З купкою вищих чинів служилої знаті, яких протоспафарій схилив до зради, Агафій Італ перебіг на бік узурпатора тієї ж ночі, коли до нього заявився на доброму коні, в легких, але надійних обладунках, при мечі і щиті не гінець, а воїн. Перебіг під самий ранок, коли непоборний сон клепить очі навіть у нічних вартових. Клепить, протоспафарій це знав, хоч солдати й примудрялися дрімати на посту, стоячи, мов коні.
На подив Феодора, протоспафарій не зламав на листі печаток, отже, й не прочитав його, натомість довго і ретельно розпитував посланця: хто йому листа дав, кого він знає, кого бачив, що писалося у тому листі. На все Феодор відповідав коротко:
— Не знаю, пане.
Він справді не знав, і в його відповідях виразно бриніла щирість. На останнє запитання він відповів, як було домовлено:
— Мій господарю, єдине, що я знаю, це те, що славний купець Ахмед-ібн-Арслан разом з листом дарує мене.
— Ти раб?
— Колись був купленим рабом, ще в дитинстві. Але добродій Ахмед-ібн-Арслан навчив мене військовій справі і причислив до своєї особистої варти. Тепер — слугуватиму тобі, — Феодор низько, рукою до землі, схилився.
Протоспафарій посивів у походах, був досвідченим воїном, і його прикро вразило напівцивільне безладдя, що панувало у стані Варди Фоки, напівцивільне, бо люди були при зброї, отаборилися у військових наметах, а заснували недоладний триб життя чужоземних переселенців, яких імператор ще не наділив землями.
Не було ладу серед воїнства Варди Фоки: узурпатори завжди щедрі й поблажливі до своїх вояків, щоб не перебігли до ворога, не покинули своїх дек…
Щемно стало протоспафарію від того огидного для старого солдата видовиська, ворухнувся в душі сумнів — чи вірно вчинив, зрадивши василевса, але пригасив той розпачливий сумнів, бо вже не було у нього назад вороття. Навпаки, намагався себе заспокоїти, бо навіть на око військо Варди Фоки було втричі більше, аніж у Василія. Агафію Італові міг би дещо розтлумачити Феодор — наприклад, звідки і для чого останнього місяця в таборі узурпатора раптом побільшало напрочуд дешевого, але міцного вина, — та він, зрозуміло, не зронив і словечка.
Перебіжчики чекали, поки покличе їх василевс, та Варда Фока сам приїхав до них кінно, в оточенні молодих протоколістів — ад’ютантів з багатих сімейств, що навчалися при імператорові ратної науки. Захоплено дивився на нього Феодор, з тим скромним і невибагливим захопленням, яке тішить саме видовище обожнюваної людини.
Помітив той погляд вродливого, свіжого на обличчя юнака Варда Фока, і світло стало йому на серці, бо серед свого почту бачив тільки понурі або хитрі, стримано холодні або жадібні очі — очі пихатих вельмож, рівних йому походженням, сановитих інтриганів, лютих до усе вищих чинів кар’єристів і навік уражених блиском імператорського золота шахраїв. Знав їм усім ціну і не вірив нікому. А тому чисті, щирі очі юнака огорнули його теплою блакиттю.
— Хто цей хлопчина? — запитав протоспафарія, беручи у нього листа.
— Охоронник купця Ахмеда-ібн-Арслана, подарований мені, о сонцесяйний, — відповів Агафій Італ.
— Гарний дарунок — вартий маєтку, — сказав імператор.
— Якщо до вподоби, візьми його собі, о даруючий ласку.
— Маєш маєток!
Агафій Італ вдячно схилився, а Варда Фока зламав печатки і розгорнув листа. Він читав його, і обличчя у нього світлішало — мав уже другу на цей ранок радість.
— Наші друзі із західних земель, — піднявши вгору листа, гукнув до всіх, — зібрали велике допоміжне військо! Зараз у Фессалоніках вони сідають на кораблі!
— Слава василевсові Варді Першому! — вмить рознесли його радість по всьому табору.
Василеве під’їхав конем до протоспафарія і запитав:
— Агафію, скажи мені, з якого це часу підлеглі дарують імператорові його ж таки власність?
— Не розумію, о наймудріший…
Василевс пояснив:
— Тут сказано: юнака дарують тому, кому адресовано листа…
Протоспафарій зблід. Феодор насторожився.
— Спокій, Агафію, не потерпай даремно. Ти дарував од щирого серця і матимеш маєток, як було обіцяно… Після перемоги!
