— Невдовзі усім лихам імперії ми покладемо край, — вранці Босфор перейшов руський загін, щоб забезпечити безборонну переправу для решти війська. За кілька днів станеться вирішальна битва, в якій узурпатор конче мусить загинути… Усе інше тобі скаже великий логофет, якщо вважатиме за доцільне. А нам зараз — час!
Никифор Тавр підвівся, ступив до глухої стіни, де натиснув на її поверхні якусь непоказну, різьблену фігурку.
У стіні одразу ж нечутно повернулися на механічній осі потаємні дверцята, звільняючи вузький темний отвір. Начальник секрети хитнув головою, без слова кличучи Феодора йти за собою, і першим ступив за стіну. Так само нечутно двері за ними зачинилися, і вони опинилися в цілковитій, без найменшого промінця світла, ніби аж загустілій чорноті.
Однак Никифор Тавр мав тоненьку свічечку, яку тут-таки й запалив. Слабкий вогник палав рівно — у переході не було протягу. Вони рушили вперед і невдовзі вперлися в тупик.
Далі ходу не було. Никифор Тавр тричі стукнув у голу стіну, котра перетяла їм шлях, щоразу роблячи тривалу паузу. В обох перервах між стуком Феодор, якого привчили звертати увагу на будь-яку дрібницю, встиг порахувати до семи. Святе число! Число космогонічного творення світу.
Стіна тихо відкотилася вбік, і вони опинилися в невеличкій кімнаті без дверей і вікон, яку освітлювали по кутках товсті свічки. Кімнатка вся світилася жовто, мов варязький янтар. Вона була обшита сосновими дошками, чистими і гладенькими. Було тут тепло і затишно, приємно пахло свіжим воском і ладаном. За низькою, зручною для письма кафедрою сидів, хоч і геть сивий, але ще міцненький дідок з чисто виголеним обличчям, що зрідка траплялося у ромеїв. Сидів по-хатньому, босоніж, нігті на ногах мав фарбовані. На ньому була біла як сніг сенаторська тога без жодних відзнак.
"Великий логофет!" — майнула схвильована думка у Феодора.
Він не потребував ще якихось додаткових позначок, щоб дійти цього висновку: за ритуальною кольоровою ієрархією біле мали право носити лише найвищі після імператора сановники. Скажімо, кольорова межа для Никифора Тавра — синє, для нього, Феодора, початкова — чорна.
Никифор Тавр, а за ним і Феодор низько вклонилися господареві потаємної кімнати.
— Прошу, — сказав великий логофет дрому і вказав на два стільці, що стояли перед кафедрою з її боків.
Никифор Тавр і Феодор сіли.
Володар державних таємниць мав зичливе, добре і привітне обличчя, але це не обманювало Феодора. Знав, якою страшного, підступною і безжальною силою той володіє. Колись, за часів узурпатора Никифора Фоки, великим логофетом дрому був не хто інший, як Іоанн Цимісхій. Він і захопив імператорський вінець…
— Скільки тобі років, хлопче? — запитав логофет.
— Шістнадцять, — коротко озвався Феодор.
— Шістнадцять… Чудовий вік! Вік, котрий не викликає підозри… Як тобі здається, Никифоре?
— Гадаю, що так, — стримано відповів начальник секрети.
— Як тебе звуть?
— Феодор.
— Це ім’я від батьків?
— Ні, від церкви.
— Яке ж було від батьків?
— Божедар.
— Божедар… Дар божий… Що ж, твоє ім’я не змінилося, воно тільки перекладено на грецьку мову. А хто ж твої батьки?
— Не пам’ятаю.
— Зверни увагу, Никифоре, він не пам’ятає… Невже усі твої вихованці отакі забудьки? А це, юначе, слід не пам’ятати, а твердо знати: твій батько — василевс, твоя сім’я — секрета!
— Запам’ятав, великий логофете! — смиренно схилив голову Феодор. — Дякую за урок.
— Тямить! — усміхнувся до Никифора Тавра логофет. Поблажливо позирнув на хлопця, ніби лише для цього повчання викликав до себе. Однак наступної миті він враз посерйознішав.
— Тобі відоме ім’я Ахмед-ібн-Арслан?
— Так, логофете, відоме, — тихо мовив Феодор.
— Ще б пак! Це ж він купив тебе у печенігів для тяжкого рабства, а продав нам на кращу долю. Багато було за тебе плачено! Шкодуєш за минулим?
— Мені нема за чим шкодувати.
— Слушно! Так-от, Ахмед-ібн-Арслан — наш давній агент. Має багато знайомих, для котрих іноді виконує делікатні доручення. От і недавно його попросили — і за це, звісно, гарно заплатили — передати таємного листа протоспафарію, начальнику наших меченосців. Аби не викликати жодної підозри, купець негайно виїхав за межі імперії, а листа наказав передати своєму слузі. Цей лист у мене, а протоспафарій досі чекає його. Однак він мусить листа одержати. Запитання є?
