«Життя білого будинку» Василь Вражливий

Читати онлайн оповідання Василя Вражливого «Життя білого будинку»

A- A+ A A1 A2 A3

Ці два хлопці одійшли і про щось заговорили своєю мовою. Коля підозріло подивився на них, сховавши в кишеню пістоля. У цей час до юрби прибіг вихованець. Він урочисто махав хусткою і закликав товаришів до класи.

Безперечно, що в межах будинку школи щось творилося нове.

Колись десяток літ тому, в цім будинку., що білою фарбою та колонами нагадував про бали, легенький флірт, безтурботно точилося життя людей, які нічого не робили, лише пестили себе на канапах, приїжджаючи в маєток дуже рідко грати довгими, нудними ночами із сусідами на гроші, яких вистачило б на тисячі голодних. Потім обурена тисяча, а, може, дві, три, багато без кінця, розбили маєток, посідлали панських скакунів...

І після того на клумбах, що раніше заростали квітами із теплих країн, квітами тендітними і м'якими, як оксамит, росли жорстокі, як мозолі, бур'яни: суха щериця, лобода та колючий будяк. Від більшості будинків, кухонь, людських, стаєнь, кращих, ніж школи на селах,—залишилася червонувата цегла, що її не встигли вивезти селяни. В оранжереї горді пальми позамерзли, листя їхнє поскручувалося, а згодом і погнило; од них залишилися лише товсті потворні жалісливі стовбури. Тепер від білої тріумфальної брами, через яку тисячу вісімсот якогось року проїздив імператор, навідуючися в гості до свого фаворита, тяглася алея пеньків, так низько спиляних, що немов би то росли білі величезні гриби серед зеленого килиму.

Все змінилося, але все те не диво, все те можна було віщувати, будучи при здоровій пам'яті; не можна було чекати, що Роман Тихонович, завідатель дитбудинку, збере школярів, порадить їх іти війною на вихователів. Не можна було чекати, що він сам скаже:

— Беріть ножі, палиці, вас сила, ви переможете!

Але сталося так. Бо Роман Тихонович не міг інакше думати. Після демобілізації йому пощастило скінчити інститута; і там, у схоластичних стінах, де й досі промовляють професори, що багато знають та мало кажуть, народилася така своєрідна метода виховання. Це був глум із старої і, можливо, непотрібної "аlmа mater".

В інституті читав доповідь про цю методу студент Роман Ґотар. Ніхто з ним не погоджувався, навіть кепкували з нього, за винятком його товариша, що свято вірив у хист Романів. Товариш разом із ним скінчив інститута і поїхав на Поділля завідателем теж дитячого будинку, що розташувався в колишньому манастирі. Роз'їжджаючися, товариші один одному слово дали, що листуватимуться і ніколи не зрадять своєї ідеї.

Завідатель пригадав свого товариша, стоячи на парті, серед учнів класи. "От, якби він тут був та подивився, яким ентузіазмом горять очі дітям"—подумав завідатель. Діти живо, метушливо, бадьоро розмовляли між собою, дехто намагався злізти на парту і відтіля говорити промову.

Деякі з учнів устигли стягти із столу в кухні ножі, озброїлися ними і перерізували мигкотінням сонячні широкі смуги, що тяглися від західніх вікон. Дехто задумливо пообпирався об палиці, кійки, не сходячи з місця. Коля між своєю дев'яткою, що полохливо позирала на верховодів—Сеньку та Деньку, щось тихо говорив і держав руку в кишені,

— Ну, я своє зробив, хлопці, правда?—спитав завідатель.

— Зробив, зробив! —по-товариському одгукнулися хлопці, а коли Роман Тихонович виходив із класи, якийсь голос додав;—котись ковбаскою.

На місто завідателя на парту зліз Сенька. Він незграбно п'ятернею пригладив волосся і почав радити хлопців почати з арештів.

Говорив він приблизно так, коли викреслити лайку: "Товариші! Ми. товариші, знаємо. То єрунда, що говорив Роман" (дехто засміявся, що Сенька так фамільярно обізвав завідателя), "нам треба що? Ого-го. Товариші, ми ж знаємо, що робити!—заарештувати всіх (почулися слабі голоси "не всіх", "дурень", "як"). Усіх, усіх і завідателя не помилувати, ми ж не дурні. (Сенька постукав пальцем по лобі). Як заарештуємо, то баб посадовим нарознь пограємся з ними (за винятком дівчат, всі зареготалися, але все-таки цього не ухвалили), а мучителя Нисима в штаб Духоніна. От, у Баришні і ліворвер єсть. На цім слові Сенька вскочив з парти, підбіг до Колі. "Дайош сюда шпалер".

— Не дам!

— Що? Та я тебе...

Але Коля розсердився і збив із ніг Сеньку, це всім подобалося, бо Колі було чотирнацять років і Сеньку ніхто досі і пальцем не чіпав, вважався він "силачем".

Підбіг Денька.

— Ти що розбиваєшся. Оддай!

Коля хитро посміхнувся, вийняв свого пістоля і направив на Деньку.

— Тікай, заряжений.

Денька засопів, схилив голову на бік, зморщився, але відійшов.

— Не бійся, не бійся. Не вбиватиму.

