчали. Ритмічно і лунко ляскали батоги. Скрикували, як від болю, чайки. За бортом наввипередки мчали з вистрибами дельфіни. Феодор замислено позирав на обрій, туди, де зникло волелюбне місто, зраджене і приречене…
І тепер уже Никифор Тавр повів розмову:
— А що ж дає нам такий варіант: Херсонес узято військом Володимира? Ратифікується угода, руський князь бере династичний шлюб з царівною Анною. Зміцнюються державні зв’язки між Константинополем і Києвом. На випадок війни з Болгарією, а вона колись буде, бо василевс не подарує поразки у тіснині за Траяновими воротами, цар Самуїл втрачає свого природного і, головне, могутнього союзника. Він не зможе покликати на поміч і печенігів, бо між ними стоятиме Русь. Це дипломатична гра, Феодоре, політика, а вона вчить бачити далеко. І тепер скажи мені: хіба ми не керувалися у своїх діях найвищими державними інтересами?
Однак Феодор ще мав сумніви.
— Усе це так, вчителю, — мовив він, — але василевс таки справді хотів допомогти обложеним. І якщо він дізнається…
Никифор Тавр сміявся:
— Він обов’язково дізнається, Феодоре! Дізнається, що херсоніти боронилися мужньо і хоробро. Він знатиме, що якби не чорна зрада, місто витримало б облогу. Він навіть знатиме ім’я підлого зрадника Анастаса, і це трохи применшить його біль від прикрої втрати… Людина легше мириться з невдачею, коли твердо знає, що вона сталася не з її вини.
— Отже, — похмуро вирік Феодор, — загине невинний Анастас.
— Чому? Його захистить від гніву василевса і візьме до свого почту князь Володимир. І це з боку князя буде вельми людяним і похвальним вчинком, бо ми однині матимемо при київському дворі вірного і надійного агента… Що ж до Херсонеса, то ми його не втратили і не збираємося втрачати: Володимир-князь поверне його нам за царівну Анну.
Чайки відлетіли од галери до рідних скелястих берегів…
Розділ 20
ЧУТКИ І ДІЙСНІСТЬ
…З того дня минув лише місяць, і все сталося так, як передрікав Никифор Тавр.
Із далекого заморського Царівграда до повойованого Володимиром Херсонеса знову прийшли візантійські кораблі. Без катафрактів, схоларіїв та балістіаріїв. Прийшли кораблі з царівною Анною, небаченими скарбами і коштовностями — шлюбним посагом царівни-нареченої, щедро узятим повними пригорщами з казково багатої імперської скарбниці.
А ще на обряд хрещення нареченого, князя русів Володимира, прибули високі духовні сановники, а свідками шлюбу — найвища палацова еліта. Зійшов на таврійський берег й сам великий провестіарій, що піклується про всі палацові церемоніали. Оскільки ж будь-яка царська церемонія пов’язана з великими витратами, його супроводжував чиновник фінансового відомства, за котрим м’язисті чорні невільники несли тугенькі мішечки з товстої шкіри на залізних замках, вщерть набиті літрами, найбільшими візантійськими грішми, кожен з яких складав по сімдесят дві золоті монети-номісми. А ще прибув хранитель царських архівів з цілим почтом помічників-нотаріїв, що мали складати шлюбний акт і державну угоду. А серед них усіх десь скромно губився й начальник одного з маловідомих відомств логофетії дрому Никифор Тавр із слугами. А ще візантійські кораблі привезли у трюмах константинопольських пацюків і, певно, на кінчиках щогл столичні чутки і плітки.
Аж дивно стає, як і звідки люди про все дізнаються?
В Херсонесі, одразу ж після прибуття кораблів з метрополії, почали вперто переповідати розмову, що, мовляв, сталася поміж імператором Василієм, його братом Константином і сестрою їхньою царівною Анною. Переповідали так докладно і певно, ніби порфірородні володарі ромеїв розмовляли (якщо вони справді про це балакали) не проміж собою, в своїх царських палатах, куди нікому без дозволу входу нема, а на столичному іподромі посеред тисячовухого натовпу міських нероб-гаволовів.
А переказували таке.
Буцім одного дня прибув з Херсонеса до Константинополя посланець від князя Володимира і сказав царюючим братам його слова, котрі вивчив напам’ять: "Оце узяв град ваш славний. Якщо ж не віддасте за мене сестру, то й столиці вашій сотворю, що сотворив оцьому граду".
(Продовження на наступній сторінці)