— Я уважно слухаю, логофете.
— Правильно робиш. На всі необхідні запитання я відповім сам. Слухай далі: віднині ти — отой слуга Ахмеда-ібн-Арслана і більше ніхто, раб, якого купець разом з листом дарує протоспафарію. Ти віддавна був куплений Ахмедом і навчений військовій справі, аби слугувати в особистій варті купця. Начальник мечоносців готує зраду, збирається перейти на бік узурпатора. Втечу його затримує тільки цей лист з дуже важливими відомостями. Якими? А цього ти не знаєш, і це справді так. Тікаючи, він обов’язково візьме тебе з собою. Як ти гадаєш, Никифоре, візьме його Агафій Італ чи ні?
— Візьме. У таких справах свідків не лишають.
— Так. Найчастіше лишають покійників. Але цього не станеться, бо на тому боці протоспафарій почуватиме себе у безпеці, а добрий і відданий воїн ніколи не завадить. Тобі, Феодоре, нічого не загрожує, бо змовників, котрі писали цього листа, ми до певного часу не будемо чіпати. Ясно?
— Зрозуміло, логофете.
— Отже, для всіх ти — вірна людина купця Ахмеда-ібн-Арслана. Протоспафарій Агафій Італ неодмінно буде прийнятий Вардою Фокою. Твоє завдання — сподобатися узурпаторові і зробити так, щоб малий зрадник подарував тебе більшому зраднику: дароване легко дарувати. Відтак, ти стаєш слугою узурпатора. Слугуй добро і старанно, щоб завжди бути при ньому. Дай мені свій хрест!
Феодор зняв з шиї натільного хреста і простягнув логофетові. Той узяв його, висунув з кафедри шухляду і недбало кинув у неї хрестик. Натомість вийняв інший, скромний і непоказний, на дешевому мідному ланцюжку.
— Якщо на цьому хрестику натиснути отут, вгорі, — сказав значуще, — знизу впаде крапля.
Важко глипнув на Феодора:
— Крапля без кольору і смаку…
Феодор твердою рукою взяв хрестик і почепив собі на шию.
Великий логофет сказав:
— І останнє: куди ж і — головне — коли ця крапля мусять впасти? У келих, котрий питиме узурпатор, незалежно з чим — з вином чи з чистою водою. Коли? У точно визначений час: перед початком вирішальної битви, не раніше і не пізніше. Тільки у цей час, коли він настане! Після того ти мусиш зникнути і повернутися до нас. Зможеш?
Феодор відповів певно:
— Зможу!
— Хай допомагає тобі бог, — мовив логофет, — бо ти — захисник його живого втілення на цій грішній землі. З подробицями тебе познайомить Никифор Тавр. А тепер ідіть! Бажаю і сподіваюся повного успіху.
Коли начальник секрети і Феодор знову опинилися у темряві потаємного ходу, Никифор Тавр підбадьорливо прошепотів:
— Нічого не бійся, Феодоре, все минеться добре для тебе. В хрестику — отрута повільної дії…
Розділ 16
ХВОРИЙ НА ПУРПУР
Феодор нечутно слугував за столом узурпатора. Варда Фока був людиною міцної, вояцької будови, кремезний, тренований щоденними ратними вправами, котрими починав кожен ранок. Обличчя мав довгасте, з різкими, ніби карбованими на темній міді рисами. Волосся і очі були чорні, немов оксамит ночі. Він урядував як справжній василевс: сидів на двомісному золотому троні, на м’яких пурпурових подушках, шитих золотими візерунками царських відзнак, у пурпурових чобітках. Перед ним лежав стос рожевого паперу василевсів і довгі лебедині пера, фарбовані червоно. Поряд стояв каламарик з пурпуровим чорнилом, яким має право писати лише імператор. Поруч з ним, на сусідньому місці подвійного трону, відокремленому од нього тільки тонким золоченим бильцем, лежав масивний золотий хрест, геть всіяний сяючими, як зірки вночі, великими діамантами. Цей дорогоцінний хрест символізував присутність тут прихильного до земного володаря ромеїв незримого смертними бога — духа святого. Діло імператора — святе, хрест — на його знаменах.
Щовечора до великого шовкового намету узурпатора приходили найближчі сановники, воєводи та інші знатні особи, потік яких не вщухав. Узурпатор щедро пригощав їх і вів заздалегідь обдумані розмови. Феодор слугував йому — брав на пробу їжу з кожної тарелі і пригублював з коленого келиха: Варда Фока боявся отрути. Узурпатор зовсім не пив вина, а тільки чисту джерельну воду, яку тримали для нього у прохолодних довгошиїх срібних посудинах, бо срібло надає воді живої, цілющої сили. Це тішило і в той же час бентежило Феодора. Тішило, бо сам не любив хмільного зілля, бентежило, бо сп’янілий не панує над собою і втрачає пильність. А мав брати на пробу все — і воду, і вино.
Все сталося так, як передбачив великий логофет.
(Продовження на наступній сторінці)