Правда, це тільки містянам могла почутися тиша,—насправді ж ціла симфонія пливла до них у вуха, падала з неба, котилася по землі: ніжно дзвеніли колоски, далеким геліконом, загубленим серед зела, мукнула корова, тоненько заіржало лоша, протрубив гобоєм степовий джміль близько й завмер удалині, раптом так дзвінко на тлі цих ледве чутних тонів ударив перепел.
Місце було високе, на десять-п'ятнадцять кілометрів навкруги бігли жита, мріли садки, безліч зелених, жовтавих, сивих, бузкових, синіх, рожевих відтінків гармонійно поєднувались і стелилися до яскравої лінії обрію, і ось людський голос долинув із цього ніжного океану. Пісня йшла так здалеку, що містер Сміт, бажаючи краще дочути її, підніс високо голову: йому здалося — пісня летіла до нього яростю з феєричної блакиті.
Взявши дружину під руку, він рушив з нею просто через жито. Перекладачка пішла позаду, думала, як би сказати гостеві, щоб не толочив хліба, і машинально рвала волошки, сокирки, свиріпку, буркун і ромашку, які траплялися в житі. Передчуття письменника не зрадило містера Сміта: він наблизився до такого місця, яке варте було спеціальної екскурсії.
Посеред поля відкрилася широка галявина, заросла бур'яном,— це була чи не найвища точка місцевості. На галявині стояв розбитий радянський танк Т-34, угрузнувши в землю. На башті — номер і червона зоря. Містер Сміт попростував до танка й мимоволі зняв капелюха, підійшовши. Танк, пробитий кількома снарядами, згорів, у ньому, певно, рвалися боєприпаси, це був труп героя, що, мов лев, стояв і бився до загину. Що ж робилося навкруги! Заросли густим полином ями од авіабомб,— на танк налітали німецькі пікірувальники. Самохідна німецька гармата досі лежала розтрощена не далі як за сотню метрів. Кілька фашистських транспортерів завмерли з другого боку — іржаві, горілі, діставши в морди снаряди героїчного танка. Германська "пантера" сконала трохи віддалік,— видко, поспішала на виручку й не постереглася: лежить із розбитими гусеницями, башта відлетіла на десяток метрів, мотор цілком вирвано. "Що тут написано, прошу?"—запитала місіс Джен. Перекладачка нахилилася до Т-34, на борту масляною фарбою стояла дата бою, слова: "Скажи, перехожий, людям, що ми тут лягли, честь Вітчизни боронячи",— і переклала, як уміла, англійцям. Містер Сміт промовчав. Перекладачка раптом хутко обійшла танк, і подружжя Смітів побачило, як вона низько схилилася й поклала букетик на могилку поруч танка. Містер Сміт підійшов теж і запитав, як прізвище героя. Але цього ніде не було, і містер Сміт дістав з кишені піджака візитну картку, написав:
"Я схиляю голову перед вашою мужністю", підписався й поклав на могилку.
"Це — Спарта" [4] ,— сказала чоловікові наївна Джен. Перекладачка подивилася на гостей засмученими очима, і всі1 гуртом повернулися на дорогу до машини.
X
Дарина й собі повагом рушила від тітки Векли в-той бік, звідки часом долинали звуки весільного бубна. Вона зовсім не думала про весілля, але її тягло кудись між люди, сама не знала, що з нею робиться. Згадувала чоловіка, чи не ревнує його до Ганни. А гарно було їй за Василем. Недовго думаючи, пішла за нього. Та й кому б не сподобався тоді Василь. Гарний, веселий, командир. Того року кінчала семирічку в селі,— чим не пара? А може, то була любов? Як вона нудьгувала, коли їм випало розлучитися! Цілий тиждень після відправки Василя на фронт думала, що вмре з одчаю, розпачу. Але ж вона не винна, що довго не здатна сумувати,— у неї легка вдача: тут тобі плаче, тут і сміється. "Як з тобою легко жити",— часто казав Василь. Та вона не була легковажна в серйозних справах. Глибоко в душі, в цілій істоті носила незаперечні переконання про родинне життя, тривалість шлюбу. Аякже! Хіба вона зраджувала чоловіка? Чому ж Василь тепер ні разу до неї не прийшов і, за чутками, днює й ночує коло Ганни? Проте чого люди не наговорять,— встигай лише вірити. Жовтий метелик пролетів перед нею наче приручений...
Красива бісова Дарина! йде вулицею в тітчиному Веклиному вбранні, боса ніжка легко ступає на стежку, їй-право, ніхто не повірить, що на ногах не має золотих черевиків. І сумна, аж трагічна. Хіба не подумає кожен, зустрівши її: які високі й прикрі думки снуються в її гарненькій голові, яка глибина в її задумі. А вона, керована своїм характером, вже докорінно змінила стрій мислі. Потроху сум зник з Дарининих очей, вони заблищали, мов діаманти, чарівна посмішка торкнулася уст. Назустріч їй вийшла з двору людина у військовому, і вже вона пізнала Мусія, якого не стрічала від дня свого одруження. "Драстуй, Дарино,— без посмішки сказав Мусій,— а ти й досі така ж весела?"