Вдруге вклонився протоспафарій, однак в думках його ворухнулася підозра: адже молодий гінець виразно і твердо сказав, що дарований саме йому. Він скоса кинув темний погляд на хлопця, але на обличчі Феодора не відбилося й найменшої бентеги. І справді, якщо подумати, хлопець привіз листа до нього, до протоспафарія, і не відав, що писано листа імператорові. Він рішуче відкинув кволу підозру, а дарма…
Відтоді слугував Феодор за столом самозваного імператора. Одразу піднявся над багатьма, бо не кожному довірить обережний василевс порядкувати своєю їжею і питвом, треба на це мати його особливу прихильність. Навіть коміскорт, начальник усього царського намету і особистих царських служб, котрий на всіх інших дивився з похмурою суворістю, не забував щасливому юнакові приязно всміхнутися.
Слугував Феодор за столом і уважно слухав цареву мову, хоч зміст її не мінявся, а мінялися тільки люди, запрошені до намету імператора.
А казав Варда Фока ось що:
— Хто губить імперію? Різна наволоч і покидьки, бо навіть для них царський трон зробився приступним. А коли древні роди, обурені таким неподобством, піднімали голови, ці голови рубали. Безрідні узурпатори нищили аристократичні роди, щоб з багна піднятися над ними. Ким був Роман Лакапін? Моряком і темним неуком. Навіть батька свого не пам’ятав і тому величався Лакапіном, тобто народженим у Лакапі, що у фемі Ліканд. Але ж це він до того знахабнів, що всупереч вимогам синкліту своєю узурпованою владою призначив візантійським патріархом свого сина-підлітка Феофілакта. Ясно, те дитя марнувало час не на відправах у храмі святої Софії, а в батьковій конюшні, де годувало жеребців ізюмом і сушеними фігами. А тим часом цей неук встиг скарати магістрів Стефана і Миколая, містика Іоанна, стольничого Константина Воїла і ще багатьох сановників з добрих родів. Не дивно, що патрон святих василевсів, бог — дух святий, не терпить сусідства смердючих м’ясників та селюків і карає за це блюзнірство нерозумних і піддатливих злу ромеїв… Води!
Слуги підносили срібний глек з тонкою довгою шиєю, наливали прозору рідину у срібний келих, Феодор пригублював і з уклоном подавав імператорові.
— І зараз на троні сидить нащадок узурпатора, — гірко промовляв Варда Фока, — бо хто його пращур? Теж селюк, що приплентався від убогості своєї до Константинополя на заробітки.
Темніли від такої мови очі сановників, суворішали обличчя родовитих феодалів і стратигів фем.
— Він уже встиг загубити військо ромеїв в Траянових воротах і тепер іде на самих ромеїв з найманцями, купленими на золото норманнами і русами, позиченими у їхнього князя-ідолопоклонника. І мудрі були мої славні предки, котрі кров’ю своєю кріпили кордони імперії, але й піднімали переможного меча на династію узурпаторів… Води!
Феодор брав срібний келих і підносив його до своїх уст…
Розділ 17
"БОЖА КАРА"
Зранку у неосяжному таборі Варди Фоки, в якому досі день у день було чути п’яні співи і веселі гульбища, зчинилися всетабірні ґвалт і колотнеча. Молодші командири — пентекоптархи, логархи і декархи — разом із залогами вірних поплічників гуртом йшли в свої підрозділи з наказом василевса на устах і шкіряними батогами в руках. Вчора Босфор подолали останні залоги константинопольського василевса, і з дня на день мала статися вирішальна битва.
Колись один з василевсів мудро сказав:
— Армія для держави — що голова для тіла. Якщо не дбати про неї, саме існування імперії може опинитися під загрозою.
І зараз цю голову, затьмарену хмільними випарами, приводили до тями.
Першими навели у себе лад кіннотники — важко запанцеровані кавалеарії, що на своїх закутих спереду у броню конях залізним навальним ударом трощили в битвах наїжачені списами шереги ворогів, сіючи серед них панічне сум’яття. Слідом за ними прийшли до тями легко озброєні, в шкіряних обладунках, помережаних тільки тонкими залізними смужками, трапезити, що кидалися в бойовисько слідом за кавалеаріями. Вони гнали розладнане вороже військо і вирубували втікачів.
Кіннотника в армії василевсів завжди були найбільш дисциплінованою і мобільною частиною війська, що здобула імператорським воєводам безліч перемог, іноді навіть над сильнішим і численнішим ворогом. Через це їм завжди платили золотом, платили щедро, вдвічі більше, аніж піхоті, платили стільки ж, скільки привілейованим морякам з феми Самос, де споконвіку набирали квіт візантійського флоту. І зараз, горді тим, що вони знову довели свою перевагу перед піхотою, кіннотники верхи вдерлися в піший табір і періщили батогами непокірних.
А надвечір розбурханим воякам, які знову позбиралися до своїх підрозділів і загонів, але котрі проте ще глухо і невдоволено бурчали, командири роздавали срібні й золоті монети, аби вгамувати їхнє обурення. Давно відомо: благородний метал тішить солдатське око…
(Продовження на наступній сторінці)