«Вовчі байраки» Василь Вражливий

Читати онлайн оповідання Василя Вражливого «Вовчі байраки»

A- A+ A A1 A2 A3

— Вбивці... Душугуби!

Мешканці міста ще спали. Рідкі постаті перекупок ішли з важкими корзинами та де не-де двірники збивали мітлами з тротуарів сніг.

Сонце не сходило.

Місто розплющувало очі, потроху прокидалося. Сизон трусився на розі; в очах бродив туман. Він стояв і не прохав, тільки грів свою одну руку біля серця. А серце билося хутко, ніби надумало тікати від нього.

Вже почав червоніти серпанок, що розкинувся над містом. Випливало веселе сонце, проколювало голками міцними, як мороз, обличчя людей, що бігли вже без кінця, без краю Заворушилися трамваї... Останні лихтарі дивилися на сонце блідо й сліпо.

Сизон водив очима, а борода замерзла.

Проти нього стала товста перекупка, довго хитала головою:

— Ой, як же-ж так чоловік божий. Ой, доленько наша нещасна! — подивилася на босі ноги, простягла руку.—На помолися за мою бідну душу.

Сизон придавив її руку, перехилився станом. Страшними зробилися у нього очі—в них бродив туман...

Випустив руку. Перекупка одкинулася й крикнула. Він вихватив старий довгий ніж, колодій, з розмаху вдарив чорним клинком їй у груди.

Перекупка захиталася і впала важким тілом на асфальт.

Юрба кинулася на його, збила з ніг. Але хтось підійшов, розігнав натовп.

— Гей, ти, марш за мною!—почувся голос. Сизон устав. Голова розбилася, червоні виразки заліпили волосся. Він, як п'яний пішов по вулиці. Раптом зареготався... А голос крикнув:

— Мовчать!

Він замовк. Сонце гралося на бруднім тілі.

Вітер, як і раніш, накидав в обличчя з чорного воску снігу, соломи...

На дереві позамерзали брудні краплі, а сонце підійметься, будуть крапотіти: кап, кап.

Гудок кликав— на зміну...

Ех, ти серце осіннє, ех, ви, Вовчі Байраки!