"Драстуй,— одказала Дарина,— а я тебе, Мусію, нізащо не пізнала б, коли б не голос".— "Спасибі й на тому". Вони пішли поруч. "Де ж ти був, Мусію, може, в тюрмі сидів?" — "Пішли наші вгору, годі мені в гною бруднитись,— повернув на робочу лінію!" — "Мабуть, глину місиш на цегельні?" — "Бери вище, — працюю в шахті". — "А шахта хоч глибока?" — "Я туди не лазив, хай інші лізуть..."— "Шкода, я б на твоєму місці полізла..." — "А що, може, якась чутка пішла?" — не втримався Мусій. "Ніякої чутки,— просто мені приємно було б, коли б ти вбився!" — "І не шкода?" — "Як торішнього снігу!"
XI
Подружжя Смітів сиділо під крислатим горіховим деревом, де поставлено ослончика й постелено яскравого килимка. Сам Сміт встиг уже в хаті перехилити дві чарки самогону, яким його почастувала молода. "Чому ніхто не танцює?" — хотілося запитати у перекладачки, але ліньки було ворушити язиком. Місіс Джен малювала фарбами весілля. На перший план вона поставила сусідську дівчинку Прісю й Уласа з медалями,— Пріся соромилась, ставши на людях поруч парубка. На другому плані простягся весільний стіл, який винесли з хати й примостили під рясною яблунею, і яблука, пролізши з вітами між головами гостей, звисали над самісіньким столом. Хата була напівспалена й ще не відбудована, їжу варили у дворі на кабиці. Чужоземцям забажалося скуштувати національних страв, вони чули про "борщ" та "вар'єник" і просили саме цього добра. Ганна взялася варити, бо вважалася доброю господинею. Містер Джон, попросивши його не зачіпати, доки не прибуде керівник колективного господарства — "колхоза",— поринув у думки й зрідка бурчав про себе, попихкуючи люлькою.
Письменник придивлявся до людей, у нього був великий на це досвід. Сміт відмітив для себе бідність гостей на весіллі, окупанти обібрали всіх. Чимало сиділо босих, а дівчата — майже всі. Чоловіки доношували здебільшого військовий одяг, на плечах — невилинялі плями від погонів, на грудях— від орденів. Бідність одежі жінок особливо вражала, але все було в них чисте, охайне, в руках — стільки м'яти, любистку, квітів. На думки Сміта нагодилася красуня Дарина в старосвітському тітчиному вбранні, збереженому од німців у скрині під землею. Це було захоплююче видовище, хоч бери та став усю під скло.
"Хто, хто ця степова принцеса?" — голосно запитав містер Сміт і пішов навстріч Дарині з простягнутою рукою. Його дружина одірвалася від малювання, замилувалася й собі. Дарина стала, спекла рака й знітилась, не розуміючи, чого од неї хочуть. "Скажіть їй, що вона чудова!" — промовив Сміт, тиснучи Дарині руку. Перекладачка сказала, що гість її вітає. Дарина уважно оглянула Сміта, одказала: "Ну, й нехай..." — "Як, як вона відповіла?" — поцікавився Сміт. "Вона сказала вам спасибі..." Дарина, недбало кивнувши головою, пішла до Ганни. "Хто ця гарненька леді?" — запитала місіс Джен. "Дружина голови колгоспу, місіс..."
І от нарешті приїхав полковник. Улас підскочив до коня й схопив за недоуздок. Василь Іванович обережно перекинув праву ногу із штучною ступнею, бо сидів звичайно на бігунках верхи, взяв помалу палицю, яка при потребі розкладалася на стільчик, і потихеньку рушив у двір. Коли б не знати, що у нього замість ніг протези,— можна б тільки завважити надто повільну ходу. Дійсно, протези робив майстер. Вони були легкі й еластичні, не муляли, згиналися в коліні і в ступні, не рипіла й служили безвідмовно. Дарина — на загальне здивування — вибігла чоловікові назустріч і, мов ніде нічого, схопила його під ліву, не протези руку, йшла з ним отак до весільного столу. "Це — письменник Сміт із Англії",— сказала перекладачка. "Я читав його книжку",— тиснучи руку Смітові, проговорив полковник, "моя дружина",— представив місіс Джен її чоловік. "Рекомендую мою",— відповів полковник. "Вона вже встигла задарувати наші серця й навіки прив'язати до своєї особи",— зареготав Сміт. Перекладачка переповіла, що "містер Сміт вже знайомий з дружиною пана голови колгоспу".
XII
(Продовження на наступній сторінці)