— За коней питаєш, а про гроші мовчиш? Знай, що набір я не ховатиму!.. Мені нема діла, що Грабенка, чи як його там, злидні поїли — мені гроші щоб були зразу, а як не дадуть уперед, то я назад поїду — так і скажи там. Чуєш?
Гарасим усе добре чув. Крім того, він бачив, що впертий біс Солопії тільки що почав коверзувати, і коли Гарасим протягне свою розмову з панотцем, то нечиста сила добавить до двох карбованців ще мірку пшениці, кварту горілки або крашанок, і більше не змагався.
— Чую, чую! — покірливо відповів Гарасим і, уклонившись низенько батюшці й матушці, подався геть із кімнати.
III
Іван Криворотько запріг свою шкапину й під'їхав до Макарової хати. Макарові зосталося тільки сісти та їхати в город за покупками, отже довго ще не сідав він, довго блукав то по надвір'ю, то по хаті, довго роздивлявся по всіх кутках, наче чого шукаючи. "З чим їхати в город? Що продати?" — питав він себе, удесяте зазираючи в порожню хижу. Але скільки не-пригадував, скільки не дивився — і на очі, і на думку спадала раз у раз коли не кожушанка, то телиця. "Кожушанка — теличка! Теличка — кожушанка!" — проносилось у голові, а на серці становилося все тяжче. Шкода кожушанки продавати,— жінка до церкви не надівала, дочці приберігала..: а ще шкодніше теличку віддавати...
— Чи ти у лісі загубився, чи голову загубив? — крикнув йому Іван.
— Зараз, зараз їду,— мовив Макар і, нарешті, ухопивши з одчаєм кожушанку, сів у сани.
Люди почали вже з торгу роз'їздитись, проте круг Макара з новою кожушанкою на руках зібралося чимало жінок та чоловіків. Кожен брав кожушанку, розглядав її з усіх боків, кожен бажав купити, але давав по "своїх достатках" так мало за неї, що Макар виривав із серцем кожушанку і йшов далі. Далі обступали його знову люди, знову роздивлялися, розпитували, божилися й, нарешті, давали ще меншу ціну.
Вкрай розсердившись на купців-голоту, а найбільше на саму Тетяну, що померла, не дождавши ярмарку, Макар пішов до саней. Там стара, аж сива кобила працювала беззубими яснами над оберемком соломи. Макар штовхнув спересердя її в боки, крикнув не знать навіщо "Стій, проклята!", вирвав з рота солому, ударив мотузяним батогом і повернув голоблі додому. Він певен був, що на хуторі ніхто його не визволить, бо в таких людей, як і він, тільки хіба восени, до оплаток, водиться копійчина, а дукарі дбають тільки про себе, але не зважився й віддавати за півціни ту кожушанку, що далася так гірко.
— Якось-то буде... Люди щось прирозуміють... Не зостанеться ж Тетяна непохованою,— розважав він себе, поки кобила помаленьку тюпала додому.— Може, й батюшка поховає без грошей, тоді я за припасені гроші труну справлю, а останнє — як бог дасть!..
Але дома дожидала його недобра звістка про панотця Ардаліона: менше від двох карбованців за самий похорон батюшка не схотів узяти. Сів Макар край столу, схилив свою голову на згорнуті руки, ніяк собі ради не дасть. Що робить, де дістати грошей, коли навіть і в касі немає? Звернутись до Афанасія Петровича Карпенка? Не позичить і той за спасибі: доведеться хоч землю під застанову віддавати, хоч на такі відробітки згоджуватись, що й літо святе за його роботою пропаде. Куди звернутись? Де дістати грошей? — вдесяте питав себе Макар, дивлячись, як жіночки пильнують біля бездиханного тіла жінки. І справді, жіночки одна одну попереджали, одна перед одною хапалися виказати у різних дрібницях свою повагу цьому тілу. Доки це тіло було живе, кожна з сусідок, хоч і рада була зробить яку полегкість, та не мала часу, а іноді не знала, як пособити, за час хвороби тільки знахарка хіба, трохи лікар, а може, трошечки й фершал, а найпаче сам господь милосердний міг пособити недужій. З тієї ж хвилини, як господь прийняв душу, як Тетяна навіки заплющила очі, зникла різниця між знахарками, лікарями та простими людьми, і виступили певні, всім відомі, для всіх однакові обов'язки живих до мертвої. Тетяна, як людина жива, мала своїх ворогів, своїх друзяків; Тетяна, як мрець,— однакова для всіх: душа її скинула ті кайдани, що примушували її іноді нишком зітхати, іноді вголос тужити, а іноді навіть зло чинити таким самим закайданеним людям на землі, як і вона. Тетяна скінчила вже свою подорож: терній не колотиме більше її ніг, і вона не зазіхатиме більше на чуже добро, як на підстілку під скривавлені ноги; ніхто не-заважатиме їй більше на дорозі, ніхто не штовхатиме її, і вона в свою чергу не пхатиме сусіда в канаву...
