Вчитель спитав, чи гадає товариш полковник довго в них пробути, чи тільки до осені, коли обкосимось да обмолотимось, обсіємось? А Ганна подивлялася на присутніх? Відчувають вони свою людину чи він їм чужа-чужаниця? Дарина — їй у голову вдарила горілка — взяла слово й почала лаяти Гітлера, що він покалічив людей, поруйнував гарне життя, і тепер всі такі нещасні, як вона. "Що ж,— сказав бригадир Бойко,— поїдете в область або й у центр столичний, життя налагодиться ще краще, ніж було..." — "А я раяв би Василя Івановича до нашого райцентру,— сказав підпилий Карпо,— це ж вам такий голова райвиконкому знаходиться, що сусідні райони позаздрять!" — "Хотіли б ви,— закричала чомусь Дарина,— знову в гною бабратись!!! Не на те він полковник!" — "Ти п'яна, Дарино,— тихо мовив Василь Іванович,— а ляж, будь ласка, полеж..."
Але Дарину вкусив ґедзь. З нею сталася істерика. Ганна вивела її надвір і довго водила по садку, заспокоюючи. "Як вони сміють,— хлипала Дарина,— а він ще сидить з ними, обіймається!" Тим часом Василь Іванович статечно бесідував з людьми, зі здивуванням чув у своєму голосі інтонації дитинства, і серце розтавало од щастя, що можливе таке в житті. Ось уже нові порції горілки викотилися на стіл, ось уже співали й переспівали, ось малий Улас і заснув, прихилившися до полковникового плеча, коли це у когось зірвалося з язика: "Оце б нам такого голову в колгосп!"
І сам Карпо Цар, дарма що був, амбітний і гонористий, раптом став благати Василя Івановича, прилюдно каючись, що мозок має нікчемний, і сівозміни в голові не держить, і віднині не хоче головувати, бо це гріх великий, щоб Василь Іванович одмовились...
Полковник важко підвівся на протезах, зараз же прокинувся Улас і став збоку,— "ну, спасибі, люди добрі, за довір'я,— а що ж ви думаєте, хіба святі горшки ліплять, коли б усі слухали команду, чи не вивів би колгосп на достойне місце!" Вся землянка вибухла такою овацією, що Ганна прибігда знадвору перелякана, а Дарина, почувши, до чого тут договорилися, вийшла надвір знову й подалася невідомо куди, не боячись темряви.
IV
І тут наче хто торкнув за плече Василя Івановича, він замислився, зіпершися на руку, перечікуючи навальний стукіт серця. Гості промовляли, цокалися й пили до нього, а він якусь хвилину сидів відсутній серед веселого бенкету. Хіба ж не казав йому оце саме й Павлов? Він стрів Павлова на станції, де обидва злізли з поїзда, і з'ясувалося, що Павлов їхав у сусідньому вагоні, вже демобілізувався за викликом ЦК й знову перебуває на старому місці — секретарем райкому партії. Вони поїхали разом до райцентру, Василь Іванович збуджено цікавився всім, і Павлов йому про все оповідав. Зрештою секретар уважно глянув на полковника й сказав, щоб не чули Улас і шофер: "Я на тебе надіюсь, Василь,— як добре, що ти приїхав! Покажеш себе на мирній роботі..."
На квартирі в секретаря їх стріла дружина Павлова, яка, нашвидку привітавшися з полковником, обпала мокрим рядном свого чоловіка за його нехтування приписами лікарів. Василю Івановичу здалося, що Павлова страшенно посивіла, але став запевняти її, що ніколи краще не виглядала, просто комсомолка Мотрона Іванівна! "Ні, ти тільки поглянь, полковник, на оцього Геркулеса ,— можна подумати, що це не в нього хворе серце, а в мене! Що підвищене кров'яне тиснення не в нього, а в іншому районі!" — "Муся,— зауважив Павлов,— наш гість умирає з голоду..." Це був вірний маневр, бо Мотрона Іванівна одразу побігла клопотатися сніданком.
"Я мав місяць полежати в клініці,— мовив Павлов.— а витримав тільки десять днів, лікарі нізащо не пускали, довелося просто втекти. Тут у мене справ назбиралося стільки, що однаково тільки тіло лежало в клініці, а душа й нерви — безвиїзно перебували в районі. І вимагають, щоб я не хвилювався..." — "Правильно вимагають,— несподівано з'явилася дружина,— я б тебе ще й до партколегії потягла, доганочку тобі в особисту справу!"
Василь Іванович помирив Мотрону Іванівну з чоловіком, хоч і заробив на цьому ділі декілька рикошетів. "Я думав, що ми її не застанемо вдома,— конфіденційно зауважив Павлов,— в ці години вона звичайно перебуває в своєму здороввідділі..."
