Горпині справді ніколи було сумувати: на неї цілком поклався Макар, їй доручив і печибо, й вариво, й дітей, і теличку; крім того, Горпина доброхітно взяла на себе й новий обов'язок — здобути грошей для Макара, якщо він не розстарається у Карпенка. На вітер пущене слово Мотрею "Помолимося та й розійдемося" не йшло в неї з голови. По давно заведеному звичаю, ні один хуторянин не йшов на той світ без допомоги баби Горпини. Іноді їй доводилося дечим пособити хворому ще якийсь час пожити на цім світі, іноді — часом раніше вмерти, але після смерті Горпина становилася біля печі й вимагала від родичів завжди найкращого докладу до страви, щоб люди потім не судили за поминки. У Макара не було ще нічого уготовлено, і ця думка не давала Горпині спокою. Чим вона частуватиме, що вона подаватиме на стіл людям, як Макар не купить ні меду, ні сала, ні олії?.. І невже справді доведеться, як казала Мотря, помолитися та й розійтися? "Доведеться, мабуть, самій бігать по хуторі та позичати грошей!" — клопоталася вона сама собі, нетерпляче визираючи у віконце Макара. Нарешті прийшов і Макар. — — А що, розстарався? — накинулася на нього Горпина.
— Не дав,— хмуро відповів Макар.
— Не дав?! Що ж він каже?
— У позику, каже, не дам. Кожушанку у заставу не візьму, а як треба грошей, то продай кожушанку або теличку, то і я забезпечений буду, і ти не думатимеш про гроші...
— Скільки ж він дає?
— За кожушанку три карбованці, а за телицю десять карбованців.
— Десять карбованців за телицю? — скрикнула Горпина.— Та хай він не діжде, проклятий, помирати: отаку теличку та за десять карбованців хоче взяти!.. Пожди ж трохи, я побіжу по хуторі, може, й настягаю яку десятку,— мовила вона далі й побігла в ту ж хвилину з хати.
Макар сів на ослінці. Недавня розмова з Карпенком ще виразніше впевнила його, що кому скрутно жити, тому ще скрутніше помирати, але порада Мотрі теж не сходила з думки: "Помолимося за новопреставлену та й розійдемося: хай покійниця вибачає". І справді, невже та сама Тетяна, що стільки разів недоїдала, недопивала, що прийняла стільки горя, не раз шкодуючи потратить якого мідяка, що всі часи своєї хвороби не задовольнила свого бажання випить чарку горілки, не вибачить йому тепер, після смерті, коли він поховає її без горілки, без платків, коли він не справить обіда? Макар глянув на жінку. Обмита, причесана Тетяна лежала в білій сорочці, в нових запасках.
Міцно склеплені очі, зціплені губи не змінили звичайного виразу покірності вії обличчі; далеко більше вражіння зробили на Макара складені на грудях руки. Тільки хіба на велике свято, сідаючи біля віконця та балакаючи з сусідками, складала вона так свої стомлені руки. Чи не свято прийшло і сьогодні для неї? Що ж було в такім разі за життя, які то були будні?..
Ось, пригадується йому, стоїть вона поруч з ним перед олтарем. Люди звели їх, поставили на рушнику, не питаючись, чи до любові; ні одного слова про вірне кохання, ні одної клятьби... Проте вона дивиться сміливо у вічі молодому, обличчя палає здоров'ям, дуже тіло стоїть — не поколихнеться, ні одна потаємна, зрадлива думка не промайне в голові — вона певна, що зробить усе, що вимагатиме від неї життя, вона знає, що зуміє пособить тій дружині, з котрою господь єднає її в цей час, і благає у милосердного тільки здоров'я.
Ось трохи наче зморена, зблідніла, але не менше певна собі, Тетяна наймається в економію за куховарку. "Чи подужаєш двічі на день діжу викинути?" — питає її в конторі пошепки Макар. "Треба тому дужати, хто хоче свою хату мати",— весело відповідає вона і п'ять років поспіль викидає по чотири пуди хліба щодня.
А ось вона, ще більше змарніла, стоїть перед манісінькою трункою своєї першої дочки. Обличчя її смутне, з очей ллються гарячі сльози матері, серце болить, щемить за цим маленьким тілом дочки, але заревла під вікном хазяйська корова, і Тетяна спішно втирає сльози й біжить із дійницею надвір: нема часу сльозам волю давати тому, хто хоче свою хату мати.
Нарешті, вона в давно бажаній хаті, в своїй оселі. Новенька біла хата аж сяє на сонці, чисті, як сльоза, віконця наче усміхаються, молоденькі вишеньки заглядають своїми свіжими зеленими вітами у саму хату... Чого тільки в самої господарки побільшало зморшків на виду, позатягало карі очі? Чого нахилився високий, гнучкий стан? Похилився стан та й не виправлявся, але Макар того досі не примічав. Тільки тепер, коли смерть розправила все тіло у весь зріст його, тільки тепер, угледівши незвичайно спокійне обличчя своєї дружини, зрозумів Макар, як тяжко далася Тетяні і хатка, і садок, і половенька телиця, яким тягарем лежали на жінці щоденні турботи...