Коля підняв угору пістоль і вистрілив; потім кинув його Денькові, що підняв і послав маленького хлопчика за порохом і дробом.

— Я тобі дам!—посварився на Колю Сенька, але йому зараз було ніколи. Він знову зліз на трибуну і продовжував:

"Да. Так, значить, не то, що на понт брать, а таки справді на мушку. А тоді, ребята, заберемо харчі, ковдри і все барахло і дайош хто куда". Сенька від задоволення ляснув пальцями і засвистів, "конешно, хто хоче, зоставайся тута".

Сенька трохи подумав, слів більше в голові не було. "Можна кінчати".

Він зліз.

Його промова вразила всіх неоднаково, які думали, що розстрілювати нікого не треба, а Коліна група зовсім мовчала. Після тиші, що в ній згучали Сеньчині слова, почалися розмови. Обмірковувався арешт завідателя.

— У нього, мабуть, ліворверт є.

— Нема. Я його питав,—відповів Сенька.

— Так йому й повір.

Коля метушливо подивився, чи за ним ніхто не стежить і виліз через вікно з класи. Він пішов до Люди.

Вчителька щось шила, тихенько собі наспівуючи. Останні дні в дитбудинку були нудні, роботи не було, ні практичної, ні бесід. Фомич з Колєю на дозвіллі ходив і вночі і вдень на річку. Заняття припинив наказом за своїм підписом завідатель. Люда навіть заходила до Настасії Павловни, але розмови були холодні, нещирі, офіційні: розмовляли загальними фразами про погоду. Коли заходило сонце за хмари, то Люда говорила:

— Яка темна хмара.

— Умгу,—підтверджувала економка, немов у неї був повний рот хліба.

Далі розмови не заходили. Пробувала Люда побалакати з Онисимом Карповичем, але старий вчитель був не той, що спочатку. Він ходив знову одягнений брудно і Люда його не цікавила; до того часу, поки йому не розруйнували городу, він зранку до вечора порався біля тютюну, пасинкував, обсапував.

Люда відразу кинула своє шитво, як побачила Колю. Але Коля стоїть, хмурить брови і зовсім не такий, як завжди. Потім раптом кидається до вчительки, бере її руки і каже:

— Людмило Петровна, тікайте відціля. Тут такі погані хлопці, вони таке коять.

— Що ти, чого я тікатиму?—Вона не знала, що саме має бути, але постріл у класі її трохи потривожив, проте, вона думала, що діти, як діти, і вони тільки граються.

— Тьотю.—Колі на очах виступили сльози.—Тьотю, доберіться до міста, бо в нас тут хто зна, що буде.

— Та нічого не буде, діти пограються й усе,—лагідно промовила Люда. Коля сперся на лутку і мовчки дивився у вікно.

Денька набив пістоля і тримав у руці. Він був ватажок дітей.

Коли смеркло, діти тихо вийшли з класи, в хвості пленталися дівчатка, вони із захопленням чекали, що буде далі. Вийшовши з класи, діти держали останню нараду. Вчителі—Онисим Карпович, Фомич, що ночував сьогодні в будинку, і інші лягали спати рано, бо літні ночі завжди короткі. Вчителі нічого достеменно не знали, що затівають вихованці. Завідатель їм сказав, що дітям треба дати відпочинок і припинив роботу. Одна лише Люда зрозуміла із слів Колиних, що щось готується надзвичайне.

Взагалі в будинку був спокій, почувалося, що мешканці дрімають на ліжках під теплими ковдрами, слухаючи колискові пісні цвіркунів.

Діти нікого не зустріли йдучи до Настасії Павловни. Економка ніколи не запирала дверей. Діти потихеньку, але сміливо відчинили двері, шепчучи і радісно хіхікаючи, один по одному заходили в кімнату. Настасія Павловна із здивованням і ляком дивилася, як зникала її затишна обстановка від дитячих постатей.

— Геть, геть, відціль!

На відповідь почувся глузливий сміх, але ніхто не підходив до економки. Кожен милувався із цієї хвилини і глузував із безсилля економки.

Настасія Павловна не вставала з ліжка; напевне, соромилася. Вона спочатку думала, що діти прийшли вимагати, щоб їм удруге готували чай, бо вечірні самовари давно загасли; але напружена мовчанка, злорадісні очі Сеньчині, чмихання, нахабні пози дітей, що ніби говорили "а-ну, займи нас", налякали економку.

— Геть відціля. Геть!—Настасія Павловна стримувала себе, щоб від злости не розплакатися.

— Не підем, а, як підем, то й тебе візьмем із собою.— Зухвально сказав Денька.

А Сенька підійшов, зірвав ковдру. Настасія Павловна почервоніла, а деякі хлопці соромливо заплющилися.

— Ну, вставай. Чого лежиш? А то, от бачиш.— I Денько показав пістоля. Настасія Павловна, тремтячи шукала черевики; найшла, взула їх, хотіла надягати сукню. Сукню Денько вирвав із рук.

— Це буде довго, бери з собою ковдру, ти арештована.

Настасії Павловні хотілося кинутися на хлопців, але лякав пістоль і довелося піти їй з кімнати. Економка щоразу оберталася і бачила мідну цівку пістоля.

— Іди на гору.

(Продовження на наступній сторінці)