Гаразд-таки підтоптався цей друзяка Павлов! Правду кажучи, старість вдало ховав, голячи голову, але часом лисина по-зрадницькому блищала навіть на голеному тім'ї, і срібні штурпачки волосся так поспішали вилізти зараз же після бритви. Та йому байдуже було до того. Коли траплялося потанцювати — не марнував часу й міг легко пройтися навприсядки, як і кожний українець. Коли доводилось оббігти поле в якому колгоспі або провести самому трактора, як по шнуру,— забував про серце, і коли б воно вночі не завмирало й не пухло,— так би все й миналося.
Мотрона Іванівна, сама з фаху лікар, боялася прикласти трубку до його грудей. їй зарані вчувалося бозна-що на місці чоловікового серця. Проте нехай би їй хто запропонував спокійне життя без турбот і мороки, подалі від людей і живого діла,— ого, мав би той сміливець нам'яті вуха! "Ми з тобою, Павлов,— говорила часом Мотрона Іванівна,—ми з тобою партійна маса, що виконує план великих робіт соціалізму. Довічно мобілізовані на побудову прекрасної ери землі. Маємо горіти на кожній роботі!.." — "Я згодний горіти,— жартома одказував їй муж, нюхаючи повітря,— але чи не здається тобі, що котлета, яку ти взялась мені сьогодні розігріти, вже горить?.."
Василь Іванович пам'ятав, як Павлов з дружиною з'явився в районі. Він прибув за партійною мобілізацією з Донбасу, де працював на металургійному заводі і вважався кращим модельником. Йому важко прийшлося од незвички, незнання сільського господарства, нерозуміння залишків дрібновласницької свідомості навіть у деяких колгоспників. Мотрона Іванівна тоді цілий тиждень плакала, ремствуючи на тишу, в якій не чути й поганенького гудка, не видко ні одного терикона, і небо вночі не займається рожевою фарбою од висипаного доменного шлаку.
Подружжя сумлінно поставилося до партійного доручення. Мотрона Іванівна організувала курси медсестер у. районі, потім сама витримала іспити на лікпома, кінчила заочно інститут, відбула практику й стала лікарем-організатором. Павлов, заохотивши дружину до науки, й сам не пас задніх,-— теж заочно здобув сільськогосподарську вищу освіту, мріяв про вищу партійну: в районі його називали вічним студентом за пристрасть до книжок. Це було подружжя ідеальної чистоти й товариської відданості, і Василь Іванович завжди згадував їх, коли думав про щастя в подружньому житті. На жаль, Павлови були бездітні, хоч відсутність дітей не почерствила їхніх душ.
Павлов запропонував полковнику й Уласу переночувати в нього, а на ранок він сам одвезе їх, але Василь Іванович легко довів господарю, що, по-перше, він не може ждати, а по-друге, хоче їхати додому без Павлова. Хазяїн погодився й подзвонив телефоном про підводу. "Я думав,— сказав він далі,— що ти мені довіриш твої плани на майбутнє..." — "В інвалідний будинок, ваше степенство!" — відповів полковник, намагаючись жартувати. "Інтелігентне місце,— посміхнувся Павлов,— підемо вдвох, інваліди ми однакові!" І він без усяких передмов повідомив Василя Івановича, що той може брати роботу, яку сам забажає. "Можеш наказати, я дисциплінований",— зауважив полковник. "Е, ні,— Павлов аж розсердився,— я знаю, кому наказувати, а од тебе хочу вогника!" Василь Іванович попросився тиждень обмислити, Павлов мовчки хитнув головою,— "думай, думай, там тебе одразу в штос візьмуть!". Він розповів про Веселу Кам'янку, про тамошніх людей, про Карпа Царя, який не відповідає вимогам, про дружину, яка перекапустила Карпові ціле життя. Похоже було, що Павлов багато чого недоговорював, навмисне залишаючи Василю Івановичу резерв для самостійного вивчення. Під'їхала викликана підвода, Улас, що встиг уже подружитися з Мотроною Іванівною, потяг чемодани, вони доїхали вдвох додому.
V
Пізно вночі, коли всі порозходилися, Василь Іванович наказав постелити йому під голим небом надворі, хоч там було й вогко од недавнього дощу.
Але ніч зайшла тиха, запашна й зоряна, а сіна насмикав Улас такого сухого й м'якого, що гріх було лізти до землянки, а ще й Дарина мала десь повернутися до двору, треба було її стріти, щоб порозумітися.
Полковник пролежав без сну до ранку, над ним помітно рухалася вся карта неба, падали зорі, зійшов пізній щерблений місяць, співали півники по селі дитячими ще голосами, віяв вітерець західний, а потім південний, заясніло на сході, упала важка роса й загорілася од першого променя нежаркого ще сонця,— та Дарини не було.
(Продовження на наступній сторінці)