І тобто цьому замореному роботою, попсованому недоглядом та хворобою тілу не віддати ще останньої пошани? Вкинути його в яму, як непотрібну ганчірку, закидати землею й заради п'яти-шести карбованців позбавити доброго спогаду людського? Допустити, щоб душа жінки по землі блукала, поминок-панахид бажала, щоб вона на тім світі, як і на цім, горювала?.. Крий мати божа! "Нагорювалася, натомилася, дружино моя, на цім світі — порозкошуй же та заспокойся після смерті! — мимоволі вирвалося з уст Макара.— Не веліла ти мені продавати нічого, отже продам, Тетянко, і кожушанку, й теличку, аби відбути поминки тобі",— додав він, підводячись з ослінця й цілуючи холодний, як крига, лоб жінки і її згорнуті руки.
— Три карбованці ледве настягала: на собачому хуторі сами злидні. То було жити скрутно, а тепер й померти по християнському звичаю не можна. Чи ти чув, що батюшка ще четвертака набавив? Оце тільки що повернулись од його
Прісьчині куми, так він через них переказував, щоб ти ще поверх карбованця четвертака дав,— перебила Горпина Макарову розмову з жінкою.
— Спасибі за гроші, якось обійдусь! — відповів Макар, одходячи од лави.
— Бери, не заваляються! — пораяла Горпина.
— Мені однаково цієї трояки мало...
— Сама знаю, що мало. Так куди ж ти?
— До Карпенка,— відповів уже в сінях Макар. Горпина сховала карбованець за платок, зав'язала дрібні гроші у вузлик, сховала їх за пояс і стала знову поратись біля печі. Тепер вона певна була, що Макар щось прирозумів, що поминки по Тетяні будуть до діла, і стала наготовляти то пляшки, то барильця, то горщатка Макарові в город. І справді, незабаром прийшов з Макаром Карпенко оглядати телицю, чи немає якої вади. Горпина вибігла надвір.
— Ось бач, сину, ріжок збитий! — мовив докірливо Карпенко, запримітивши щось на ріжку.
— То що? — засміялися чоловіки, що на той час нагодились.— Хіба ти з рога доїтимеш?
— Нічого, люди добрі, сміятися! Хоч і не з рога доїтиму, а все ж теличка не по формі.
— Скільки ж він тобі дає за теличку? — запитав Макара сусіда.
— Одинадцять карбованців! — зітхнув Макар.
— Одинадцять карбованців за таку телицю?!
— Бога бійся, Опанасе! — не втерпіла Горпина.
— Одинадцять карбованців дає та ще й телицю гамблює,— додав якийсь чоловік.
— Я не гамблюю, я кажу тільки, що теличка не по формі...
— Горе моє тяжке, що в мене грошей нема, а то б я цієї телиці тобі не попустив,— обізвався хтось із гурту.
— Отак би я зразу дав би за неї двадцять карбованців,— мовив другий чоловік.
— Охотників багацько, а купців мало. Гуртом не спроможетеся телиці купить, а в моїй кишені хазяйнуєте,— звернувся Опанас до людей.— А ти, Макаре, коли хочеш бути сватом, то скинь четвертака,— мовив він до Макара...
— Це за ріг, чи що? — запитав Макар.
— За ріжок, за ріжок... хоч скинь четвертака, хоч одроби який день...
— Хай ти не діждеш помирати! — крикнула на все село Горпина.— Чоловікові отаке горе, отакий случай трапився, а він і бога не боїться!..
— На все воля господня: Макарові припав случай продати теличку, мені — купити, і нічим я господа милосердного не гнівлю. Я прийшов, Макаре, по твоїй просьбі твоє добро купувати, а коли мене люди на твоєму дворищі зоби-жають, то я й піду собі з богом, одійду від гріха без клопоту,— мовив Карпенко, простягаючись до воріт.
— За віщо ж ви на мене розсердилися, діду? Я ж вам нічого не казав. Чи звелите одробить за ріжок, то й одроблю. Виймайте гроші, беріть телицю, хай вам бог помагає,— завернув Макар Карпенка.
— Хай буде по-твоєму! — згодився Карпенко.— Тільки шукай кращого налигача, бо цей зовсім плохенький!
Макар побіг за налигачем. Карпенко витяг з-за пазухи платочок і став одлічувати гроші, Чоловіки окружили його з усіх боків і мовчки дивилися, як він вибирав найбільш потерті бумажки. Нарешті Макар одв'язав теличку і передав налигача Карпенкові. Афанасій Петрович підставив прикриту полою свитки руку, взяв налигача, перехрестився й вивів теличку з двору.
Довго стояв, довго глядів Макар їй услід, і очі затуманилися сльозами: остання надія діждати корівки, тягла, стати хазяїном зникла геть із серця, як побачив він порожні ясельця...
IV
На третій день поховали Тетяну. Хоч і безрідна була покійниця, проте знайшлися такі добрі люди, що потужили над могилою.
Богомільна бабуся так хороше промовляла до "сусідочки", що навіть деякі чоловіки нишком сльози втирали. Макар кинув першу горстку землі.
(Продовження на наступній сторінці)