Одначе це тіло, ці тяжкі кайдани — не химера, не вигадка:, господь звелів йому родитися, рости, жити, хорувати, заради цього тіла доводилося на протязі життя не раз кривдити навіть душею, і тепер душа, хоч і вийшла з тіла, але ще не покинула його: три дні літатиме вона поблизу біля нього, дивитиметься на нього й пильно стежитиме, яку пошану віддадуть йому востаннє люди.
Жіночки не шкодували праці, але богомільна бабуся клопоталася найдужче, як би краще знарядити новопреставлену на той світ. Сама вона й сорочку зав'язала, сама запаски справила, сама й очіпок наділа, і Макар, сидячи тут, серед заклопотаних жінок, на хвилину навіть забув про своє горе, про те, що то пораються люди біля його мертвої дружини. —
— Чому ти в город не їдеш? — аж сплеснула руками баба Горпина, вносячи відра с водою.
— Ні з чим їхати,— відповів Макар, підводячи свою зажурену голову.
— Адже у тебе є два карбованці?
— Що тих два карбованці? Батюшці та причту заплачу, а покупок ні за що справити...
— Та вже ж без труни не обійдешся,— обізвалася наче з серцем сліпенька бабуся.
— Та не обійдуся,— сумно мовив Макар.
— Вже час робити труну, а в тебе ще й дощок нема,— нагадала знову сліпенька.
— І сам знаю, що час уже труну робити, так немає грошей... Хіба купить дощок, а батюшці десь, може, розстараюся?
— Хіба самих дощок треба? Ще в тебе ні платків, ні свічок, ні меду, ні горілки,— нагадала ще раз сліпенька бабуся.
— Піди ти зразу до Карпенка та попрохай позичить п'ять або шість карбованців. Візьми й кожушанку з собою,— продавать не продавай, бо покійниця не. веліла, а під застанову можеш віддать,— пораяла Горпина.
— Не позичить Карпенко: я до його звертався колись, так не дав,— мовив Макар.
— Не позичить, то не підемо красти. На нема й суда нема. Як не розстараєшся ніде грошей, то покійниця вибачить. Що робити, як нема чим пом'янути? — Помолимося за її душу та й розійдемося! — обізвалася Мотря з печі, де вона збирала у мішок суху пашню.
— Іди ж швидше до Карпенка,— пораяла вдруге Горпина, очевидячки не згоджуючись, як і всі останні жінки, з Мотриною порадою помолитися за душу Тетяни та й розійтися...
— Карпенко саме приїхав з города,— напевне уторгував за пшеницю,— вкинула своє слово Христя.
— Уклонися йому, попрохай його гарненько, то він таки, може, уважить хоч на сиріт,— додала Горпина.
Макар мало надіявся на Карпенка, але слухняно підвівся і вийшов з хати.
А тим часом жіночки скінчили убрання новопреставленої, підняли її й перенесли на лаву. У ту саму хвилину золотий промінь зимового сонця пробився крізь віконце над лавою, заграв на парчевому очіпку Тетяни, перескочив далі й зупинився на гурті жінок, що стояли, наче скам'янілі, біля покійниці. Ні слова, ні зітхання не вирвалося з уст жінок, але, дивне діло, всі певні в цю хвилину стали, що можна іноді людям розумітися без слів, що бувають години, коли душі живих єднаються без допомічі тіла, і що тепер саме якась невідома сила прикувала їх усіх біля Тетяни, пройняла, стискала серця, відбилася в неясній, але єдиній для всіх думці: "Всі ми однакові люди, всіх нас чекає однаковий кінець — домовина..." І зникли під впливом цієї думки всі недобрі спогади, всі недобрі бажання; навіть по завжди хмурому обличчю сліпенької бабусі промайнуло щось краще, ніж навіть ухмилка непорочної дитини.
— Сестрички ж мої! Я ще досі дитини не годувала! — опам'яталася перша Мотря.
— А я обідать не варила! — згадала Христя.
— Ходім усі додому: управилися біля покійниці, а баба Горпина хай тут пораються до вечора; надвечір знову прийдемо всі,— мовила богомільна бабуся.
— Треба ще й баби Горпини запитать: може, їм сумно самим зостатись? — заклопоталася сліпенька.
— Ідіть, ідіть — я не боюся, а сумувати ніколи, бо діла ще багацько,— заспокоїла Горпина жінок, котрі з охотою побігли зараз додому, де їх давно нетерпляче сподівалися то голодні діти, то корови, то свині...
(Продовження на наступній сторінці)